Тоталітарна людина, дракони зі зміями та модні кросівки – 5 книг про сучасну міфологію

Георгій Почепцов. Тоталітарна людина. Нариси тоталітарного символізму і міфології. – К.: Дух і Літера, 2024

Єдине, чого б хотілося від цієї знакової книжки – не лукавити з істиною і не узагальнювати поняття. "Тоталітаризм, перебираючи на себе всі види рішень, пов'язаних з індивідуумом, перетворює в результаті дорослу людину на маленьку дитину", - стверджує її автор. Не розшифровуючи ім’я та по батькові цього самого Тоталітаризму (адже хтось його створив, чи не так?) і не згадуючи, що "маленькій дитині" в його твердженні передувала "маленька людина" з російської літератури. І тоді стають зрозумілі й предтечі "тоталітарної" думки – Толстой, Достоєвський, Чехов, а також уточнюється іменний список, в якому чимало російських письменників, які виплекали, наблизили й насадили більшовизм з комунізмом (ну й тоталітаризмом, ясна річ) не лише в літературі, але й в житті. Про це б краще "У Задзеркаллі 1910-30-х років" автора сих рядків прочитати, бо тоді й "Тоталітарна людина" Георгія Почепцова, про яку наразі мова, стане зрозумілішою, адже представлений в цій книжці аналіз способів впливу на людей радянської пропагандистської машини сьогодні є як ніколи актуальний. Автор, звісно, розповідає про, знов-таки, "безіменні" та "безадресні" сили - від тоталітарних сект і авторитарних режимів до агресивних груп ідентичності та амбітних медіаімперій, які, як нагадує видавець, "з новою силою перейшли в наступ аби отримати вирішальний вплив на мислення, почуття та дії кожного конкретного громадянина", але у передмові до книжки все ж таки виправляється, пишучи, що "це цілковито суперечить тим ідеям українського менталітету, які дослідники виводять із періоду козацтва, де значущість людської особистості, її свободи були основою існування" і визнаючи, що "накладення тоталітаризму на ці параметри української ментальності й призвело до тих потужних викривлень душі, з якими Україна вийшла до періоду своєї незалежності". А про те, що "душею" й займалася, власне, російська література, чиїх авторів сьогодні здають в макулатуру, і чиї предтечі виплекали цей самий "тоталітаризм", краще прочитати в інших книжках на кшталт вищезгаданої.

Девід Кілкаллен. Дракони й змії. Еволюція ворогів Заходу та майбутні загрози. – К.: Наш Формат, 2024

Розшифровуючи назву книжки задля уникнення будь-яких міфологізацій реальності, одразу зазначимо, що наразі "дракон" - це Радянський Союз, як називав його директор ЦРУ Джеймс Вулсі, а "змії" - його прибічники, породжені Холодною війною. "Уже наприкінці 1980-х було зрозуміло, що конвенційна загроза включає не одного дракона, а радше двох великих і двох менших: по-перше, Росію та Китай, а по-друге - Іран і Північну Корею, - нагадує автор. - Наша заклопотаність слабкими державами та загрозами недержавного характеру дала цим нашим опонентам перепочинок для зміцнення, а також - і це головне - нагоду спостерігати й виносити уроки з нашої боротьби. Зокрема, після 2003-го, коли ми воювали в Іраку та Афганістані, дракони розробили способи обходити наші сильні сторони, водночас експлуатуючи наші слабкості, які ставали дедалі очевиднішими в міру розвитку кожної з військових кампаній". Загалом у "Драконах і зміях" Девіда Кілкаллена - колишнього військового і дипломата, аналітика розвідки та політичного радника під час воєн в Іраку та Афганістані – перед нами розгортається сучасний геополітичний ландшафт і пояснюються стратегії великих і малих гравців, їхні мотиви та перспективи. Таким чином, книжка змінює наше розуміння супротивників Заходу та водночас показує сценарії майбутнього світу в умовах зменшення впливу США. Автор з’ясовує, чого навчилися противники Заходу за останні 30 років. Поєднуючи еволюційну теорію та детальні польові дослідження, він пояснює, що сталося зі "зміями" - недержавними загрозами, зокрема терористами і партизанами. Водночас показує адаптацію "драконів" - таких держав-конкурентів, як Росія, Китай, Іран, Північна Корея.

Володимир Куліш. Слово про будинок "Слово". – К.: Віхола, 2024

Ця книжка – ще один міф про (не)щасливе життя українських радянських письменників, яке під час описуваних подій залежало від "квартирного" питання. "Слово про будинок "Слово" Володимира Куліша – про ті часи, коли пролетарі з селянами, що приїхали до Харкова з усіх фронтів, стали "письменниками", скинули буржуазних попутників з корабля революції й захотіли бути "новими панами". Споруджений для цього у 1930 році на вулиці Червоних письменників кооперативний будинок "Слово" якнайкраще цьому відповідав – окремі квартири, телефони, солярій на даху і футбол у дворі раз і назавжди вирішили згадане "квартирне" питання літературних небожителів. Чим займалися мешканці "Слова"? Ходили на лови, пиячили, били дружин (і навпаки), а ще - славили вождів, будували Загірню комуну і запроваджували ленінізм у мистецтво. "Хвильовий пізно вночі любив кататися на ковзанці, а тоді йшов писати, - нагадують видавці. - Йогансен, галасливий і життєрадісний, мав двох великих собацюр та обожнював полювання. Підмогильний, тихий і скромний, мав велосипед "Україна", на якому давав покататись, але завжди нагадував, аби його повернули й не зламали". Саме у такий спосіб влада пригодовувала "нову інтелігенцію" - елітні організації радянських інтелектуалів (спілки письменників, композиторів, архітекторів), які отримували у 1930-х роках  спецобслуговування, близьке до норм співробітників центральних партійних установ. Фактично підтверджуючи свій статус ідеологічних філій карально-виправного апарату "держави" - і під час наступного Голодомору 1932-1933-х років, і навіть в епоху Великого терору 1937-1938-го, коли в будинку "Слово" почалися масові арешти.

Kikikickz, Александре Пауельс. Кросівкова манія. – К.: ArtHuss, 2024

Ця книжка так само розвінчує черговий міф про те, що кросівки були розроблені для покращення спортивних результатів, а їхні творці довго обмежувалися лише цією роллю. Принаймні у таку нудну версію не хочеться вірити, і тому "Кросівкова манія" Kikikickz’a і Александре Пауельса нагадує про те, як кросівки потрапили на вулиці, де їх носили молодіжні субкультури як символ протесту. Тож, відкривши цю книжку, ви відкриєте для себе еволюцію кросівок: від спортивного взуття до культурного феномену. Підхоплені реперами та брейкдансерами, кросівки перейшли зі спортивних майданчиків на вулицю, ставши обов’язковим аксесуаром, що підкреслює імідж. І вже давно вони - невіддільна символіка вуличного одягу, яка стала глобальною сенсацією, бажаним предметом колекціонування та багатомільярдною індустрією. "Цей шлях розпочався після Другої світової війни: - нагадують автори, - наприкінці 1940-х років учасники "Зазу" у Франції танцювали під шалений ритм бібоп-джазу в брезентових кросівках, що стали передвісниками широкого розповсюдження цього взуття в молодіжних субкультурах.  Протягом наступного десятиліття дрес-код пом'якшився. Одяг, який носили студенти престижних американських університетів - так званий стиль Ліги Плюща - став джерелом зародження стилю кежуєл. Студенти американських коледжів перейняли більш вільний стиль, не знімаючи кросівок після занять у спортзалі та накидаючи блейзер на плачі". Загалом у цій книжці представлені історії та знакові моделі найбільших брендів: Nike, Jordan, Adidas, Puma, Reebok, Converse, New Balance, Asics, Vans та інших - а також основних колаборацій та впливових особистостей від Майкла Джордана до Вірджила Абло та Тревіса Скотта. Тож книжка охоплює все, що потрібно знати про культуру кросівок, її історію, жаргон, новаторів і тенденції.

Андрій Каспшишак. Легенда про Вільних. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2024

"Усе почалося з однієї легенди - і все на ній закінчиться, - нагадує автор цієї книжки, долучаючись до теми нашої "міфологічної" добірки. - Легенди, події якої відбувалися за багато років до подій, описаних у цій книзі". Отже, "Легенда про Вільних" Андрія Каспшишака, ветерана війни, переносить читачів у світ української міфології, магії та героїв. Це фентезі, яке дає прості та цікаві відповіді для дітей та дорослих на складні запитання про війну, про смерть, про боротьбу, про силу, про народ та про мету. За сюжетом, на Крилату Землю напала Імперія Рабів. "- Як не силою та мудрістю, то кількістю війська нашого здобудемо перемогу, - гадали вороги. - Такої жорстокості ще світ не бачив! Ми будемо вбивати, ґвалтувати і грабувати. Ми посіємо страх у їхніх серцях! Ми заберемо в них усе те, що вони люблять. Ми вкрадемо їхню свободу, зрівняємо їхні міста із землею і спалимо всі їхні книги". Що було далі, ми вже знаємо: "Не злякалися мужні воїни навали чужинців, стали дружно рядами державу свою боронити, жоден не зрушив з місця. Мов стіна - одностайні, як ураган - руйнівні; загартовані й сильні, мов леза мечів залізних". Утім, не все так просто у цій історії. Виявляється, давним-давно Крилату Землю було проклято чорнокнижником, який посіяв зілля розбрату. Це чарівне зілля не дає вільним людям об’єднатися задля перемоги над зовнішнім ворогом. Вони не довіряють одне одному, постійно сваряться, як краще тримати оборону, звинувачують одне одного у невдачах. А повернути єдність у ряди вільних людей можна, лише відшукавши давнє слово князя, сховане в чарівному краї Вирії, наповненому цілим різноманіттям чарівних істот – таких, як Полудниця, Блуд, Нічниця, Лихо, Бабай и сама Мара з її посіпаками чортами. Чи до снаги буде героям книжки протистояти нечисті? Чи зможуть вони відшукати забуте слово? Чи витримають до того часу оборонці? Прочитаймо, то й дізнаємося, щоб не гадати і вдаватися до міфології.