Як радянська влада репресувала українську правничу мову. Правник Сергій Головатий у програмі "Власні назви"

Ви пригадуєте новомову з роману Джорджа Орвелла "1984"? Така штучно сконструйована мова, покликана обслуговувати ідеологію тоталітарної держави. Ця мова ще повинна була щороку скорочуватися. У цьому романі є персонаж, який говорить, як класно знищувати слова. Кажуть, що цей роман Орвелла був пародією на Третій рейх і на сталінський СРСР. Для західного світу це була така алюзія на сталінський режим, а для нас – це була реальність, у якій ми жили. 

Пане Сергію, ви в цій галузі все життя. У мене в руках великий фоліант – це ваша книжка щодо мови правничої, яку ви зібрали. Отже, тему репресії слів ви досліджуєте не перший рік. Коли ви вперше зрозуміли, що ці заборони, уніфікація мови торкнулася і правничої галузі? 

На підступах до створення Народного руху України. 

Тобто в 1989-1990 роки? 

Так, саме це був поштовх. Старші наші видатні рухівці - Іван Драч, Володимир Яворівський, Дмитро Павличко доручили мені готувати установчі документи для того, щоб провести установчий з'їзд. Також я працював над статутом Руху, щоб у майбутньому його зареєструвати. Це літо 1989 року. І щоб опрацювати ці речі, придумати структуру та назви, у мене в руках був такий невеличкий тритомовий збірничок політичної думки, який мені подарував відомий український, але американський історик Тарас Гунчак. Я перелистував цей тритомовик, щоб запозичити деякі речі. І якщо ви подивитесь на статут Народного руху України, який був ухвалений у вересні 1959 року, ви побачите там терміни "центральний провід руху", "крайова організація руху". Але і там же я знайшов слово "правник". Я не знав цього слова ніколи. У СРСР нам про це не казали. 

Уже в 1990 році я був одним з ініціаторів утворення Асоціації українських правників. Засновниками цієї асоціації як громадського об'єднання були покійні Левко Лук'яненко, і Володимир Василенко, і Олександр Ємець. Ми заснували Асоціацію українських правників. Радянська комуністична влада навздогін організувала Спілку юристів України. Її засновниками були прокуратура, КДБ, Міністерство юстиції, Інститут держави і права імені сталініста Корецького, який і досі носить його ім'я. Це була спілка, керована комуністичною партією. Але вперше слово "правник" офіційно було у назві нашої організації, і Міністерство юридичного департаменту її зареєструвало. 

Уже кілька років потому, у 1992 році, я був одним із засновників Української правничої фундації. І коли треба було видавати указ президента Леоніда Кравчука стосовно однієї з наших ініціатив, а це була ініціатива на проведення Всесвітнього конгресу українських правників, то покійний Іван Тимченко, який свого часу був головою Конституційного Суду, не візував указ, тому що він доводив, що в українській мові немає слова "правнича" і немає слова "фундація". Тому ми не можемо видати указ президента Кравчука зі словами "правнича" і "фундація", бо українською, каже, має бути "правовий фонд". Змагалися ми понад місяць, і він програв – указ було видано. Отже, це були мої перші кроки на повернення в українську офіційну, ділову, літературну мову питомо українських слів – "правник" і "правничий". А уже дещо пізніше я уже натрапив і в літературі українській на слово "правний".

Але воно походить від слова "право", правильно? 

Від слова "право", це як ділянка суспільного знання, походить іменник "правник". А від слова "правник" походить прикметник "правничий". Але ще є слово "правний", яке походить від іменника "право". Від право – правник, від правник – правничий, а правний – лише від право, хоча й теж прикметник. 

Коли слово "право" з'явилося в українській мові? 

У літературних джерелах наші науковці-мовознавці зафіксували, що слово "право", як і в деяких інших слов'янських мовах на Заході, українській і стародавньоукраїнській мові, відоме з V століття. А у польській мові, так само наші мовники це доводять, воно з'явилося в XIV столітті. У російській, а точніше у московській мові його не було аж до початку XVII століття. 

Якщо ми звернемося сьогодні до "Словника української мови в 11 томах", виданого в 1970 роки, ми побачимо, що там присутнє радянське розуміння слова "право". Ми побачимо, що "право" – це законодавство, а це не так. Це перше значення в радянському трактуванні. Друге значення "права" дає цей словник – це сукупність норм, які встановила держава і санкціонувала. Це визначення Андрія Вишинського з 1937 року. Третє значення – це підстава заявляти свої претензії на щось.

Це як суб'єктивні права - право думати, право жити. І четверте - право як галузь знань, науки або знань. І п'яте ще є – суд, яке вони підтягнули до знань. От чотири значення. 

Але коли я читав епіграф із твору Пантелеймона Куліша "Чорна рада", де події відбуваються у XVII столітті, там говориться про те, що коли по обидва береги Дніпра Україна буде єдиною, то ми, козаки, позаводимо всюди правнії суди. Правнії суди - а що це? А потім Леся Українка у своїй поезії пише: "Якщо мій син не знайдеться, то тобі правна помста буде". А правна помста - це яка? Це законодавча, санкціонована державою у праві помста? Також коли Леся Українка бере оці протиставлення і каже, що щось несправедливе називали правосуддям, а сваволю називали правом. Тобто право протиставлене сваволі. Однак яке з чотирьох радянських значень в сумі ти не візьмеш, немає цього значення. Що таке право як антипод сваволі? Що таке правна помста? Що таке правний суд? Потім пізніше - що таке правна держава чи правний закон? 

І виявляється, що первинне значення слова "право" у нас радянська влада забрала. Бо від самого початку цьому слову властиве було його серцевинне значення – справедливість, ідеал справедливого. Словом "право" уже тоді позначали те, що на той час уявлялось як справедливість. Правна помста – справедлива помста в Лесі Українки. Правнії суди у Пантелеймона Куліша – це справедливі суди. А сваволю деспотичну, як каже Леся Українка, називали правом. Тобто право – це справедливість, а сваволя деспотична – це несправедливість. І тепер ми говоримо свавільна влада, сваволя людини, а їй протиставлено правовладдя. Те, що на московській копил у нас називають "верховенство права", там нічого не верховенствує, це є правовладдя, яке заперечує свавільне людиновладдя або одновладдя. Коли більшовики таврували Миколу Скрипника – міністра освіти, який впроваджував коренізацію, або українізацію, він заперечував пролетарське одновладдя, диктатуру пролетаріату. Це прямо написано. Тобто в нас було слово "пролетарське одновладдя", а тепер ми говоримо, що замість того має бути "правовладдя". 

Заглянувши до книжки, яку я називаю "Сумний сум 11", ми не знаходимо значення слова "право" як справедливість чи ідеал справедливого, але ми знаходимо "правник", "правничий" і "правний" як рідковживані. Це був маркер радянської влади, що ці слова ненормативні. А що ж тоді нормативне було? У 1948 році Москва, видавши російсько-українського словника в Москві, проти російського "правовой" поставила один єдиний відповідник український – "правовий". І зробила це тому, що після ухвалення сталінської конституції 1936 року в Україні Радянською академією наук було видано російсько-українського словника під редакцією Мостяца, який дав два відповідники на російське "правовой". Першорядним значенням було "правовий", а друге – "правний". Цей перекладовий словник таврували як той, що не добив залишки буржуазного українського націоналізму. Тому вже в 1948 році був один єдиний відповідник – "правовий"

Що з цього випливає? На сьогодні все, як було заведено більшовиками, коли заборонили питомо українські слова "правний" і "правничий", і те, що вони століттями були в ужитку, доводить Російсько-український словник правничої мови під редакцію Агатангела Кримського. Він був виданий у 1926 році як вислід правничої термінологічної комісії Інституту української наукової мови, що діяв на той час як структурна одиниця ВУАН, Всеукраїнської академії наук, заснованої у 1918 році. 

Мусимо сказати, що це були ще часи українізації, до початку репресій, коли Агатангел Кримський міг ще працювати над таким словником. 

Це був той період, який ми називаємо "золоте десятиліття". Тоді за 10 років було підготовлено і видано у Києві понад 40 термінологічних словників. Понад 40! І, звичайно, що один-єдиний словник правничої мови – це 1926 рік.

Отже, ви кажете, що в цьому словнику 1926 року, над яким працював Агатангел Кримський, наш відомий сходознавець, поліглот і орієнталіст, є "правний" і "правничий". Цей томик, який ви тримаєте, був виданий в Америці, а в незалежній Україні він жодного разу не видавався? 

Він був виданий уперше 1926 року. Але в Радянській Україні його знищили, бо визнали його буржуазно-націоналістичним. Він лишився на руках лише у деяких приватних осіб. Тому українська діаспора його перевидала у Нью-Йорку. Наукове дослідне товариство української термінології видало у Нью-Йорку у 1974 році. 

Чи є видання нові в незалежній Україні? 

Немає. На жаль, ця ділянка і з погляду мовознавства, і з погляду правництва… До речі, я теж нещодавно дізнався, що слово "правництво" є синонім "правознавства" – це ділянка правництва, це наука про право. Так от з обох цих ділянок ніхто до сьогоднішнього дня не працює. У нас немає правдиво української правничої термінології як тієї, що є в активному застосуванні. 

Повернімося у 1920-ті роки. Що відбувається далі після того, як у 1926 році з'являється такий словник? Як починають репресувати слова? 

Дуже просто. Процес Спілки визволення України 1930 року – це ті ж самі гоніння, що ми говорили на Скрипника, за те, що він провадив українізацію в буржуазний, націоналістичний спосіб, а не відповідно до настанов Ленінської партії на зближення або ототожнення української з російською, щоб були однакові слова. Слова "правний" та "правничий" були заборонені для вжитку. Тому я вам казав, що словник 1937 року ще був на другому місці, але вже у 1948-му його немає.

Над словником працював не лише Агатангел Кримський. Це була ціла редакційна велика група людей, які працювали над цим словником не за гроші. Уявіть собі: громадянська війна 1919 року, голод, холод, а вони працюють не за гроші. За п'ять років вони витворили цього словника.

Я правильно розумію, що частина цих людей була засуджена внаслідок процесу Спілки визволення України?

Звичайно. Хто був висланий до Сибіру, хто розстріляний. Це все те, що стало реальністю внаслідок зросійщення або змосковщення української мови загалом і, зокрема, української правничої мови. Я аналізував усі періодичні видання, які виходили в Українській РСР з 1922 по 1958 роки. Коли науковці працювали над цим словником, в Україні не було ще українських часописів. З 1922 року по 1926-й у Радянській Україні виходив часопис під назвою "Вєстнік совєтской юстиції на Україні". Чотири роки поспіль це був російськомовний журнал, і лише з 1926 року вже пішли продукти радянської більшовицької влади. Замість цього журналу вони започаткували "Червоний юрист". Але потім більшовики писали: "Ми не правна держава, але ми вміємо примушувати виконувати наші совєтські закони". Вони казали, що більшовицькій владі юристи не потрібні. Тож вони перейменували журнал на "Червоне право". Сказали, що відкидають усе буржуазне, юридичне, і буде все правове. От правовими стали всі явища безвідносно до сутнісної характеристики або сутнісного змісту того чи того явища. 

Тобто вони вбивали семантику саму. 

За допомогою заборон на "правний" і "правничий" та накидання лише "правовий" вони нівелювали значення слова. Тому відтоді і до сьогоднішнього дня в українській живій мові, в українській науковій літературі, в українських актах права ми можемо бачити лише слово "правовий". І доходить до того, що, заборонивши слово "право" зі значенням "справедливість", і накинувши лише "правовий", зникли оці сутнісні відтінки, зникла філософія. Але якщо право зафіксоване в нашій давньоукраїнській мові з V століття, то ще до нього було похідне слово "правда" як "справедливість". "Правда" не як "істина", а "Руська правда" Ярослава Мудрого – це давня українська справедливість, це монументальна пам'ятка нашого давньоукраїнського права. 

"Руська правда" – це фактично законодавство Київської Русі ХІ-ХІІ століть. 

Так, але це названо "Руська правда", бо "право" і "правда" на той час були синоніми.

Коли ця група людей фактично на волонтерських засадах працювала над правничим словником від 1919 до 1925 року, якими джерелами вони користувалися в той час, коли все було вже зачищено?

У передмові вони якраз зазначають, де вони їх брали. Вони користувалися писемними джерелами, починаючи з XIV століття – це акти, козацькі документи. 

Тобто це період Гетьманщини, Речі Посполитої. 

Так, і аж до початку XX століття. Ще треба не забути, що не на підмосковській Україні, а в підавстрійській Україні було видано два словники – один із них у Відні 1858 року, а другий – у Львові в кінці століття. Це перекладні словники саме правничої мови. На той час влада Австрійської імперії ставилася дуже поважно до меншин, тому дозволила слов’янським меншинам, які входили до Австро-Угорської імперії, опрацьовувати перекладні словники з німецької, тому що треба було в цій імперії знати і німецьку, і свою власну мову. Коли ми подивимося на ці словники XIX століття, один виданий у Відні, а інший – у Львові під редакцією відомого науковця Костя Левицького, ми побачимо, що там скрізь до німецького слова recht є відповідник "право" як "справедливість". Ми скрізь це знаходимо. В XIX столітті в українських словниках скрізь було "справедливість". Оце німецьке відоме "rechtsstaat" - те, що москалі називають "правовоє государство", а у Горбачова воно ще було "соціалістичноє правовоє господарство", українські словники XIX століття подають як "правоправна держава".

Правоправна – це те саме, що на сьогодні правовладдя. Це держава, керована правом, справедливістю. Народоправна, демократична, правоправна – це Україна, де на горі всього є право, справедливість, а не революційна чи соціалістична законність, чи все, що радянська влада називала правовим, а Московщина сучасна називає і зараз. У них немає цих відтінків. А нам легко тепер, знаючи, що у питомо українському слові "право" серцевинне значення – це справедливість, тоді ми розуміємо, що мала на увазі Леся Українка, коли писала про правну помсту. Ми розуміємо, що таке правоправна держава – це держава справедлива. Ми можемо завдяки диференціюванню значень, "правний" чи "правничий", позначати різні явища. Усе, що походить із права, воно може бути правним: правна відповідальність, правна особа, правна юрисдикція, правна норма. А правниче – це те, що не походить з права, але це будь-який вид людської діяльності, пов'язаний з правом: правнича мова, правнича термінологія, правнича професія, правнича допомога, правнича бібліотека, правнича думка, правнича наука тощо. 

Мені настільки прикро, що й досі ми не можемо повернути те своє, яке було нам притаманне. Це була наша загальна культура. Це була культура справедливості козацького народу. За документом, який ми називаємо Конституцією Пилипа Орлика, хоча вона не є Конституцією, а радше договором між Пилипом Орликом і Військом запорозьким про те, як вони співіснують та як обмежені його права як керівника тієї держави. Він мусив служити праву, там мала бути справедливість.

Все це у нас було, але воно зникло під тиском московізації, коли Наддніпрянська Україна потрапила під "юго-московітіко", як це написано у документі Пилипа Орлика латинською мовою. А потім це уже один період московізації, те, що ми говоримо "зросійщення", а я кажу "змосковщення". 

А чому ви кажете змосковщення? Коли ви говорите москалі і московізація, я розумію, що це не просто знущальне. У вас навіть словник московсько-український. Що це означає?

Я керуюся джерелами. Беремо ми джерело латинською мовою – те, що називається Конституцією Пилипа Орлика. Уже досліджено, що це такий самий договір, як уклали Magna Carta в Англії в 1915 році між деспотом-королем і повсталими баронами. А тут Пилип Орлик уклав з Військом запорозьким договір про те, які будуть правила між ними. Між іншим, це наша перша правнична пам'ятка, яка говорить про заперечення абсолютної влади. Оскільки перед тим гетьмани збиткувалися над посполитими, були корумповані, примушували їх працювати, то цим документом було це заборонено.

Коли ми його відкриваємо латинською мовою, ми знаходимо "imperium moskovicum". У 1810 році назва тієї держави на сході була Московітіка, Московія. Водночас назва нашої держави латинською мовою була "Parva Russia". Це є оця серцевинна Русь. Це наша власна назва - Русь, Рутенія. Тому я вважаю, що коли ми говоримо про власні назви, то власна назва тієї держави сьогодні має бути офіційно у наших нормативних актах як "Московія". А процес називати "московізацією". Наша власна назва "Русь" – вкрадена. Тобто латинською те, що Україна або Parva Russia, – це серцевинна Русь.

Ви казали, що цей великий том щодо мови правничої – це наслідок трьох десятиліть роботи. І фактично це результат роботи з дерусифікації української мови. Чи є у вас однодумці? Чи багато людей у вашій сфері розуміли, що треба деякі терміни у правничій науці декомунізувати?

У передмові я, власне, і починаю з того, що ця книжка написана передусім для тих, кому не "какая разніца", і тим, окрім мовознавців, кому у правничому середовищі все-таки болить, що питомо українське вилучене, викинуте, упосліджене. Але поки ми живемо, наш обов’язок – боротися за кожне слово. 

Чи багато таких, як ви? Чи була підтримка серед оточення, коли ви почали цю справу публічно?

Я не досліджував, чи багато. Я вам скажу так: "правник" повернули, "правничий" повернули, але "правний" як "справедливий" – ні. Правну помсту і правнії суди ми ще не повернули. Цьому йде великий опір, але я хотів би звернутися саме до правників, щоб вони знали, що ми мусимо повернути своє. Якщо говорити на все "правовой", то, мабуть, тоді Путін має рацію – ми один народ. Але ж не один народ, у нас є правний, справедливий суд, у нас є правна, або правоправна, держава.

Внаслідок діяльності імперії, а потім асиміляції, тиску радянського режиму, якісь слова були репресовані. Але ця готовність боротися за право і справедливість лишилася в українцях, тому ми дуже сильно відрізняємось від росіян. Саме через це росіяни ніколи не розуміли, наприклад, наших Майданів. Їм легше думати, що це Держдеп заплатив, зібрав на Майдані людей, які відстоюють гідність і це саме право як справедливість. А ось у мові воно було репресоване. Чи дає вам це оптимізм думати, що ми повернемо свої терміни у правничу мову?

Я хотів би, щоб ми це зробили. Це наш обов’язок – повернути у правничу мову питомо українські слова і зокрема "право" зі значенням "справедливість", бо у них такого немає. У нас є багато прикладів з літератури, де "право" означає якраз "справедливість". "За право" – це ж не за законодавство, а тим більше радянське. І до сьогодні у нас є оця плутанина. Прикметника "правовий" в українській мові не було і немає, воно пішло з російської, тобто відбулася "москвітизація" – це один бік справи. Друк бік – це "совєтизація" української правничої мови, коли ми вже не в імперії, але ми послуговуємося "совєтизованими" термінами. 

Я наведу приклад. Правоохоронні органи – це совєтизм, це слово 1950-х років. Російські джерела пишуть, що це новослів, його раніше не було. Він взявся з 1920-х років, коли Ленін утворив прокуратуру, яку Сталін ще посилив. На прокуратуру поклали законоохоронну функцію – охороняти радянський закон. Дуже "справедливий" закон. Уже по смерті Сталіна ця законоохоронна функція прокуратури перейшла на правоохоронну. А в українській мові на той час було слово "правооборонці". Його немає в словниках. Якщо ви почитаєте українську літературу, там правооборонцями називали дисидентів. Це ті, які загинули у Сибіру, які були розстріляні, тому що обстоювали право на справедливість. Слова "правооборонці" сьогодні немає, але є "правоохоронці".  Снайпер на Майдані Незалежності стріляв у правозахисників чи правооборонців? Ви розумієте, яка мішанина не дає змоги розмежовувати і відтіняти це?

Коли робили реформу Конституції у 2016 році, ми вилучили слово "правоохоронні". У Конституції зараз написано, що прокуратура здійснює нагляд за органами правопорядку. Це є органи, які на підставі закону мають право застосовувати силу. Там, де право, там не може бути сили. Там тільки справедливість. Навіть у такому аспекті дуже важливо навчати студентів, свідомих майбутніх українців, що ці московизми і совєтизми…

Наведіть приклади ще якихось совєтизмів.

Будь ласка, основний закон держави – Конституція. Знаєте, звідки це взято? З царської Росії. Там цар-імператор видава "основниє государствєнниє закони". А конституція за західною доктриною цивілізованої частини світу  - це є засадничий закон. Він передбачає, що засада, на якій суспільство вибудовує державу, не є основним законом цієї держави. Філософія зовсім інша – народ творить конституцію для приборкання свавільної держави, дає їй межі поведінки, покладає на неї обов’язок забезпечувати природні права людини. Зараз спитайте будь-якого юриста, він скаже, що основний закон держави – це московська формула.

Але вона далі жива?

Жива. У третій статті Конституції записано, що людина – це найвища соціальна цінність. Марксизм не визнавав людину як істоту Божу чи космічну, як істоту природну. У мене у книжці є посилання на радянських юристів чи правовиків, де вони якраз описують, що людина – це істота соціальна. Це так само совєтизм. У нас у Конституції є розділ "Права, свободи й обов’язки людини як громадянина" – це марксистська формула. За Сталіна в конституції було записано "Права та обов’язки громадянина". А західна доктрина каже, що людські права – це те, що походить з космосу разом з людиною. Тільки перша хвилина пройшла від народження людини, вона вже має обов’язок до держави. У людини немає обов’язку перед державою. У громадянина є, а у людини – ні. Ось ця нерозривна єдність прав та обов’язків людини перед державою – це марксизм. І до сьогодні відкрийте будь-який підручник з теорії права, за яким навчають студентів-правників, – скрізь червоною ниткою проходить марксистська лінія: немає прав без обов’язків; там, де права, там і обов’язки. Виявилося, що настільки ця живуча московщина та совєтизм.

До речі, "совєцький" переклали українською на "радянський", щоб так би мовити українізувати совєтську владу, тому що "ради" – це питомо українське: Козацька рада, Чорна рада. Але в інших мовах "совєцький" не перекладають. Тому мають рацію ті, хто свого часу говорив про "перші совєти", "другі совєти", як прийшли "визволяти". Це все совєтизовані речі. 

Ми живемо в країні, яка лише після повномасштабного вторгнення Росії змінила назву Південно-західна залізниця. Це дуже повільний процес.

Так, той стан, в якому ми досі є, дуже гарно охарактеризував Володимир Діброва – письменник з українського Донецька. Він свого часу писав: "Українська мова була міцно прикута до російської". Такою вона є і зараз. До певної міри її там і досі тримають наша лінь і звиклі до рабства мізки.

Я згадала ще слова Оксани Забужко, яка сказала, що мова – це дуже небезпечний свідок, тому що радянська влада могла знищити носіїв мови, їхні твори, але все ж таки у мові живе свідчення того, чим, наприклад, для українців було право, чи що для українців є справедливість.

Свідченням того є наявність української держави. У рішенні Конституційного Суду я як доповідач на захист Закону про функціонування української мови як державної записав, що тисячоліттями бездержавна нація зберегла можливість стати державною завдяки мові.