Якби у лютому 2022 року наше угруповання потрапило в оточення, то завершення цієї війни було за тиждень-два, - Павлюк

Інтерв'ю взято для проєкту "Донбас Реалії" ("Радіо Свобода") і продемонстровано в ефірі телеканалу Еспресо. Сайт Espreso.TV пропонує його текстову версію. На момент запису розмови генерал-лейтенант Павлюк обіймав посаду першого заступника міністра оборони. На момент початку повномасштабної війни Росії з Україною - очолював Операцію об'єднаних сил (ООС). 11 лютого 2024 року він був призначений командувачем Сухопутних військ ЗСУ. Із Павлюком розмову провів кореспондент "Радіо Свобода" Роман Пагулич.

Фото: facebook/General.Pavlyuk

 

---

Ви два роки тому очолювали штаб Операції об’єднаних сил (ООС). Коли вам стало відомо, що повномасштабна війна невідворотна? Це була якась телеграма чи інша комунікація, як це було?

Командувачем ООС я був призначений ще в липні 2021 року і, провівши аналіз, вже восени ми зрозуміли велику ймовірність повномасштабної війни. Масштаби війни тоді важко було зрозуміти, але було очевидно, що вона захопить території Луганської та Донецької областей. Ми аналізували дії противника, його превентивні заходи, розвідувальні функції, які вони виконували вздовж кордону. Всі ознаки були, що ми зустрінемо ворога не тільки з так званих ДНР та ЛНР, а і з території Росії. Тому, починаючи з осені, ми взялися до виконання певних дій для того, щоб успішно зустріти та завдати загарбнику максимального ураження.

Розуміли, що співвідношення сил та зобів було і буде не на нашу користь, але у нас варіантів не було, ми повинні були вистояти, тому що за нами була вся Україна.

Протягом п'яти місяців ми готувалися до відбиття повномасштабної агресії. Вже у січні-лютому 2022 року ми отримували телеграми від ГУР, передбачалося, що такий варіант можливий. На лютий було зроблено, я думаю, максимально все, щоб гідно зустріти ворога. Всі позиції були посилені, прораховані та програні всі можливі варіанти дій, переміщені всі резерви, як мінімум два рази проводилися повномасштабні тренування напередодні вторгнення попри те, що локальних тренувань було проведено багато – це зіграло вирішальну роль. Бо у перший день, коли був завданий удар по всіх командних центрах, пунктах управління, місцях, де мали б бути скупчення наших військ та склади, ці удари пішли в пусте місце.

У перші дні Генштаб повідомляв, що на територію України зайшли 90 батальйоно-тактичних груп, а яка частина цих ворожих сил була задіяна у вашій зоні відповідальності?

Точно не скажу. Крім 1-го та 2-го армійського корпусу "ЛНР", "ДНР", ще були підрозділи 1-ї танкової армії, 20-ї танкової армії та 8-ї загальновійськової армії противника, тобто перевага була величезна.

Фото: reuters

 

Є інформація з відкритих джерел, що угруповання 1-го та 2-го армійських корпусів складало десь 35 тис. особового складу, а по факту за вашими оцінками, скільки десятків тисяч військових армії РФ було проти вас на той момент?

Якщо брати тільки угруповання 1-го та 2-го корпусу, то 35 тисяч було до початку мобілізації. Десь приблизно стільки ж вони й призвали, які потім пішли на посилення переднього краю, щоб скувати наші дії.

А все, що було у противника боєздатне протягом 8 років бойових дій, стало кістяком тих угруповань, які вдарили по Луганській області та в напрямку між Волновахою та Маріуполем.

Однак ці корпуси не виправдали тієї довіри, яка на них покладалася російськими окупаційними військами. Навіть при посиленні цих корпусів російськими штатними підрозділами, вони не змогли виконати всі поставлені перед ними задачі. Але воювали вони все-таки досить потужно.

Я скажу, що непросто було, враховуючи величезну перевагу противника та повний його контроль повітря, втримати лінію оборони, коли тебе луплять зі всіх сторін, це дуже непросто. Наші люди зробили диво, це дійсно подвиг, тому що ніхто не очікував, що в такому стані, при такій перевазі, ми зможемо вистояти та багато чого до цього часу тримаємо того, що було у нас до початку війни.

Найнебезпечніше було в Луганській частині нашої оборони, бо противник наступав і з півночі, і з півдня, і зі сходу. Бригади потрапляли в оточення, тому що сил та засобів, щоб зупинити навалу з трьох сторін, не було.

Але ті резерви, які були, ми висунули по рубежу Щастя - Старобільськ - Біловодськ, вони зіграли свою роль, зупинили темпи, що нам дало можливість перегрупувати свої сили, засоби та зайняти рубіж, який ми й далі утримували. Ми зупинили навалу. За три дні вороже угруповання, яке йшло першочерговим, ми настільки його пошматували, що реально вже йшли мобілізовані. Мобілізованих було дуже багато.

Вже 16 лютого було видно, що буде війна, тому що пішли заходи мобілізації на окупованих територіях.

Всі бригади, які стояли по лінії зіткнення, тобто люди, які мали досвід, виводилися, формувалися ударні групи. Мобілізовані заводилися на передній край для того, щоб сковувати та стримувати наші дії. Нам вдалося їх зупинити, бо основні удари на Луганському напрямку та в напрямку Маріуполя в перші дні були відбиті.

Як ви сприймали зіткнення планів, які були напрацьовані на картах та паперах, та реальності, коли це відбулося насправді?

На папері ми розігрували дуже багато ситуацій. Найнебезпечніша для нас була та, що ми могли потрапити в оточення. Тому ми все робили, аби не допустити цього, щоб мати коридор, яким би постачалися боєприпаси, ресурси, евакуювалися поранені. І нам це вдалося. Ми не дали противнику раптово вийти на рубіж, який би не дав нам маневру.

Я скажу, що і противник не очікував такої зустрічі, тому російські підрозділи, які йшли через Луганську область, зіткнувшись з нашими резервами, були зупинені.

Загарбники зайнялись переплановуванням своїх дій, обходили наші підрозділи, намагалися їх брати в оточення. Один наш батальйон у Біловодську потрапив в оточення, але завдяки вмілим діям зміг знищити противника. Чотири опорних пункти ворога вони знищили відразу, і потім наші бійці вийшли до своїх основних сил. Решту підрозділів ми відвели та зайняли суцільну лінію оборони. Тому, в принципі, ми вгадали всі варіанти дій противника.

Фото: GeneralStaff.ua

Ми розуміли, що перший напрямок дій ворога буде від Луганська у бік Щастя. Другий – Маріупольський напрямок, щоб розсікти та оточити наше угруповання. В основному всі резерви я зосередив на цих напрямках, вони й спрацювали. Якби це не було розроблено, то на другий-третій день ми були б вже в глибокому оточенні, а далі було б тяжко приймати якісь рішення. А так ми зуміли не тільки розгромити те угруповання ворога, яке йшло безпосередньо на наші сили, а й стягнути на себе ворожі сили, які були в Харківській області та на півдні України.

За яку зону ви відповідали станом на 24.02.2024, яка була протяжність лінії зіткнення?

Зоною відповідальності угруповання ООС була Донецька та Луганська області. Протяжність на лінії зіткнення з противником становила до 400 км, але крім цього ще був кордон Луганської області безпосередньо з РФ, тому загроза була від 1-го та 2-го армійського корпусу противника, також працював підрозділ 8-го армійського корпусу. Зі сторони Луганської області була 1-ша танкова армія ворога, яка наступала в напрямку Куп'янська, а також підрозділи 20-ї армії, які наступали в напрямку Старобільська.

Напрямки головних ударів противника були спрямовані на Луганському напрямку по рубежу Щастя і Трьохізбенка, щоб вийти на Сєверодонецьк, Луганськ, аби зайти у тил наших військ.

Також був удар, який проходив по рубежу Волноваха - Маріуполь, щоб оточити Маріуполь і знову ж таки вийти в тил нашим військам. Крім цього, було ще декілька ударів, серед них на Попасну, Старобільськ та в напрямку Горлівки. По рубежу Сватове - Старобільськ - Біловодськ нами були створені відповідні буферні зони, це опорні пункти, які не допустили раптового проходу противника. Він був зупинений, почав перегруповуватися, оцінювати задачі, намагався обійти наші війська.

Ми вийшли на рубіж Кремінна - Рубіжне - Старобільськ, щоб зімкнути лінію, зробити суцільну лінію оборони та вже однозначно утримати противника на цьому рубежі. Враховуючи наші сили та засоби, це була єдина можливість утримати ворога, стабілізувати ситуацію, перегрупуватися та вести далі бойові дії. Люди відпрацювали на всі 100 з тим, що нас тут було три батальйони, а наступали, ви самі розумієте, які російські угруповання.

І це вороже угруповання було зупинено, бо маршем вони хотіли вийти нам в тил у напрямку Слов'янська, Краматорська, аби повністю замкнути кільце.

Тоді це був би крах всього угруповання та й в принципі всієї України, тому що основні сили були там, а це половина ЗСУ, яка сконцентровувалася тоді на тій території. На початок війни ми мали 22 бригади, половина з яких виконувала задачі на лінії зіткнення, а половина відновлювала боєздатність.

Всі наші бригади на відмінно виконали свої завдання, на долю деяких прийшлося більше. Так, 54-та бригада разом з 36-ю знищила до дивізії противника у перші дні. Це величезні цифри.

Для розуміння наслідків, зазначу:якби наше угруповання потрапило в оточення, як планував ворог, то що б лишалося Україні, мені тяжко прогнозувати. Завершення цієї війни було б за тиждень-два.

Що відбувалось у штабі ООС у перші дні? Чи була загроза втрати керованості? Що було в пунктах управління на вашому напрямку?

Перші ракети якраз і прийшли на командний пункт, йшли вони точно в ціль, але стіни витримали. Весь особовий склад з вечора був розміщений у підземних укриттях, що й врятувало всім життя. Удар був дуже потужний, на невеликий час ми втратили зв'язок, це було не більш пів години. Втратили світло, але резервні джерела були ввімкнені, також працювали резервні джерела зв'язку, тому втрати управління не було.

Ми мали постійний зв'язок і керували військами з першого дня. Особливо напруженими були перші три дні. 

Це була цілодобова робота, напружена ситуація, де ми не розуміли скільки нам вистачить яких сил та засобів, відбувалися постійні авіаційні удари. Ми тоді були вимушені завдати удари по території противника, по аеродрому Міллерово (військовий аеродром у Ростовській області РФ), бо повна перевага ворога у повітрі не давала нашим військам підняти голову. Удари по аеродромах на території противника змусили його зробити паузу, перемістити свої літаки на інші аеродроми, що дало нам можливість розібратись та зосередитись,  надалі ми вже більш ефективно працювали по російських засобах повітряного напрямку.

Фото: facebook/General.Pavlyuk

 

Це була ризикована операція, переміщати точки вперед, коли змінюється лінія зіткнення?

Точки були переміщені буквально на лінію зіткнення з противником якраз коли йшла активна боротьба між підрозділами, які оборонялися і що наступали. І у тому хаосі було тяжко зрозуміти, де і який підрозділ. Артилеристи – молодці, вони чітко спрацювали.

Паніка серед росіян була величезна, ніхто не очікував, що по території Росії завдадуть удар у перший же день війни.

Це був превентивний удар, ми були вимушені це зробити, тому що варіанту іншого не було. У перший же день ми знищили сім літаків, багато літаків було знищено на російських аеродромах. Я думаю, що Росія тоді зрозуміла, що не все так буде просто, не буде два-три дні, попереду жорстока боротьба. Так два роки вже і є.

Ви казали, що перші три дні були критичними. Поясніть це цивільним людям, що це дало? Російська армія зупинилась?

Після трьох днів ми зупинили основні сили противника, завдали їм досить потужне ураження. Ми побачили, що у бій вже кидаються мобілізовані. Ми вибудували чітку лінію оборони. І, головне, пройшла хвиля паніки, бо застосування такої потужної кількості вогневих засобів, авіаційних засобів, у нас ще не було.

Війна, починаючи з 2014 року по 2022 рік, проходила без застосування авіації, тому звикнути до моменту, що тебе постійно атакує повітряний противник, бути до цього готовим, відбивати ці напади – це теж треба мати певний досвід та певну практику.

І буквально за три дні ми зуміли це подолати, розібратися як і що робити далі. Люди почали збивати повітряні цілі противника, у нього вже не було того нахабства, яке було у перші дні. Вже після третього-четвертого дня ворожі пілоти відстрілювалися на відстані, в основному не вражаючи цілі, і це нам дало можливості чітко виконати певні задачі.

Фото: kpszsu

 

Як вдавалося людей мотивувати? Не таємниця, що бувають випадки, коли люди відходять з позиції. Цього явища вдалося уникнути?

Ви знаєте, цього явища вдалося уникнути. Не було жодного випадку, коли люди кидали позицію, відступали, тому що, можливо, в першу чергу на позиціях стояли люди з бойовим досвідом, які не перший рік були на війні, всі були звичні до пострілів, до обстрілів, до смертей, до поранень. Всі вони пройшли досить хороший вишкіл.

"Починаючи з 16 лютого та по 24 лютого у десятки разів збільшилась кількість обстрілів, тобто наші позиції утюжили дуже потужно, провокуючи, щоб ми завдали ураження по житлових об'єктах та населених пунктах за лінією зіткнення, і противник мав би привід для ведення повномасштабної війни"

Наші артилеристи досить професійно знищували цілі, не обстрілюючи населені пункти, попри те, що інколи росіяни ставили гармати між різними будинками й звідти обстрілювали нас. Ми розуміли, якщо ми дамо привід, то це для світової спільноти буде виправдання РФ для того, щоб розпочати війну проти нас.

Маю запитати про Маріуполь, місце, де відбувся прорив. Чи можете розповісти, як так сталось? Що пішло не так?

Вдалося вийти, тому що ми отримали удар з заходу. Пройшовши перешийок, потужне угруповання противника вийшло в тил нашим підрозділам. Ми зуміли перегрупуватися, але все одно ті наші сили та засоби нездатні були зупинити таку армаду, яка пішла на нас. Вони перерізали основну дорогу й наше угруповання залишилось в оточенні. Ми негайно почали проводити заходи для створення угруповання, щоб пробити коридор.

Я вивів 95-ту бригаду, зробивши перегрупування, і почав її готовити для проведення контрудару, але ми чітко бачили: три доби безперестанно йшли ворожі війська з заходу, щоб створити таку лінію, аби ми нічого не могли зробити. Те наше угруповання, яке було в Маріуполі, скувало напевно все, що було у ворога здатне воювати та йти далі.

Маріупольське угруповання врятувало південь від повного відрізання України від Чорного моря.

Удар ми не змогли зробити, тому що пішло інше угруповання зі сторони Харківської області. Знову противник перегрупувався, зосередився і через Ізюм завдав нам новий удар у спину. Я був вимушений цією бригадою закрити й цю щілину, яку вони знайшли для того, щоб ударити нам спину. Я скажу, що бригада чудово впоралася.

Харківське вороже угруповання, яке йшло, було зупинено. Противник, зазнавши втрат, зупинився. Десь з середини березня ми перейшли вже до позиції, стабілізували лінію та перейшли до позиційної оборони, і вже ніяких проривів таких великих не було. Це дало змогу провести перегрупування, доукомплектувати свої війська та далі тримати цю лінію. Саме головне, це дало нам можливість скувати величезні сили противника навколо східного угрупування військ.

Чи можливо було, на вашу думку, тими наявними силами та засобами, які були у вашому підпорядкуванні, врятувати місто у тій ситуації протистояння?

Це було неможливо, тому що перевага противника була десь 7-10-кратна. Для прориву потрібно було як мінімум 3-4 бригади, щоб провести контрударну операцію, а у мене була одна бригада і та неповна, яку я зняв з переднього краю. Враховуючи удар з півночі, мені потрібно було врятувати бійців, тому що, якщо б вони не виконали свою задачу, то знову ж таки 10 бригад були б оточені.

Я розумію, що речі непорівнянні, але, якщо порівнювати: на вашу думку, коли важче було, тоді чи зараз?

Перші дні, перший тиждень було дуже важко, тому що вперше неможливо було оцінити все, що буде, не було розуміння, чи ми зможемо вистояти. Все-таки був страх, чи зможемо вистояти, бо нападник - величезна країна, величезна армія.

Перші три дні показали, що можемо не тільки вистояти, а можемо вбивати ворога.

Перші перемелені ворожі дивізії та бригади показали, що ми можемо стояти. З'явилася впевненість, що ми можемо не тільки оборонятися, а й наступати. Була проведена атака 95-ї бригади, у перші дні ми зайшли у Горлівку, але через те, що не було сил та засобів розвивати цей наступ, я дав команду це діло зупинити, тому що ця бригада потрібна була в якості резерву.

Про Волноваху дуже мало інформації, її то відбивали, то ворог знову витискав.

Протягом тижня місто щоденно переходило з рук в руки, його просто зрівняли землею. Волноваха була ключовим пунктом, з якого ми могли провести контрудар у бік Маріуполя. Противник зробив все для того, щоб її зруйнувати та вивести наші війська. Десь тиждень, до 10 днів, тривав бій саме за Волноваху, але все-таки величезна перевага у ворожих силах та засобах змогла дати їм можливість тримати Волноваху.

Фото: getttyimages

 

Які бої, за які населені пункти, у ці перші дні були визначальними для утримування оборони?

Перший бій - за міст у Щасті, там був замінований міст, який противник зумів подолати. Зайшов ворожий батальйон і танки, БМП, враховуючи, що я передбачав, що ДРГ противника можуть зробити, щоб міст не вибухнув. Було поставлено два потужних артилерійських дивізіони великого калібру, які просто розмололи ці ворожі батальйони. Після цього росіяни були вибиті, а міст вже підірваний. Загарбники тоді поміняли напрямок на Трьохізбенку, де дві доби йшли дуже жорстокі бої. За перший день там було знищено також два батальйони противника, але вони йшли, як сарана, тому і мали певний успіх на цьому напрямку.

97-ма бригада попадала у повне оточення, тому було прийнято рішення про її вивід, хоча командир дуже не хотів. Ми вийшли буквально вже перед закриттям коридору, залишалася година-дві, коли противник з півночі вже закривав останнім дорогу. Вийшовши на рубіж Старобільська, комбриг тут же організував контрудар і вийшов знову на рубіж Новоайдар, де протягом тижня йшли динамічні дії.

Ми і наступали, і відходили, у окупантів був шок напевно, тому що ми клали їх пачками.

Ми дуже тут активно попрацювали, також активно працював і 15-й батальйон, який став на напрямок Кремінна - Сватове, і не тільки вбивав противника, а й проводив відповідні активні дії аж до Сватового. Однак ще раз кажу, що величезна перевага ворога у кількості сил та засобів нам давала один шанс - зайняти суцільну позиційну оборону і тримати її. Ми це зробили.

Ворог зі Сватового йшов на Кремінну, а те угруповання, яке було в районі Харкова, пішло через Ізюм. Ми підірвали всі мости, не дали противнику можливості перейти та відразу вийти на Лиман. Єдине, окупанти в лісі зробили переправу через річку Оскіл і по ній спробували переправитися. І тут були основні бої за цю переправу. Хоча це не була зона відповідальності ООС, але я вимушений був перекинути резерв. Однак противник обійшов сили, які були виставлені по північній околиці Ізюма, і зайшов через ліси. Ворога провели місцеві лісники й він зайшов нам у тил. Ми встигли зреагувати та вийти на рубіж р. Оскіл. Північна частина міста трималася десь тиждень поки не була зрівняна землею літаками. Протягом тижня противник просто методично рівняв наші позиції.

Ви казали, що приблизно в середині березня стабілізувалась лінія фронту, ви вже були переведені в Київ, а на момент вашого переведення, чи було розуміння, що російські війська можуть залишити Київщину та загалом північ України?

Якраз коли я приїхав у Київ, була дуже небезпечна ситуація. Противник захопив плацдарм у районі Мощун (село у Бучанському районі Київської області), була дуже велика небезпека виходу на околиці та прориву їх до міста. Завдяки потужній обороні та стійкості наших військ, нам вдалося підірвати дамбу і змити всі переправи, які вони налаштували для переведення основних сил через річку Ірпінь. Нам вдалося відрізати те угруповання, яке пройшло річку та закріпилося, знищити його і далі вимотувати сили та засоби ворога на іншому березі, які були як кістяк для наступу на Київ. Важко було зрозуміти, що вони мають і як далі будуть діяти.

Десь вже ближче до кінця березня, коли ми зрозуміли, що свіжі підкріплення до противника не надходять, були проведені ряд заходів, щоб перерізати ворожі логістичні шляхи надходження резерву, тому спробували оточити. І з початком цієї операції, яку проводив генерал Сирський, ворог панічно почав тікати, тому що більшість підрозділів за цей місяць боїв були настільки вимотані, що залишалось від них по 30- 40%.

Для вас було несподіванкою, що противник відійшов?

Для нас у першу чергу було несподіванкою, тому що ми думали, що ворог буде йти до кінця. Не було кроку по виводу російських військ, а була панічна втеча з нашої території. На мою думку, проаналізувавши сили та засоби, які у них були на той момент, їм треба було обирати, що робити далі: чи закінчувати операцію на сході, чи концентрувати все на Києві. Але через те, що на сході вони не могли закінчити, бо це була основна їхня ціль, як вони заявляли про звільнення Луганської та Донецької областей, тому всі ресурси були кинуті саме туди. І ті підрозділи ворога, які вивели з Київської області, після перегрупування та доукомплектування також пішли на той напрямок.

У вас було розрахункове розуміння, скільки часу ви зможете протримати оборону, враховуючи наявні припаси?

Ми розуміли, що повномасштабне вторгнення дуже вірогідне і при активних бойових діях декілька місяців можна було триматися. Так воно і вийшло. Десь на травень місяць у нас почали вже закінчуватися боєприпаси радянського зразка, які були на той час у наших запасах.

Ми сподівалися, що допомога Заходу прийде дуже швидко. На жаль, це було не так, і ми втратили багато найбільш підготовлених хлопців, які своїм життям тримали ворога при недостатній кількості боєприпасів.

Якби ми отримали боєприпаси своєчасно, то ці втрати були набагато менше. Оскільки і зараз, коли ми знову маємо певну проблему боєприпасах. Кожний день, коли нам надходить менше допомоги - це день, коли ми втрачаємо наших героїв.

Керівництво держави все робить для того, щоб максимально забезпечити, зробити все можливе, аби наші війська отримали боєприпаси. Якщо подивитися на армії, які є в Європі, то я не думаю, що вони здатні вести подібні дії проти такої армії, всі мають надію на колективну безпеку в системі НАТО. Тому і забезпечення нашої країни стало перед такою проблемою, що немає такої кількості боєприпасів, яка нам потрібна, коли мільйони боєприпасів потребує українська армія, щоб стримувати ворога, а ще більше, щоб вести відповідні наступальні дії.

Щодо потреби у боєприпасах, ви багато спілкуєтесь з закордонними представниками, а що вони говорять, чи є у них розуміння необхідності такої підтримки й чи готові вони це забезпечити?

Ми спілкуємося і з військовими, і з цивільними, і розуміння всіх партнерів є у тому, що Україні потрібно допомагати, що в Україні вирішується доля всього цивілізованого світу. І від того, як закінчиться ця війна, залежить і майбутнє життя Європи, і майбутній світоустрій. Тому є бачення, що Україні треба допомагати.

Друге питання – спроможності, це вже інше. Наскільки є спроможності, наскільки є відповідний необхідний ресурс - це питання вирішується, ми працюємо по всьому світу для того, щоб знайти той ресурс, який потрібен нашій армії.

Чи можете приблизно сказати, коли на передовій стане легше, враховуючи брак боєприпасів?

На жаль, я сам хотів би отримати таку відповідь. Це не від нас залежить.

Війна переходить в іншу фазу, де воюють безпілотні засоби. Без людини не буде ніякого успіху, не буде ніяких реальних дій без солдата, який не виконав свою задачу, не зайшов на позицію противника, не знищив його там. Поки є безпілотні засоби, вони можуть максимально сприяти. Відсоток знищення противника дуже відрізняється від того, що був на початку війни та за останні місяці. Відсоток знищення безпілотними засобами в загальному становить десь 70% цілей. Але знову ж таки сама велика проблематика залишається – боєприпаси, крім засобів протиповітряної оборони й техніки, особливо артилерії.

Фото: OperationalCommandSouth

 

Дуже багато запитів, враховуючи, що ми створюємо нові підрозділи, відповідно, повинні постійно доукомплектовувати ті підрозділи, які ведуть бойові дії. Запитів дуже багато, на жаль, не все ми можемо забезпечити, це можливості навіть не тільки нашої країни, а й наших партнерів.

Чи є запаси, щоб забезпечити кількасот тисяч людей спорядженням, обладнанням, зброєю та іншим?

Міноборони працює над цим питанням, я думаю, ні один мобілізований не піде в зону бойових дій неекіпірований, непідготовлений, незабезпечений. До підготовки особового складу ми дуже прискіпливо ставимося, особливо зараз. Людина, яка йде на війну, повинна отримати досвід, практику, щоб бути готовою до дій. Питання по екіпіровці, зброї зовсім не стоїть, тому, на мою думку, це ми вирішимо. Друге питання - по техніці та боєприпасах великого калібру, це ми вивчаємо, над цим працюємо.