Чому Захід зволікає з санкціями проти Януковича

Чимало публіцистів уже охрестили українську революцію "повільною". Гадаю, подібний темп диктується здебільшого мирним характером масового протесту, що охопив країну. Втім, навряд чи швидкість реакції демократичного світу на українські події можна виправдати подібним чином. Навіть стриманим ветеранам української дипломатії з лав опозиції все важче тримати себе в руках та слухати лише бубоніння про можливі санкції. Чим мотивується такий обережний підхід? Висловлю низку міркувань з цього приводу, а також спробую окреслити ризики та переваги західної поміркованості.

Насамперед, адміністрація Барака Обами втілює у життя первинну зовнішньополітичну програму Джорджа Буша-молодшого, про яку всі давно забули, але саме з нею він ішов на вибори 2000 року - ізоляціоністську платформу. Наміри Буша поламали теракти 9/11. Проте Обама рухається в тому ж напрямі.

Ірак полишено "на волю хвиль". Військову присутність в Афганістані буде скорочено настільки, що контроль і над ним може бути втрачено. До того ж, США послідовно намагаються уникати прямих силових втручань (що наочно продемонстровано в Лівії та Сирії). Нарешті згадаймо перманентні спроби перезавантаження стосунків з РФ, які Москва так само перманентно зриває. Таке намагання позбутися "надмірної гегемонії" є нічим іншим, як небезпечною ілюзією, адже святе місце порожнім не буває. 

Джеффрі Пайєтт, посол США в Україні, щиро вболіває за долю української демократії та повернення нашої країни на шлях європейської інтеграції. Проте пріоритет нинішньої адміністрації США - внутрішня політика, енергетична незалежність, збалансування економічного розвитку. Із цим вона справляється досить непогано. Але перекладання відповідальності за збереження світового статус-кво на НАТО і ЄС все частіше видається хибною стратегією.

Людям з берегів Потомака, на жаль, сподобалося "домовлятися з Росією". Якби не жалюгідні економічні перспективи північно-східних сусідів, можна було би сказати, що дещо інфантильна поведінка Обами нагадує оптимізм Невіла Чемберлена - той щиро вважав, що привіз мир з Мюнхена. Або Буша-старшого, який кинув напризволяще шиїтських повстанців у Басрі, переконаних, що почата в Кувейті "Буря в пустелі" закінчиться на території Іраку...

Європейський Союз, звісно, скандалізовано Януковичем і принизливим реготом з Москви, чиї вуха стирчать за непереконливими маневрами межигірського уряду. Тоді що стоїть на заваді рішучим діям Європейського Союзу з протидії безумствам українських владно-кримінальних угруповань у їхній зовнішньоекономічній, так би мовити, діяльності? І пов'язаній із нею спробі перетворити Україну на чергову провінцію Кремля?

По-перше, це відсутність в Україні єдиного опозиційного центру і ЄС дотепер змушений розмовляти із тими, хто має владні важелі, хоч би якими безперспективними ці розмови не видавались.

По-друге, слід віддати належне Путіну - намагаючись врятувати долю Олімпіади в Сочі й хоча б уникнути ореолу олімпіад у Берліні-1936 та Москві-1980, російський керманич поводиться досить витончено. Вмащуючи  нових німецьких коаліціянтів, есдеків, він звільнив Ходорковського та дівчат з Pussy Riot. Відтак, незважаючи на розбиту голову, Ангелі Меркель доведеться їхати на особисте свято кремлівського володаря. І уникати критики російської політичної інтервенції в українські справи.

По-третє, рівень координації правоохоронних органів ЄС у справі декриміналізації Австрії, наразі провідного відстійника поцуплених в платників податків кримінальних грошей з України - залишає бажати кращого. Є якась сумна символіка у тому, що надто повільне приведення до тями колишньої жертви аншлюсу сповільнює протидію Європи небезпеці рімейку аншлюсу на Сході.

І по-четверте, враження європейців від проведення Євро-2012 та прогулянки теперішнім Майданом - і брутальна поведінка українських можновладців, вочевидь, викликають у Брюсселі та Страсбурзі своєрідний когнітивний дисонанс. Тому глибина морального падіння групиукраїнських функціонерів є неочевидною для керівництва ЄС. Воно ніби потрапляє у пастку, відому з "Марсіанських хронік" Рея Бредбері, коли тубільці підступно імітують для гостей з Землі їхні рідні домівки та родичів, а вночі їх знищують. Через це Брюссель ще вірить в ефективність самих лише погроз.

Отже, які висновки можна зробити з ситуації, що склалася?

Насамперед, українский спротив має створити інститут, здатний виконувати функцію незалежного від заблокованого та інфільтрованого російськими агентами впливу Печерська комунікатора із Заходом.

Далі, побоювання Заходу стосовно Росії з її нескінченним імперським ресентіментом можна зрозуміти, але відповідальність за долю вільного світу повинна взяти вгору. Адже ризик великої війни у Європі тепер наблизився до рівня югославських подій на початку 1990-х. А саме для нейтралізації подібних загроз існує сьогодні НАТО.

Насамкінець, поразка проєвропейського руху в Києві коштуватиме Європі і Заходу надто дорого - цікаво, чи це усвідомлюють лише у Варшаві та Стокгольмі? Адже тоді Москва легко зламає проєвропейський курс Тбілісі та Кишинева, розчавить бішкекське повстання проти Митного Союзу й розпочне розкачувати ЄС за допомогою торговельних війн із країнами Балтії, скуповування боргів південних країн Союзу, підкупу політиків європейських парламентів. Експансію ЄС на схід буде зупинено, на малоросійському кордоні впаде нова залізна завіса, а сам Євросоюз на роки порине у внутрішні протиріччя. Звісно, через тривожний внутрішній стан Росії наступного шансу на перемогу свободи у Східній Європі, мабуть не доведеться чекати півстоліття. Але у 1920-х та 1950-х імперія теж виглядала слабкою, і така оцінка виявилася помилковою.

Саме тому майбутнє проекту "Європа" та актуальності загальнолюдських цінностей вирішується у ці дні у "битві за Київ".