Путін прагне перетворитись на царя-миротворця

Минулої п’ятниці чиновникам двох кремлівських управлінь – із внутрішньої політики та суспільних проектів – почали викладати теоретичні основи консерватизму. Цілком серйозно – із курсом лекцій, семінарами й залученням професури.

Вочевидь, мета цього лікнепу – розтлумачити команді волю капітана. Консервативний порядок денний був наскрізною ідеєю президентського послання, з яким 12 грудня минулого року виступив Володимир Путін.

Втім, це офіційне тлумачення явища, яке насправді є не ідеологією, як може здатися, виходячи з назви, а всього лиш черговою політичною технологією. Вона має на меті два основні завдання. Перше – мінімізація наслідків громадянських протестів 2012-2013 років. Зокрема, іміджевих та інституційних втрат, що їх зазнала влада внаслідок масових акцій та місцевих виборів.

Друге – унеможливлення їх повторення шляхом легітимації низки репресивних законів, ухвалених у той же період. Таким чином, ідеться про приборкання міського середнього класу в найширшому сенсі (тих самих «креаклів», що насмілилися висувати політичні вимоги), а також маргіналізацію позасистемної опозиції та створення своєрідної дозвільної системи для «народних висуванців» на кшталт того ж Навального.

Тож, фактично, йдеться про підміну понять – улюблений прийом політтехнологів. У благообразні шати рядять недоброї слави явище реакції. І хоча підручники твердять, що реакція – атрибут консервативного правління, путінський режим досі взагалі не мав жодного ідеологічного забарвлення. За умов крайньої атомізації суспільства, його політика (як внутрішня, так і зовнішня) донедавна була рівнодійною суперництва угруповань прагматичних циніків із деформованою ціннісною шкалою – колишніх комсомольців із «колишніми» кадебешніками.

Але це ще не все. Консервативна ідеологія так само не має коріння в сучасній Росії, як і ліберальна (хоч із прикладкою нео-, хоч без неї). Країна, в якій носіями традиціоналізму є хіба вихідці з національних окраїн, в якій абсолютна більшість представників титульної нації є хіба «різдвяно-пасхальними» православними, в якій авторитет місцевих громад коливається близько нульової позначки, просто нездатна до продукування консервативних сенсів. І тому їй допомагають, згори насаджуючи світоглядну реформу.

Яка, слід сказати, спирається на найпримітивніші, базові фобії, що мають суспільнооб’єднавчу роль – інородців, іновірців, інакодумців, іноспальців. Варто зауважити, що ґрунт для цього готувався протягом усього пострадянського часу – як слушно зазначив Михайло Ходорковський, насправді Володимир Путін «ліберальніший, аніж 80% населення Росії». Відтак уваровська тріада «Православ’я, Самодержавство, Народність» знову набула актуальності.

Власне кажучи, такий неоконсерватизм à-la russe – ні що інше, як позбавлена карнавальності суверенна демократія, начебто похована разом із відставкою володінського попередника Владислава Суркова. Натовпи знеособлених блазнів змінили цілком конкретні офіційно призначені юродиві, провісники державницького месіанства. Так масовка полишає сцену перед виходом прими.

Тут є цікавий нюанс: хоча Володін підсидів свого колишнього шефа, тут за великим рахунком, все зводилося до простих апаратних інтриг, а не зміни державницьких парадигм, про що так багато писано свого часу. Розбіжність зводиться лише до демонтажу концепції тандемократії та заміна її моноцентризмом.

Втім, це не дає відповіді на питання про джерела, так би мовити, натхнення кремлівських ідеологів. Відповідь містить грудневе президентське послання, яке по суті стало парафразом Маніфесту про непорушність самодержавства, яким щойно коронований Олександр ІІІ заявив про згортання ліберального курсу свого попередника. До речі, цей документ мав дуже красномовний підзаголовок: «О призыве всех верных подданных к служению верою и правдою Его Императорскому Величеству и Государству, к искоренению гнусной крамолы, к утверждению веры и нравственности, доброму воспитанию детей, к истреблению неправды и хищения, к водворению порядка и правды в действии учреждений России».

Головні тези послання – земська реформа, русифікація окраїн імперії, жорстке дипломатичне суперництво із Заходом, глобальне розмежування сфер впливу, розворот на Далекий Схід, боротьба з нігілізмом («аморальним інтернаціоналом»), економічний протекціонізм, державний унітаризм, духовність, патріотизм, мораль як державна справа, «запобіжний» мілітаризм – все це ключові аспекти політики царя-миротворця, чиї висловлювання актуальні й щодо нинішньої Росії.

Колізія, однак, полягає в тому, що путінський неоконсерватизм «від Олександра» нарешті може послужити ідеологічним фундаментом для Другої холодної війни за умов переможного капіталізму, що, вочевидь, з полегшенням сприймуть усі зацікавлені сторони.

Водночас, така гра вводить Путіна в «традиціоналістський інтернаціонал», що об’єднує і Тегеран, і Ватикан, і європейських правих, і американських «чаювальників» - якщо, звісно, її вдасться провести на належному рівні. Власне кажучи, цілі Москви на Великій Шахівниці лишаються незмінними – змінюється лише колір союзників. Антиглобалізм, націоналізм та класичне тлумачення демократії як влади більшості, а не результату консенсусу – в сучасному світі більш ніж достатньо шанувальників цього коктейлю.

Проте російський неоконсерватизм не має під собою потужного фундаменту. Варто зауважити, що потребу в новій державницькій парадигмі Кремль почав відчувати після Мюнхенської промови Путіна та краху спроб «зайти» в низку західних економічних проектів (зриви купівлі Арселора та Опеля), коли стало ясно, що Захід може прийняти Росію лише на ціннісній платформі. Відповідно, в російському неоконсерватизмі існує внутрішня суперечність між трендом експансії та ізоляціонізмом.

Цю ваду посилює ставка на домінування на пострадянському просторі, яка є одною з провідних тем як президентського послання, так і нинішньої російської зовнішньої політики взагалі. Адже вона апріорі програє вкоріненому в троцькізмі принципу глобального домінування, який сповідують американські неокони. Втім, цей момент, вочевидь, цілком залежить від економічних можливостей держави.

Між тим, перехід Росії до неоконсервативної парадигми саме зараз, як не парадоксально, дає шанс для України. Очевидне «поправіння» й консервативний дрейф українського суспільства, який ми спостерігаємо внаслідок Майдану, в перспективі може дати надійний захист від зазіхань Кремля на реалізацію імперських проектів та непаритетних інтегративних ініціатив. Проводячи фізичну аналогію, це якраз випадок взаємодії однакових полюсів магнітів. З іншого боку, навіть «проросійські» в теорії області України лишаються надто ліберальними, а відтак будь-яка форма їх інкорпорації пов’язана з ризиками, протидіяти яким Москва за понад три сторіччя так і не навчилась. Крім того, слід брати до уваги, що одним із рушійних факторів російського неоконсерватизму була поступливість Заходу останніх років, але якраз поточні події довкола України свідчать, що вона не буде тривати вічно. І ще - Москві варто пам'ятати, що потрясіння 1905-1907 років, а також катастрофа 1917-го стали наслідком політики саме Олександра ІІІ.

Наостанок наведу тезове порівняння російського й американського неоконсерватизму, люб’язно надане Максимом Михайленком.

Спільне:

1. Прагнення до нав’язування своїх уявлень про правильну внутрішню й зовнішню политику іншим країнам.
2. Підтримка зростання оборонних розходів
3. Пропаганда патріотизму
4. Ліберальне коріння – і неокони, й путіністи вийшли з неконсервативного середовища. Проте й ті, й ті, особливо росіяни, не надто заперечують проти широкої ролі держави в житті суспільства.
5. І ті, й ті мають родову травму – В’єтнам і розпад СРСР відповідно.

Відмінності:

1. В США неоконсерватори – противники збільшення соціальних розходів. В Росії це малоймовірно, радше йдеться про соціал-консерватизм. До речі, його доручено розвивати замголови апарату Держдуми Юрію Шувалову, є відповідний центр із помітним бюджетом. Він же опікується і євразійством, до речі.
2. Російський неоконсерватизм гомофобний, американський – ні.
3.  Американські неокони не довіряють глобальним інститутам і союзам, а російські намагаються вкритись за регіональними об’єднаннями, де-факто керованими Москвою.
4. Американські неокони конфесійно неспецифічні, але мають етнокультурне єврейське ядро, Ізраїль для них – фортеця цивілізації на Близькому Сході. Російські – православні й суніти, а відповідно, як правило, криптоантисемітичні.
5. Між американськими неоконами й неолібералами чимало спільного, між російськими – прірва.