Чим є "дорожня карта" ОБСЄ для України

"Дорожня карта" ОБСЄ не тільки узгоджена всіма членами "Женевської четвірки", вона вже виконується – хоча при тому поки не публікується у повному обсязі. Запропонована „дорожня карта” показує, за словами чинного голови ОБСЄ, міністра закордонних справ Швейцарії Дідьє Буркхальтера „прагматичний шлях від логіки ескалації до логіки кооперації”, що має бути здійснено за допомогою чотирьох ключових блоків. Чотири блоки – це відмова від насильства, роззброєння, національний діалог і проведення президентських виборів 25 травня. 

Така новина мала потішити тих, кого турбувала доля України як держави, тих, хто непокоївся про права російськомовних меншин, і всіх людей доброї волі. Але цього чомусь не трапилось. Усіх гризе хробачок сумніву.

Насправді ще чотири дні тому "дорожніх карт" було дві – "московська" і "київська". Обидві були передані главі швейцарського МЗС Буркхальтеру – треба думати, в якості проекту для майбутнього офіційного документу.

Українська влада вже встигла зазначити, що прийнята ОБСЄ "дорожня карта" – набагато ближча до київського варіанту, ніж до московського. Що, одначе, викликає чималі сумніви. Бо судячи зі скупих реплік Яценюка і МЗС, у "київському" варіанті наголос робився на вимогах до Росії (відвести війська, закликати сепаратистів скласти зброю і т.д.), у "московському" – природно, на вимогах до Києва ("прислухатись до голосу народу", припинити АТО, тощо), а у прийнятому варіанті наголос робиться все більше на потребі діалогу і мирного розв’язання конфлікту силами українців під батьківським наглядом кадрового німецького дипломата Вольфганга Ішінгера.

Тому є серйозні причини підозрювати, що остаточний і узгоджений документ – це таки "швейцарська" дорожня карта, суть якої зводиться до набору дуже правильних і дещо стандартних заходів – переведення конфлікту з вулиці за стіл діалогу, налагодження представництва різних сторін конфлікту, проведення круглих столів за участю представників ОБСЄ, роззброєння і проведення легітимних і представницьких виборів.

Проблемним у цій схемі видається один ключовий елемент – а саме, з ким вести діалог представникам української влади? З керівництвом східних областей – немає сенсу, бо ці люди й без того призначені Києвом, а обстановку в областях контролюють не вони. З російськими диверсантами й найманцями – на кшталт "Стрєлка", "Бєса" чи невідомого походження тюркомовних бойовиків, що штурмували Маріуполь? Але вони не самостійні у прийнятті рішень, їхні інтереси (окрім можливої амністії чи "права на втечу") у конфлікті не зачеплені, врешті-решт, вони просто неадекватні. Хоча ідея просто перекупити частину їх за пристойну суму – не позбавлена певної логіки. Втім, це завдання швидше для СБУ і Коломойського, а не для ОБСЄ чи Дещиці.

Ще можна спробувати вести діалог з Януковичем-молодшим, котрий, ображений на весь світ за ганьбу батька, фінансує "масовку" агресивних бабусь і люмпенів. От тільки про що? Про повернення золотого батона і Межигір’я? Чи виплату пенсії і доставку молока в Ростов?

Жодним чином не заперечуючи, що серед представників сепаратистів можуть бути окремі тверезі й адекватні люди, з якими можна і треба вести діалог, слід визнати, що таких – меншість, і їхнє слово у процесі замирення не важить геть нічого. А має місце масова істерія, підігріта амбіціями окремих політиків та екс-політиків. Істерія людей, котрі хочуть жити не в Україні і не в Росії – а в Радянському Союзі.

І боротись з цим можна методом жорстких силових операцій з масовими арештами "ватажків" і адекватної пропаганди серед населення. Або методом евакуації того населення, що хоче евакуюватись, на територію тої ж Дніпропетровщини (з можливістю переходів окремих районів, які підтримали цю ідею на референдумі) та відокремлення санітарним кордоном "автономних територій”, яким варто "поваритись у власному соку" для того, щоб почати цінувати нормальне життя в адекватній державі. А по цей бік кордону ще треба збудувати адекватну державу.

Але такі виходи не подобаються ані сепаратистам, ані Києву, ані ОБСЄ.