Чому Азербайджан та Вірменія почали бавитися з вогнем

Повідомлення про сутички на вірмено-азербайджанському кордоні наростали і множились щоденно – аж поки у вчорашню ніч не стався, судячи з усього, повномасштабний бій.

Бій - бо сором’язливо назвати „стріляниною” подію, в результаті якої загинуло як мінімум 8 азербайджанських військових, і невідома кількість вірменів, якось не повертається язик. За версією Азербайджану, вірменські диверсійні групи перейшли кордон і напали на азербайджанців. Ті понесли втрати, але зуміли відігнати вірменів назад. Чітко сформованої вірменської версії поки нема, але можна бути певним того, що вона помітно відрізнятиметься.

У цього бою чимала передісторія. У ніч з 27 на 28 червня цього року вірменські війська порушили угоду про припинення вогню 92 (!!!) рази – повідомляє азербайджанська сторона. А збройні сили Азербайджану в ніч на 26 червня відкрили вогонь по населених пунктах прикордонної області Тавуш – повідомляють в свою чергу, вірмени. І додають, що 28 липня азербайджанці обстріляли навіть місію Червоного Хреста. Загалом, кількість подібних сутичок в останній місяць обчислюється десятками.

Врешті, у цьому суцільному потоці взаємних звинувачень питання „хто почав”, власне, не є ключовим. Тим паче, складається враження, що до мутних і слизьких збройних акцій проявляють схильність обидві сторони.

Далеко цікавіше, кому вигідно порушувати „поганий мир”, встановлений Бішкекським договором від 1994 року. І охочих почати „добру сварку”, насправді, чимало.

Азербайджанське керівництво, яке ніколи не відмовлялись від того, що Нагірний Карабах є тимчасово окупованою частиною їхньої держави, може розглядати сьогоднішню ситуацію як зручний момент для того, щоб прозондувати сили й можливості противників.

Головне, що їх цікавить – це можлива реакція гаранта вірменської безпеки, себто – Росії. Якій, на думку Азербайджану, сьогодні не з руки втручатись в ризиковану авантюру на Кавказі. В Баку хочуть перевірити й реакцію світової спільноти. Зараз Азербайджан може виступити противником Росії-Вірменії і подивитися чи підтримають його США та ЄС, з якими в нього досить теплі стосунки. Тим більш, що досі Азербайджан виглядає жертвою агресії, в якої відтяпали п'яту частину територій і його війна справедлива.

При тому Баку навряд чи готове до масштабних військових дій, стверджують експерти. У всякому разі, мобілізації чи значного руху військ поки не спостерігається. З іншого боку, навіть зіткнення на кордоні, які регулярно потрапляють на сторінки світової преси, допомагають Азербайджану досягнути певних мінімальних цілей.

Зокрема, керівництво Нагірного Карабаху давно декларує, що їм „вдалося збудувати мирну й комфортну державу”, яка давно дозріла до міжнародного визнання. При тому декларує не тільки в себе вдома, але й на поважних міжнародних майданчиках. Але атмосфера, яка запанувала в регіоні впродовж останніх кількох місяців, є зримим запереченням подібних декларації. Навіть якщо частина сутичок проходить не безпосередньо на території Нагірного Карабаху, всі прекрасно розуміють, про що йдеться.

Для Вірменії програма мінімум – зберегти наявне статус-кво, а в ідеалі, домогтися міжнародного визнання „республіки Арцах”, невпинно рухаючись при тому в бік її поглинання. І Азербайджан, який загалом мирно, але вкрай вперто відстоював дотепер своє право на цю територію, матиме імідж небезпечної "мусульманської держави, котра тероризує сусідів” – так спробують зобразити сьогоднішню ситуацію вірменські лобісти у світовій пресі.

Для Росії загострення на азербайджансько-вірменському кордоні – це ефектний спосіб відвернути увагу світової спільноти від себе. При тому відвернути не тільки увагу ЗМІ, заповнивши перші шпальти повідомленнями про зіткнення, але й увагу дипломатичних відомств, наприклад Туреччини (яка як завше прийде на допомогу азербайджанським союзникам). І яка поки що надто вже уважно цікавиться долею одновірців і давніх союзників у Криму.

Проте проблема полягає в тому, що роки войовничої пропаганди що в Азербайджані, що у Вірменії перетворили територію Нагірного Карабаху у своєрідну ідею-фікс для переважної більшості громадян обидвох країн. І уряди, які починають локальні збройні провокації з визначеними тактичними цілями, можуть виявитись під шаленим тиском громадськості. Тиском у бік нарощування протистояння. Цей тиск, поза сумнівом, будуть підтримувати і стимулювати провокації протилежної сторони. Похорони чергових вбитих солдатів, поля, які залишаються незібраними через те, що з протилежного боку стріляють по комбайнерах, снаряди, що лягають на явно мирні гірські хутори – все це складається у дуже неприємний візуальний ряд. В кінці якого проглядає одне-єдине слово - війна.

В такий спосіб, конфлікт, який обома сторонами (і тими, що за ними стоять) поки що сприймається як маленький зручний ґешефт, може перетворитись у масштабне криваве безладдя. Знаменно, що все це відбувається в акурат у соту річницю початку Першої світової. А нам залишається сподіватись, що це співпадіння зовсім-зовсім нічогісінько не значить.