Чарівник із Країни Сонячних Зайчиків

Всеволод Нестайко був справжнім письменником. Справжнім, бо на його книжках виросло вже три покоління. Бо його читають і діти, і дорослі. Бо казковий світ його книжок, прочитаних у шкільному дитинстві, не відпускає все життя. Бо означення «радянський» до нього так і не причепилося. І ніколи він не був просто дитячим письменником.

Всеволод Зіновійович Нестайко народився в Бердичеві 1930 року, у три роки залишився без батька, в його одинадцять почалася війна і хлопець пережив два роки німецької окупації в Києві. Пізніше він не любив згадувати ті часи, навпаки, не мавши щасливого дитинства, він створив його у своїх книжках для своїх читачів: «Коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше».

Перша книжка Нестайка, «Шурка і Шурко», вийшла 1956 року. Важко уявити, коли це було. Моєму батькові було шість років, а мамі три. «В країні Сонячних Зайчиків» з’явилася 1959 року. За рік перед тим, 1958-го, молодий автор вступив до Спілки письменників і відтоді у різних довідниках та енциклопедіях його офіційно іменували українським радянським письменником. Чи було щось радянське у його творах? Ява й Павлуша, веселі й кмітливі васюківські тореадори, — чи могли вони бути зразком для юних піонерів? А «Чудеса в Гарбузянах»? А «Пригоди Грицька Половинки»? Секрет популярності Нестайка в тому, що його герої не книжні, а живі й звичайні, як читачі, як їхні друзі, сусіди й однокласники.

Котька — неголовний герой цієї книжки. Такі, як він, не бувають головними героями. Такі, як він, — це маси. Таких тисячі і мільйони...

І не відмінник, і не двієчник.

І не бешкетник, але й не тихоня.

Як усі бігають на перерві по коридору, то й він бігає. Як усі галасують, то й він галасує. Як усі мовчать, то й він мовчить.

У гурті ви його й не помітите. Середній на зріст. Волосся русяве. Очі сірі. От тільки ім’я — Котька. Взагалі-то він Костя. Костянтин. Костянтин Сергійович Швачко. Але мама, ніжна й любляча мама, ще сповиваючи його, чорного й писклявого, назвала його лагідно й пестливо: «Котя... Котику... Котику мій рідненький!..» І на все хлоп’яче життя лишився він з отим котячим ім’ям. Аж поки не виросте й не стане Костянтином Сергійовичем. Та коли ж це воно буде!.. Ех, мама, мама!..

От у Дмитрухи ім’я — Ігор!.. Оце ім’я! Мужнє, красиве. Навіть опера є — «Князь Ігор». Що, не могли йому таке дати? Був би Ігор Швачко, Ігор, а не Котька. Зовсім інша справа. Ех!

Взагалі Котька мав великі претензії до своїх батьків.

— Теж іще! Обивателі!.. — казав він, презирливо кривлячись. — Не могли на роботу в село після інституту поїхати!

— Так маму ж в аспірантурі залишили, — усміхався тато. — А мене на завод призначили.

— Потрібна була комусь та аспірантура!.. Що, не могла б учителькою в селі працювати? А ти яким-небудь механізатором? А! — Котька махав рукою. — Зіпсували мені все життя!

Батьки весело сміялися з тих розмов.

А втім, Котька говорив цілком серйозно. Бо...

— Той, хто ніколи не жив у селі, — пігмей і більше нічого! З ним нема про що балакати. Розумієте? Бо він не знає життя. І взагалі нічого не знає.

Так казав Ігор Дмитруха. Ігор Дмитруха, чий авторитет був для Котьки більший за всі авторитети на світі. Включаючи тата, маму і завпеда Світлану Пилипівну.

Котьчине серце стискалося від сорому і ганьби. Котька ніколи не жив у селі. Мало сказати — не жив, ніколи навіть не був у справжньому селі. Ну що ти зробиш, коли так склалося, що Котька народився і все життя прожив у Києві на вулиці Саксаганського, на четвертому поверсі п’ятиповерхового будинку. Правда, Ігор Дмитруха теж живе в тому ж будинку, тільки на другому поверсі. Але Ігор Дмитруха щороку на ціле літо їздить у село на Полтавщину. Там у нього і дід, і баба, і тітка з дядьком, і двоюрідні брати й сестри.

А в Котьки, хоч ти лусни, жодного ніде в селі родича. Всі у Києві, а одна тітка в Харкові, а дядько в Жмеринці, а ще один дядько в Свердловську. І все.

На початку двотисячних Нестайко відредагував і трохи переробив безсмертних «Тореадорів з Васюківки», давши їм нове життя. Книжка вийшла у видавництві «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» і за популярністю обігнала навіть Гаррі Поттера. Або гостювала торік у мене подруга з Луганська і накупила для дітей україномовних книжок. На обкладинці однієї з них я з подивом прочитала: Всеволод Нестайко «Дванадцять з хвостиком». Оцінки у школі змінилися, а діти ні, — вони й досі пишуть листи улюбленому письменникові. Коли Всеволод Зіновійович осліп, листи йому читала дружина, вона ж підтримувала стосунки з юними і не зовсім читачами. Письменник до кінця життя зберіг дитячі риси — любив солодощі і не втратив здатності радіти.

Нещодавно мій тридцятирічний брат захотів перечитати «Незвичайні пригоди у лісовій школі». Подумалося, як давно це було: у районній бібліотеці раптом пощастило — на столі лежала книжка Нестайка і ніхто на неї тої миті не претендував. І я, вже доросла, як мені здавалося, школярка, вдома вголос читаю братові про пригоди Колька Колючки й Косі Вуханя, а самій страх як цікаво. І звичайно, коли брат пішов до школи, вчительку звали Пантерою Ягуарівною. «Незвичайні пригоди в лісовій школі» знайшлися у колеги, син якої ходить до третього класу і саме зачитується Нестайком. Потерту, бувалу в бувальцях книжку дбайливо загорнули в целофан. Ми поводилися з нею обережно, бо я знаю — її ще читатимуть діти хлопчика, який восени піде лише в четвертий клас.

У країні, зараженій ідеологією, Всеволодові Нестайку годі було сподіватися на Шевченківську премію. Хоча він зібрав усі можливі нагороди, якими відзначають дитячих письменників, серед них і найвищу — «Тореадорів з Васюківки» ще 1979 року занесено до Особливого почесного списку Ганса Крістіана Андерсена. Та головне — це любов і щире захоплення кількох поколінь, які виростали на його книжках, читали вечорами, доки батьки сварилися і примусово вимикали світло, клали під зошитом на парті, щоб вигадати хвилинку на уроці й перегорнути наступну сторінку — що там із Явою й Павлушею.

Дитячі письменники справжні і тому безсмертні. І тут не треба високого пафосу — вони живуть у створених ними світах. Туве Янссон — у країні Мумі-тролів, Астрід Ліндгрен — на даху в хатинці з Карлсоном. Всеволод Нестайко переміг пана Морока і житиме відтепер у Країні Сонячних Зайчиків.