Чому на 23 році незалежності Україна залишається полем битви між МВФ і популістами

Здавалося, так само повинно бути і в Україні. Проте українці виявилися міцним горішком і знайшли свій особливий шлях – про реформи в нас воліють говорити, але борони Боже, щось змінювати!

Справедливості заради, відзначимо, що як мінімум ще одна така країна є на світі. Це прекрасна Греція. І треба віддати належне князю Володимиру Великому, який ще у 988 році приймаючи хрещення відчув культурну та психологічну близькість греків і русинів-українців.

Здавалося остання велика криза 2008 року примусить український уряд таки навести лад у державних фінансах,  поскорочувати пільги  і захистити права власності, принаймні для того щоб стимулювати  як національних так і іноземних інвесторів вкладати гроші в економіку, бо в іншому випадку ніхто нічого вкладати не буде.

Нічого подібного. Незважаючи ні на які потрясіння, все залишилося як було. Навіть Міжнародний валютний фонд не зміг нічого вдіяти. В такій невеселій ситуації, взимку 2010 року українці обрали собі президентом Віктора Януковича. Це був доволі оригінальний хід, особливо якщо врахувати, що всього за п’ять років до того, проти нього доводилося збирати Майдан. Проте в демократичній країні народ має право на примхи, тим паче, що в кінцевому рахунку він за них і платить…

Зліва направо: Оригінальний електоральний вибір українців  2010 року: Президент Віктор Янукович; лідер опозиції, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, мапа розподілу голосів в другому турі президентських виборів 2010 року

На відміну від Віктора Ющенка, від президента Віктора Януковича ніхто ніяких реформ не чекав. Навпаки відверто побоювалися. Проте на початку все виглядало не так страшно, як малювала опозиція. Навпаки, раптом була заявлена чергова хвиля економічних реформ. Бізнесу пообіцяли новий Податковий кодекс, який мав стабілізувати  раз і назавжди (чи принаймні надовго) податкові правила, заговорили про справедливий суд,   децентралізацію і навіть (о чудо!) про скасування мораторію на продаж сільськогосподарської землі. Все це на тлі розмов про відданість європейському вибору і демократичним цінностям. Проте вже через півроку виявилося, між програмами реформ розписаними при допомозі міжнародних консультантів і тим, що відбувається насправді є не те що велика різниця, а справжня прірва. 

Проти нового Податкового кодексу вже восени 2010 року довелося збирати новий Майдан. Протягом року в кодекс внесли 500 поправок і готували нові. Пенсійна реформа зберегла систему пільгових пенсій і єдиним її досягненням стало зруйнування табу довкола теми підняття віку виходу на пенсію. Проте, що словосполучення «справедливий суд» в Україні це нісенітниця і говорити не доводиться. Закон звично трактувався на корить держави, а під державою розумілися люди. Просто конкретні люди, яких президент призначав на конкретні посади. Здавалося, що така ситуація довго існувати не може, просте чотири роки все діяло. Не без проблем, зі скрипом, але до листопада 2013 року нічого не віщувало особливих проблем.

Податковий Майдан-2010

Президентське оточення багатіло,  перерозподіляло власність, натомість пенсіонери отримували підвищення пенсії, бюджетники доплати, а країна з вправністю акробата балансувала на грані дефолту.  Далі був Майдан. Крим. Донбас. Новий президент.

І от знову День незалежності і український уряд просить грошей у МВФ, а той у свою чергу, говорить, те саме, що і 15 років тому. А саме про нову хвилю реформ, яка до болю нагадує попередню:

• наведіть порядок в державних фінансах;
• обмежте апетити пільговиків і пенсіонерів;
• припиніть штучно регулювати ціни на енергоносії.

Безумовно така ситуація дуже потішила б знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше який  марив  ідеєю вічного повернення. Проте для менш ексцентричних мислителів, особливо тих які вірили в існування прогресу, ситуація виглядає доволі неприємно. Як мінімум це свідчення застою, чи цілих ешелонів  втраченого часу…

Уряду в цій ситуації стає страшно і здається, що він опинився в ситуації загубленої дівчинки з давнього радянського фільму «Подкидыш», яку поставили перед незавидною дилемою: чого ти хочеш - їхати на дачу, чи щоб тобі відірвали голову?  Інакше кажучи, якщо уряд зробить те, що пропонує МВФ в обмін на кредити, то є загроза, що його розірвуть на виборах популісти всіх мастей, які піднімуть ґвалт про невимовні страждання трудового народу. З іншого боку, якщо не виконувати умов МВФ, то це гарантований дефолт і далі вже як складеться…

Вони замовляють і оплачують реформи: Міжнародний валютний фонд, Крістін Лагард, директор-розпорядник  МВФ, Нікола Георгієв, голова представництва МВФ в Україні

Проте існує висока ймовірність, що така дилема цілком може виявитися хибною.  Принаймні, в 2000 році уряд  прем’єра  Віктора Ющенко погодився на умови МВФ і нічого страшного з ним не сталося (хоча саме цього багато хто очікував). Більше того навпаки економіка почала рости як на дріжджах. Щоправда як тільки з’явилися гроші, то виникли нові спокуси. «Із сприятливої кон’юнктури народжується ризик переоцінки економічних можливостей, тому постійно потрібно закликати до поміркованості», - любив говорити архітектор німецького економічного дива Людвіг Ерхард ще в 1948 році але українські політики до такого поки не додумались.

Нині можна констатувати, що за 23 роки Незалежності в Україні з’явилися люди які хочуть свободи, які хочуть жити як в Європі, але домінуючою електоральною силою в Україні залишаються 13,7 мільйонів пенсіонерів і 20 мільйонів пільговиків. До числа пільговиків сміливо можна додати і так званих «олігархів», щодо яких широка громадськість гадає, що проблема в тому що вони надмірно багаті, а насправді в тім, що живуть за особливими правилами. Саме тому, рентні платежі на видобуток корисних копалин в Україні нижчі ніж в Європі чи США в десятки разів, зате податкове навантаження на фонд оплати праці вище. Тому виробляти складну промислову продукцію в Україні невигідно, а натомість куди вигідніше видобувати сировину і довго не розмірковуючи продавати її за кордон. Якщо при цьому мати особливі, пільгові умови на митниці, то взагалі можна прекрасно себе почувати.

Саме на інтереси мільйонів пільговиків у  першу чергу будуть реагувати, ті хто хоче перемогти на виборах.  «В будь якій країні вистачає політичних демагогів, але аж ніяк не можна стверджувати, що будь де вони однаково багаточисленні і крикливі в політиці», - переконаний економіст, колишній голова Національного банку Польщі Лєшек Бальцерович.

Напевне, якби не було на світі Греції, то Україна була б чемпіоном Європи з популізму (в світовій лізі ми не зможемо тягатися з африканцями та латиноамериканцями, вони однозначно потужніші).  Тому перспективи проведення реформ, таких необхідних для розвитку економіки  демократичним шляхом, виглядають примарними.

Недемократичним, до речі, також, бо в Україні  немає достатньо великого організованого і  соціального класу який би чітко артикулював свої інтереси і був зацікавлений в однакових правилах для всіх, в захисті прав власності і справедливій судовій системі, яка служить закону.  Поки складається так, що будь яка велика соціальна група в Україні прагне отримати пільги і привілеї саме для себе, до ідей рівності перед законом якими марили в Європі в часи Великої французької революції  1789 року в Україні поки не прийшли. 

Натомість, в країні є величезні соціальні групи які зацікавлені в тому, щоб і далі користуватися своїми пільгами які отримують за спеціальними законами, не платити за комунальні послуги,  отримувати за спеціальними цінами електроенергію, користуватися безплатним проїздом  і перерозподіляти на свою користь більшу частину суспільного продукту.

«Як тільки політика перетворюється в безкінечну суперечку за долю в суспільному пирозі  добре управління стає неможливим. Всякий примус з метою забезпечити певний дохід для деяких груп (окрім прожиткового мінімум для тих хто не в стані його заробити на ринку) повинно бути заборонене як аморальне і антисоціальне», - вважав лауреат нобелівської премії з економіки 1974 року Фрідріх фон Гаєк. В Україні, як не прикро, дотримуються прямо протилежного підходу.

Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк; Представники найчисленнішої соціальної групи в Україні – жінки пенсійного віку; представники найвпливовішої соціальної групи – бізнесмени-олігархи – Віктор Пінчук, Рінат Ахметов і Сергій Тарута

Проте українським політикам варто мати на увазі, що демократія це не тільки сліпе виконання волі більшості, але й право меншості на захист своїх інтересів.  Нині так склалося працюючі українці взагалі і підприємці зокрема, опинилися в меншості. Звичайно, їх можна переголосувати на виборах, а потім задушити податками, соціальними внесками і різноманітними зборами, але в кінцевому рахунку від цього буде гірше тим же пенсіонерам і пільговикам, оскільки не буде чого перерозподіляти, ні по справедливості, ні в будь який інший спосіб. Окрім того, ще й залишаться борги, які доведеться сплачувати.

Тому можна впевнено прогнозувати, що страх перед фінансовою катастрофою зрештою переважить в уряду і парламенту боязнь впливових електоральних груп і умови МВФ таки будуть виконані. Значить українцям доведеться пережити чергову хвилю реформ, економіка отримає шанс на зростання, а українці, в кінцевому рахунку на добробут (щонайцікавіше – супроти власної волі).