Що сказала Меркель Порошенку. І що почув Путін

І всі вони, чисто випадково, влаштували вчора аналогічні візити, де, щоправда, говорили радикально різні речі. Інше пояснення настільки радикально різним потрактуванням події придумати складно.

Українці почули чітке повідомлення про шкоду від федералізації, неможливість визнання анексії Криму та півмільярда євро допомоги на відновлення зруйнованої інфраструктури Донбасу. Росіяни почули, як гаряче „замісник Меркель” підтримує федералізацію України, називаючи її єдиним способом зберегти територіальну цілісність України. Все було подано, як фактично позиція Німеччини. Пояснення, чому того ж не каже фрау канцлерін безпосередньо в Києві, чомусь не пролунало, але це – дрібниці. Європейці почули, що Меркель разом з Порошенком шукають способи розрядити кризу на сході України, які потім будуть обговорюватися у Мінську з Путіним. І що в них є майже що спільна позиція. Після чого зробили висновок, що тепер практично все залежить від здорового глузду російського лідера.

По великому рахунку, кожен почув рівно те, що хотів.

А загалом, вчорашній візит фрау канцлерін просто виконав ту функцію, на яку розраховувало німецьке керівництво.

Він чітко й недвозначно показав, що пакту „Путін-Меркель” не існує. У випадку його існування в Київ ніхто б не їздив. Для тих, хто не зрозумів, Меркель чітко натякнула, що в річницю укладення пакту Молотова-Ріббентропа вона приїхала до Києва – що свідчить про те, що Німеччина більше не грає у подібні ігри.

Візит дав можливість голосно повідомити, що Німеччина готова до масштабної економічної допомоги Україні – і не збирається надавати допомогу військову, принаймні, у формі зброї. Що, насправді, не стало ні для кого радикальним сюрпризом.

Меркель дала зрозуміти, що різко не схвалює „білоконвойні розваги” Росії, але поки немає доведених фактів доставки в подібних конвоях зброї, боєприпасів чи бойовиків, несхвалення обмежиться дипломатичними нотами, а не розширенням санкцій.

А ще – Меркель чітко дала зрозуміти, що Європа і далі хоче миру в Україні, незалежно від того, доб’є українська армія ополченців, чи ні. Але при тому Німеччина більше не вірить у можливість миру з дірявим кордоном, через який ідуть конвої зі зброєю і бойовиками. Здається, канцлерін логічно припускає, що важливо не тільки те, що подібна допомога надто підсилює переговорні позиції сепаратистів. Справжня проблема полягає в тому, що той, хто постачає зброю і війська – той і визначає переговорну позицію сепаратистів. А залишені сам на сам без „консультантів-начальників”, вони будуть змушені обдумати і нарешті озвучити якусь власну позицію. Принаймні, ті з них, хто взагалі здатний мислити і спілкуватися.

Тоді, і тільки тоді можна говорити з кимсь про тимчасові перемир’я, перспективи  децентралізації чи амністії. В іншому разі Україні пропонують домовлятися з різнокольоровими паяциками, що безвольно посмикуються на добре видимих шнурочках, кінці яких ховаються у пещеній кадебістській долоні.

Щоправда, тут проблема полягає у тому, що забезпечити реальний контроль над кордоном може тільки чисельний військовий контингент, ніяк не пов’язаний з сепаратистами чи Росією. І оскільки фрау канцлерін не планує використовувати для цієї місії сили бундесверу, реальним гарантом недоторканості українського кордону залишається тільки українська армія. Якій ще треба пройти до деяких його ділянок довгий, важкий і кривавий шлях.