Грушевський. Наш Михайло Сергійович (частина ІІ)

(продовження, початок читайте: Грушевський. Наш Михайло Сергійович (частина І)

7 (20) березня 1917 р. було обрано її повноважне керівництво, а Головою УЦР (заочно) оголосили Михайла Грушевського, на той момент - ще політв’язня Москви. Вступ на високу посаду публічно засвідчив лідерство Грушевського в українському демократичному русі.

Рішення громади спрацювало блискавично. 

Уже за тиждень, 14 (27) березня 1917 р. Михайло Грушевський повернувся до Києва та особисто очолив Українську Центральну Раду.

(на фото: Голова Української Центральної Ради М.С.Грушевський)

Під особистим проводом політика у Києві 19 березня 1917 р. відбулася 100-тисячна національна демонстрація. Перед радісним натовпом грандіозного Свята Свободи пристрасно виступив новообраний голова Центральної Ради. Упродовж усього 1917 р. народжувалась і нова публіцистика, у якій трибун роз’яснював демократичні ідеали, спільні політичні позиції та першочергові наміри української демократії.

Із кабінетного вченого на очах народу, що збирався в національно-революційні маніфестації, народжувався Лідер нації. Разом і на повний голос вони - народ і Лідер - вимагали самовизначення країни. І повнолюдна маніфестація 19 березня 1917 р. підтримала заклик промовця надати автономію Україні.

По тому, поступово і послідовно, за безпосередньої участі Грушевського були складені і прийняті чотири Універсали Центральної Ради, які стали віхами на історичного шляху одержавлення України.

4-6 (17-19) квітня 1917 р. відбувся Установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), одним із засновників якої став Михайло Грушевський. У потужну шеренгу пліч-о-пліч тоді разом шикувались: Микола Ковалевський, Павло Христюк, Всеволод Голубович, Микола Шраг, Микита Шаповал та інші.

6-8 (19-21) квітня 1917 р. пройшов Всеукраїнський національний конгрес. Вражаюче представництво: 900 делегатів від політичних партій, селянських, військових і робітничих організацій. Всі регіони України, а також посланці від українських товариств Петрограда, Москви, Кубані та усіх фронтів. У перший день представницького з’їзду було прийнято Резолюцію про проголошення автономії України. На демократичній основі вони обрали 150 членів нового складу Центральної ради і нову Президію УЦР. Михайла Грушевського переобрали головою (президентом) УЦР, а його заступниками назвали Сергія Єфремова і Володимира Винниченка. 
Країна інтегрувалася навколо особистостей.

Повний склад УЦР (798 осіб) збирався лише на загальні сесії. Іноді ті збори називалися Великою Радою. У 1917 р. відбулося дев’ять таких сесій. Між ними діяв: спочатку - Комітет Центральної Ради, а від липня 1917 р. - Мала Рада, що складалась із 20 осіб і фактично керувала діяльністю УЦР: визначала політику, виступала із законодавчими ініціативами, розробляла стратегію національного поступу.

***
Одразу не склалися відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії. Делегація у складі десяти дипломатів на чолі з заступником голови УЦР Володимиром Кириловичем Винниченком, яку 16 травня 1917 р. з Києва направили до Петрограда, звернулася до прем’єр-міністра Тимчасового уряду, князя Георгія Євгеновича Львова з чіткими пропозиціями: надати широку автономію Україні, ввести посаду комісара Тимчасового уряду із цього питання, укомплектувати фронтові частини з числа українських патріотів, затвердити план культурно-просвітницької діяльності тощо.

Делегація УЦР провела ряд робочих зустрічей із членами Уряду, уповноваженими представниками Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів, але порозуміння… ніде не знайшла. За десять днів вони повернулися в Україну. Із сумом Володимир Винниченко згадував про невдалі перемовини у книзі “Відродження нації”:

"Представники з професорськими титулами ніяк не погоджувалися, аби землі Причорномор’я, Донецького басейну та Харківщини належали до автономної Україні… Жодного прихильного, об'єктивного, тверезого голосу! Всі готові усією силою свого авторитету піддержувати націоналістичну, вперту засліпленість, усі готові всіма силами триматись за становище панів і єдиних розпорядчиків долі й життя всіх народів держави. Цією відмовою українству Росія зробила виклик, кинула рукавичку. За Тимчасовий Уряд стояла вся руська демократія, буржуазія й чорна реакція. В руках його була вся державна, військова, адміністративна сила й влада. Українська ж демократія мала тільки моральний вплив".

Єдина пропозиція, на яку Тимчасова… Росія пристала, полягала у визнанні дуже обмеженої культурно-освітньої автономії південного наймита. 

Протиріччя між двома країнами рішуче загострилися, коли терміновою телеграмою військовий міністр Олександр Керенський заборонив проводити у Києві 5-10 червня 1917 р. II Всеукраїнський військовий з'їзд. Мотив? Старий, ще царський:

- Несвоевременно.

Уявляєте, трохи розширену словесну конструкцію: 

- Несвоевременно вы, господа, затеяли весь этот ваш балаган с автономией. У нас, в Петрограде, большевики на носу!

***
Тим часом до власної державності Україна рухалася швидкими темпами. Вимоги до Тимчасового уряду Росії надати України національно-територіальну автономію – поки: політично – твердо залунали у перших резолюціях Першого Всеукраїнського військового з’їзду, що відбувся 5-8 травня 1917 р. На те зібрання прибуло майже 900 делегатів, котрі представляли 900 тис. військовослужбовців - українців із армій всіх фронтів, Балтійського та Чорноморського флотів, а також окремих гарнізонів і округів України. Головними питаннями до обговорення сформулювали такі: про ставлення українського населення до війни та створення національної армії. Роботою керували Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Міхновський. 
Делегати обрали Український військовий генеральний комітет, який у повному складі (18 осіб) увійшов до складу УЦР.

Дивно, але поки кричущих помилок молодій країні вдавалось уникати. Тим часом почались і доречні приготування до збройного захисту національних інтересів... 

На добровольчих засадах 18 квітня (1 травня) 1917 р. в Києві із трьох тисяч двохсот вояків було створено 1-й Український козачий полк ім. Богдана Хмельницького. Командувати богданівцями призначили полковника Юрія Капкана. 

Як для регулярної армії, цього було аж занадто мало.

Тим часом із сільських мешканців не перший місяць створювалися підрозділи Вільного козацтва. Почесним їхнім отаманом проголосували тодішнього командира 1-го Українського корпусу бойового генерала-майора Павла Петровича Скоропадського. Нащадок гетьманского роду мав неабияку популярність у сільськім козацтві. 

Тож 16-17 жовтня 1917 р. в Чигирині на з'їзді Вільного козацтва дві тисячі делегатів від 60 000 зорганізованих козаків п’яти українських губерній і Кубані отаманом Вільного козацтва обрали саме генерала Скоропадського, під командуванням якого і без того вже налічувалось 40 тисяч вояків.

Двох тактичних помилок припустилися Михайло Грушевський та Володимир Винниченко: вони не підтримали ідею створення регулярної української армії та довірились у військовій політиці сумнівному захисникові національних інтересів, майбутньому диктатору, начебто й обраному українським селом.

***
Щоправда, перші півроку ніщо не віщувало біди. Після Жовтневого збройного повстання в Петрограді УЦР оголосила 7 (20) листопада 1917 р. Українську Народну Республіку, правда, у складі федеративної держави. Проте, переворот у місті на Неві загострив процес розвалу російської армії, що перетворювалась на більшовицькі озброєні зграї.

Аби раз і назавжди покінчити із самостійниками, в листопаді 1917 р. збільшовизований 2-й гвардійський корпус, на чолі з більшовичкою Євгенією Бош, рушив на Київ. Саме тоді корпус Скоропадського виявився… єдиною боєздатною військовою частиною України. До честі генерала він переступив через власну неприязнь до УЦР і тоді виступив на захист Вітчизни. 1-го Український корпус Вільного козацтва надійно обороняв залізничні станції, обеззброював більшовицькі загони та випроваджував зайд до Московії.

На щастя, восени 1917 р. червоний терор до Києва не докотився. Це була гарна новина, а погана: відтоді Павло Скоропадський заходився над будівництвом регулярних збройних сил України. Власних, ледь не приватних, збройних Сил. 

Сумно, але Мала рада УЦР ще влітку 1917 р. занепокоїлася зрослою популярністю аристократа-землевласника Павла Петровича Скоропадського, чинила командувачу Вільного козацтва усілякі перешкоди, гальмувала постачання озброєнь, обмундирування, харчового забезпечення. Натомість створювати спільні збройні сили України, сторони тягли на себе армію наче політичну ковдру.

Програв, звісно, генерал Скоропадський . 29 грудня 1917 р. Павла Петровича відправили у відставку, а командувачем корпусу зробили генерала Яківа Гандзюка.

Програла і Країна, яка за політичним вовтуженням не тільки не виборола автономії, а за півроку втратила натяк на суверенітет, опинившись під іноземною окупацією.

Із великою надією в серці Михайло Сергійович тим часом будував величезні плани. Він сподівався, що його перемовини – тепер із більшовицькою – Росією будуть успішнішими. 25 листопада 1917 р. на загальних виборах Михайла Грушевського обрали делегатом на Всеросійські установчі збори від Київського округу № 1. У тому питанні політична еліта України демонструвала одностайність: українські есери, Селянська спілка, українські соціал-демократи. 

Україна була політично однорідною та майже єдиною, а ось у військовому плані – просто беззахисною.

Після розгону більшовиками Установчих зборів 6 (18) січня 1918 р. Центральна Рада проголосила незалежність УНР. Утім, у січні 1918 р. невгамовні київські більшовики збурили повстання, яке, щоправда, війська Центральної ради вчасно придушили.

***
Потім на Київ посунули три армії дідів “кримнаш” на чолі з Михайлом Муравйовим. 

15 тисяч багнетів, 26 гармат, три панцирники, два бронепоїзди. 

З наскоку взяти столицю України не вдалося, тож чотири дні, здаля, боягузливо (це вам нічого не нагадує?), артилерія червоних окупантів нищила житлові квартали – Липки, Хрещатик, Нову Забудову. 

Для порівняння: українці, захищаючи Київ, відстрілювались із… трьох гармат.

23 січня 1918 р. збільшовизовані загони 2-ї совітської армії на чолі з колишнім латиським пастухом, товаришем Берзіним (власне: Рейнгольд Язепович Берзіньш), за походженням із сім’ї ліфляндського наймита, увірвалась на Печерськ, зайняли Лавру, по-дикунськи познущалися над ченцями, вбили митрополита Київського Володимира Богоявленівського та, наштовхнувшись на героїчний опір українців, не змогли одразу спуститися в центр Києва.

У звіриній люті нова-стара Росія сплюндрували державницьку мрію Михайла Грушевського.

Вона зґвалтували його улюблену країну.

Вона понівечила і наробила чимало сиріт у красені-Києві. 

Вона спалила рідний дім, поставлений в стилі українського модерну по вул. Паньківська, 9, за проектом знаного архітектора та художника Василя Кричевського.

(на фото: згорілий будинок Грушевський, по вул. Паньківська, 9; кінець січня 1918 р)

Ще 1908 р. велика родина Грушевських, а саме: Михайло Сергійович, його дружина Марія Сильвестрівна, брат Олександр Сергійович і сестра Ганна Сергіївна на залишений спадок батька, відомого народного просвітителя Сергія Федоровича Грушевського, придбали земельну ділянку з триповерховим будинком, який після розбудови перетворили на… флігель. На території фамільного домоволодіння у 1908-1909 рр. сім’я звела семиповерховий будинок, фасад якого прикрасили в національному стилі. Цим Михайло Грушевський хотів ще більше підкреслити свій український дух.

Так ось, під час запеклих боїв 24 січні 1918 р. більшовицькі війська ту окрасу нового європейського Києва цілеспрямовано знищили, осатаніло обстрілюючи будинок Грушевських… запальними кулями.

Ледь не спалила живцем окупанти рідну матір голови Центральної Ради, лагідну та немічну Главіру Захаріївну. 

Із жахливими опіками 72-річну жінку встигли витягти з будинку.
На попіл перетворилася й унікальна колекція старожитностей Грушевських, яку родина збирала упродовж багатьох років, бібліотека, частина особистого архіву.

Мати президента Української Центральної Ради, Главіра Захарівна Грушевська померла 30 січня 1918 р. в київському шпиталі, від опіків, які вона дістала на пожежі, коли на її очах палав рідний дім.

Жодного дослідника не залишає байдужим зворушлива материнська турбота Главіри Захарівни про власних дітей. Пам’ятаєте, мобільних телефонів тоді не було. Тож до нас дійшло більш як дві тисячі зігрітих теплом листів, адресованих мамою до трьох улюблених діток - Михайла, Олександра та Ганни Грушевських.

***
Як міг Михайло Сергійович, так і боронив власну країну. Він спромігся проголосити суверенітет і прийняти передову Конституцію, та не встиг їх реалізувати. 

Більшовицька навала на Київ спричинила появу IV Універсалу УЦР.

У січні 1918 г. М.С.Грушевський абсолютно чітко визначився з політичним вектором, очолюваної ним країни:

"Першим, що я вважаю пережитим і віджитим, ...се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і, кінець кінцем, як то часто буває, справді присвоєна собі частиною українського громадянства... Провідники українського життя довго стояли під владою гасел “спільного російсько-українського революційного фронту”. І я сам не зрікаюсь її. Тільки коли російська керма після угоди з Україною перейшла до революційних соціалістичних кіл, а вони в відношеннях до України виявили себе твердоголовими централістами і обвинителями, нездібними чого-небудь навчитися від революції, се сильно захитало такий пієтизм для спільної революції. Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест на цій ідеології, розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би мовити, зняла з Московщини права “особо благоприятствуемой” нації й надала право кермуватись у відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами “спільної революції, спільної культури, спільної вітчизни”.

Коли в Україні з’явився політик нового ґатунку, було вже пізно.

22 (09) січня 1918 р. – хоча: фактично 24 (11) січня 1918) - на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Михайла Грушевського Українська Центральна Рада проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу.

26 січня (8 лютого) 1918 р. Робітничо-селянська Червона Армія остаточно захопила Київ, виразно забовваніла еміграція. Мстиві більшовики нікого не вибачали. Знаєте, де був герой Скоропадський, коли в більшовики палили Київ? Павло Петрович переховувався у місті.

27 січня (9 лютого) 1918 р. представники Центральної ради уклали мирний договір з кайзерівською Німеччиною та цісарською Австро-Угорщиною, на підставі якого Україна згодом і була окупована австро-німецькими військами.

7 лютого (25 січня) 1918 р. разом з урядом УНР Михацло Грушевський виїхав із Києва. 

Тут він залишив поховану матір, згарище замість оселі та розстріляну мрію про кращу долю українського народу. Чи опустились у нього руки? Ні.

10 лютого (28 січня) 1918 р. уряд у вигнанні прибув до Житомира, де вони домоглися якнайшвидшої ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. Пам’ятаєте, Аристотеля чи когось із латинян?

"τὰ ἐλάχιστα ληπτέον τῶν κακῶν (E malis multis, malum quod minimum est, id minime est malum.). Із двох бід вибирай меншу".

На пропозицію Грушевського 25 (12) лютого 1918 р. на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР було затверджено тризуб.

***
Не віриться, не хочеться вірити, лише якихось 14 місяців діяла Центральна Рада. 

Пам’ятаєте, першим (I) її Універсалом – “До українського народу на Україні й поза Україною сущою” – 10 (23) червня 1917 р. була визначена автономія України в складі Російської Федеративної Республіки. 

3 (16) липня 1917 р. своїм II Універсалом Центральна Рада оголосила еру народовладдя: мовляв, найближчим часом представники інших народів, які живуть в Україні, ввійдуть до УЦР, після чого виникне єдиний найвищий орган революційної демократії України.

III Універсалом 7 (20) листопада 1917 р. Українська Центральна Рада оголосила про утворення Української Народної Республіки. 

22 січня 1918 р. IV Універсал узаконив політичну незалежність України від Росії. 

А ось збройних сил у достатній кількості задля захисту суверенітету республіки таки забракло, ідея соціалістичного федералізму розтанула наче мана.

Із безвиході, аби протистояти червоній агресії з Півночі, Центральна Рада на мирних переговорах у Брест-Литовську покликала на допомогу німецькі та австро-угорські війська. То був стрибок із вогню та в полум’я: де-факто Україна опинилася під іноземною окупацією, коли 9 березня 1918 р. Грушевський із вірними соратниками повернувся до Києва

Невдовзі Центральна Рада підтвердила курс на продовження внутрішньої політики соціалізації, закладений у III Універсалі. Хоча європейському вибору України протистояло застаріле гетьманство. Внутрішній ворог оформився в опозиційний рух власних кіл громадянства, що пожирав волості та міста, озброювався та шукав поплічників.

В середині березня 1918 р. Павло Скоропадський очолив опозиційну до УЦР політичну організацію під назвою “Українська Громада” (пізніше - “Українська Народна Громада”). В тісних лавах із Українською демократично-хліборобського партією та “Союзом земельних власників” вони створили потужну опозицію, аби спільними зусиллями змінити Уряд і політичний курс Ради.

Виграючи стратегічно, МихайлоГрушевський тактично програв.

Окупаційну владу дратував розвал економіки та постійні політичні кризи в середині УЦР. Більше того, український уряд провалив продовольчі угоди, раніше ратифіковані УНР та Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина). Розмов про українську державність лунало забагато, тоді як самої держави і згадки не було.

Скористався розбратом Павло Скоропадський і на чолі “Української Народної Громади” задумав та очолив державний переворот. Лише-но дізнавшись про наміри командувача Вільного козацтва, німецьке командування розпочало переговори із опозицією, гарантувавши нейтралітет у братовбивчій війні. 

Німці є німці: і фрау Меркель тут ні до чого.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. В ніч на 30 квітня гетьманські офіцери захопили державні установи та стратегічні об’єкти Києва. З ранку заколотники оголосили про утворення архаїчної “Української Держави” на чолі з Гетьманом, який перебрав на себе надзвичайно великі повноваження по одноосібному правлінню. Царював Павло Петрович сім з половиною місяців, гетьманщина тривала із 29 квітня по 14 грудня 1918 р.

Згодом і йому Доля простелила рушник в еміграцію. Наприкінці Другої світової війни, 16 квітня 1945 р., під час бомбардування союзницькою авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, Павла Петровича було смертельно поранено. Скоропадський помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен.

***
Коли домашні зрадники та підступні окупанти спільно вкрали його мрію, у березні 1919 р. Михайло Грушевський, перебуваючи у Кам’янці-Подільському, почувався зле. Політичний діяч не знаходив собі місця. Чи міг він зупинитись у поступі до звільнення українського народу? Ні. 
А що міг робити? Хоч, бодай, щось! Аби не втратити розум, він з останніх сил редагував… місцеву газету “Голос Поділля”. Та і цьому прийшов край.

У статті “Кінець московської орієнтації” ще рік тому Михацло Грушевський чорним по білому викарбував для майбутніх поколінь по-справжньому прозрілих українців:

"Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що не даремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді, коли вона принесла чи закріпила духове визволення нашого народу від найтяжчого й найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духового чи морального закріпачення. Скажу різко, але справжніми словами: се духове каліцтво, холуйство раба, котрого так довго били по обличчю, що не тільки забили в нім людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку й необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло… супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу"

Наприкінці березня 1919 г. Грушевський мусив терміново емігрувати. 
Тож і виїхав він до Чехії, у Прагу. Потім були Відень, Берлін, Женева, Баден. 

Скрізь Михайло Сергійович не полишав громадсько-політичну діяльність, зокрема створив у Відні Український соціологічний інститут, комітет незалежної України. 

Перебуваючи в еміграції, він не скнів: невтомно працював, як науковець, 
тужив за Україною, як патріот, мріяв повернутися на Батьківщину, як активний політичний діяч.

Після декількох звернень Михайла Грушевського до українського радянського уряду, в яких він засуджував свою контрреволюційну діяльність, 2 листопада 1923 р. Політбюро ЦК КП(б)У дозволило професору Грушевському повернутися в Україну.