Шевченко. Вільний художник (І частина)

Не думаю, що генію тоді враз розвиднілося, ЩО саме він створив за попередні 12 днів.

Живі рядки просто цибеніли під зорями Північної Пальміри у будинку №100, що стояв на 4-й лінії Васильєвського острова, коли не спалося, - а ніч як море…
На всяк випадок озирнувшись довкола, з-під ліжка Тарас обережно витягнув прихований скарб: лубочний ящик, ущент наповнений аркушами різаного паперу, - і добряче утрамбував.

Ще великий Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що “Малярство - це німа поезія, а поезія - то промовисте малярство”. І над тим відкриттям Тарас Шевченко не вперше замислився. До здобуття волі він не бачив себе віршарем. Ну, скажіть на милість, який може вийти із раба поет? Як оформитися лірикові в душі кріпака?
Так, здатні римувати сільські лірники, та ось тільки воля дає талантові крила, перетворюючи плазуна на птаха.

Про ті часи розпуки і про власний душевний стан Кобзар довго нікому не сповідався. Тривалий час. Аж допоки на занотував у своєму щоденнику 1 липня 1857 р.:
- Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучать ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил, и которые, наконец, лишили меня свободы, которые несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку крапаю.

Що, скажіть на милість, він міг вдіяти? Музи не запитують: відвідувати тебе чи ні.
Помазаника Божого не ти вибираєш, сіромо.
Гадаєте 25-річний юнак ось так міряв кроками винайману кімнатку і мізкував, як би ото порушити тисячолітню німоту соціальних низів в Україні?

В певній розгубленості поет-маляр так і сидів на ліжку і не міг дати собі ради. Так і просидів би талант на ліжку – із музою в руках, огризком гусячого пера, а губи мовчки ворушили хвилю як упорядковані думки:
- Умовк кобзар, сумуючи: / Щось руки не грають. / Кругом хлопці та дівчата / Слізоньки втирають. / Пішов кобзар по улиці - / З журби як заграє! / Кругом хлопці навприсядки, / А він вимовляє: / “Нехай буде отакечки! / Сидіть, діти, у запічку, / А я з журби та до шинку, / А там найду свою жінку, / Найду жінку, почастую, / З вороженьків покепкую”.

***
Та доля усміхнулася Тарасові – не один раз. Він був потрібен долі, аби дати надію нації, аби повернув голос своєму німому народові.

Минуть довгі, насичені на події вісім років, аж поки у своєму листі П.О.Куліша від 25 липня 1846 р. напише молодому апостолу новітної української літератури:
- Самое мужественное из Ваших произведений в “Кобзаря”, самое оконченное и самое народное по складу и простоте, есть “Тарасова ночь”.

Першою поезією, написаною до Євангелія від Тараса, стала 22 квітня 1838 р. “Катерина”, із присвятою “В.А.Жуковському”. На згадку 22 квітня 1838 р.”
Та перша велика поема, на одному диханні створена молодим автором у вікопомний день, забриніла теплими споминами про померлу матір, старшу сестру, зрештою, Україну та відкрилася шанобливою присвятою публічному батькові, завдяки приязні якого здібний кріпак перетворився на вільного художника.

Ось таку маємо часову рамку – шість із половиною місяців 1838 р., упродовж яких окрилений волею 25-річний юнак створив вісім творів, як-то: “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка” (“Нащо мені чорні брови”), “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч” та вступний, як на мене, програмний вірш-заспів “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами”. Складений спеціально для збірки, із роками він перетворився на римований епіграф до усієї спадщини Тараса Шевченка.

Саме ці вісім поезій і склали першу редакцію “Кобзаря”, видану через півтора року.
Ясна річ, всі ці дати умовні, оскільки автографи та прижиттєві публікації Т.Г.Шевченка не датовані, тож поважних шевченкознавців не має чіпляти мій скромний апокриф.

***
Стисло перекажу події, відомі із підручника рідної літературі, але які передували виданню “Кобзаря”.
Переїхавши із Вільни до Петербурга у 1831 р, кріпосник Павло Енгельгардт прихопив із собою 18-тирічного Тараса. Давно пан запримітив хист до малярства у свого козачка; змалку той мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто напитував по сусідніх селах… учителя малювання.

Аби мати придворового портретиста, власник української душі законтрактував юнака на чотири роки в Петербурзьку артіль декоратора з внутрішнього розпису палаців і театрів Василя Ширяєва. Вистава долі почалася – завісу, будь ласка!

Талант завжди сумлінно ставиться до навчання І кмітливий козачок швидко оволодів основами ремесла та збагнув: у майстерні творчу вдачу не відшліфуєш.
Літньої ночі 3 липня 1836 р. під час одного з рисувальних сеансів у Літньому саду підмайстер Ширяєвської артілі стрів земляка, маляра Івана Максимовича Сошенка (1807-1876).
Панянка Випадковість вибрала його Тарасовим поводирем.

Не забуваймо, саме цьому бідному студентові Санкт-Петербурзької Академії мистецтв належить честь відкрити “діамант в кожусі”, як свого часу охрестив Шевченка Карл “Великий” Брюллов (1799-1852).
Через секретаря Товариства заохочення художників В.І.Григоровича добрий товариш дістав для кріпака Шевченка дозвіл відвідувати навчальні класи товариства; “розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка”, Комітет означеного Товариства ухвалив “мати його на увазі на майбутнє”. Пам’ятаймо, подальші три роки Іван Сошенко, чим міг, тим підтримував Тараса - коли гравюрою для копіювання, коли дармовим папером та олівцями, коли окрайцем хліба, коли копійчиною.

І тоді, на початку зими 1837 р. з’явився другий ангел. Аполлон Миколайович Мокрицьки1 (1811-1871), о тій порі ще учень К.П.Брюллова, а від 1849 р. і сам академік. 18 березня 1837 р. А.Н.Мокрицький у своєму щоденнику записав:
- Годині о сьомій прийшов я до Брюллова. Там уже знаходилися Венеціанов та його брат Федір, скоро прийшов і Краєвський та прочитав нам прекрасні вірші Пушкіна: “Молитву” - “Господи, владико живота мого”, “Русалку”, кілька сцен з “Дон Жуана”. До 12 годин тривало читання. Коли всі пішли, я залишився один, говорив Брюллову щодо Шевченка, намагався штовхнути його на добру справу, і, здається, це буде єдиний засіб - через Брюллова позбавити його важких, ненависних ланцюгів рабства. Хіба не злий жарт! Талановита людина страждає в неволі за примхою грубого пана!

Не один раз відтоді вони пили чай, в трактирі, утрьох: Мокрицький, Сошенко і Шевченко. Бо ж тільки у трактираї і лише чай мали змогу тоді пити. Говорили-балакали, було про що – від арешту улюбленого Тарасового поета Михайла Лермонтова до гастролі знаменитої італійської балерини Марії Тальоні, котра саме навідалася до Північної Пальміри.

***
П’янкий вітер свободи швидко напружує груди. Оскільки життя в талантові вирувало, жага творчості та доленосних змін зростали. Улітку 1837 р. С.О.Прехтель, дворецький пана Енгельгардта навіть наказував випороти розумника Шевченка на стайні на подвір’ї доходного будинку Щербакова, що на Мохової вулиці (нині - №26) – за занадто “вольні розмови” серед дворових людей. Тож лише активне втручання Івана Сошенка врятувало Тараса від публічної кари.

Набагато пізніше, ніж пензель, Кобзар узяв у руки перо.
Коли почав складати вірші Шевченко?
На допиті у III Відділення в квітні 1847 р. він засвідчив:
- Так, вірші я любив з дитинства, але почав їх писати в 1837 р.

5 (17) квітня 1838 р. 25-літній Тарас відвідав Ермітаж. Зачаровано вони з приятелем-маляром оглянули твори видатних художників: Ван-Дейк, Рубенс, Веласкес, Рені та інших. Від того дня Аполлон Мокрицький надихнувся ідеєю - слід неодмінно викупити талант і звільнити Тараса із кріпацтва. Але як?

Як невгамовний учень Карла Брюллова та Олексія Венеціанова А.М.Мокрицький підштовхнув до побутового гуманізму… автора картини “Останній день Помпеї”.
Карл “Великий”, котрий зголосився давати молодому Шевченкові безкоштовні уроки, не зміг переконати поміщика П.В.Енгельгарда, оту “найбiльшу свиню в пантофлях”, просто із філантропічних мотивів відпустити Тараса.
- Як так - на волю, та безкоштовно?!?

23 червня (5 липня) 1838 р. за малюнок із гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв студенту-українцю виставлено номер тринадцятий, що було високим результатом: найліпша робота мала одиницю, а наступні оцінки йшли по висхідній.

Професор Петербурзької академії мистецтв Брюллов ніколи не чув слова “ні!”, хоча сам зволікав із виконанням портрета самого царя Росії. Оскільки до Карла “Великиого” стояла черга, майстер писав тільки тих платоспроможних аристократів, які Карлу Павловичу… подобалися.
Решту він відправляв до учнів - Сошенка, Шевченка і т.д.

Одного дня сумлінний Тарас потрапив у тарапату, бо ж узявся малювати схожого на мавпу графа П.А.Клейнміхеля. Замовлення маляр виконав реалістично, міністру шляхів сполучень картина чомусь… дико не сподобалася. Як на зле, портрет Тараса побачив знайомий перукар і попросив перетворити на… вивіску для свого закладу.

Царському міністру, графу і батькові сімох дітей дотепний Т.Г.Шевченко домальовував рушник через плече, і картина перетворилась на вивіску перукарні… в Літньому Саду.

Її випадково побачив цар Микола I, щиро пореготав, але намовив графа Клейнміхеля розібратися із кривдниками.

***
Прибувши до поміщика, Павло Андрійович зажадав продати нахабного кріпака. Уже відчуваючи шалені гроші та увагу до своєї персони царського міністра, пан Енгельгардт загнув за Тараса 2500 рублів, що вп’ятеро перевищувало ціну кваліфікованого кріпака і в 50 разів ціну самого портрета. У ті часи за звичайного дворового давали 20-25 рублів, за вивченого ремісника - 500-1000 рублів.

На той час сума в 2500 рублів була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла.

Жах ситуації був у тому, що розлючений граф Клейнміхель погодився!

Надвигідною оборудкою Енгельгард похизувався перед красунею-дружиною Софі. Тарасова берегиня, ровесниця його старшої сестри Катерини швидко збагнула, чим продаж графу П.А.Клейнміхелю обернеться для простодушного маляра-кріпака.
Вона негайно відправила посильного до викладача словесності та природознавства Дворянського полку, а на дозвіллі вже знаного українського літератора Євгена Гребінки.

Тепер розумієте, чому твір “Перебендя” у збірці “Кобзар” має дуже важливу присвяту “Є.П.Гребінці”?

Із будинку 2-го кадетського корпуса Євген Павлович негайно метнувся до драматурга Нестора Васильовича Кукольника, чия патріотична п’єса “Рука Всевишнього Вітчизну врятувала” була 1834 р. особисто схвалена імператором Миколою I.

Усі купою прожогом почвалали до знаного поета і педагога Василя Андрійовича Жуковського, де Кукольник уповів навчателю царських дітей щось тет-а-тет...

За півгодини статний Василь Жуковський поїхав до цариці Олександри Федорівни, а та звеліла відставному полковнику Павлові Енгельгарду зупинити продаж - до особового розпорядження. Хтось пригадав історію, як у лютому 1833 р. петербурзька богема влаштовувала лотерею, в якій розігрували картини іншого маляра-кріпака, стороннього учня Академії малярства Івана Дмитровича Каширіна. Той талант 1835 р. кілька срібних медалей отримав за “портрет самого себе”. Тоді, - правда, три роки - збирали тисячу рублів, проте викупили художника у поміщиці Ульяніної.

На пропозицію Василя Андрійовича Жуковського, передану через графиню, дійсну статську радницю і гофсмайстриню Юлію Федорівну Баранову, котра опікувалася вихованням царських дочок, ідею схвалила імператриця.

Йшлося про те, що 2500 рублів слід зібрати з лотереї, коном на якій розіграють портрет В.А.Жуковського пензля Брюллова. Церемонію облаштують на одному з добродійних вечорів царської сім'ї, а в заході братимуть участь перші монарші особи.

***
Не все так склалося, як гадалося. “Імператорська лотерея” 14 квітня (27 квітня) 1838 р. швидше нагадувала фарс. Бо царська родина внесла тільки 1000 рублів (цариця Олександра Федорівна - 400 рублів, велика княжна Марія Миколаївна - 300 рублів, великий князь, майбутній престолонаслідник Олександр Миколайович - 300 рублів), що склало сорок відсотків від оголошеної Павлом Енгельгардом суми.

Більше того, фізично гроші Романових у викупі… не ходили.
Схоже на те, не дочекавшись своєчасного розрахунку, К.П.Брюллов та В.А.Жуковський перезайняли кошти у знайомих, а граф Михайло Юрієвич Вієльгорський та граф Федір Петрович Толстой під лотерею узяли позику в банку, і 22 квітня (4 травня) 1838 р. Шевченко формально отримав волю.

Того дня Тарасів товариш Аполлон Мокрицький, здавалося, хотів залишити для Вічності яскраві спогади, із душевним щемом занотувавши у щоденнику:
- День видався прегарний. Звільнившись від виснажливих кайданів, Нева весело помчала в море.

Складену й особисто підписану П.В.Енгельгардтом відпускну скріпили підписами свідки В.А.Жуковський, К.П.Брюллов і М.Ю.Вієльгорський.

25 квітня (7 травня) 1838 р. на квартирі Карла Брюллова зійшлися А.М.Мокрицький, В.А.Жуковський, М.Ю.Вієльгорський і Т.Г.Шевченко. У присутності високоповажних осіб Василь Андрійович Жуковський вручив Тарасові відпускну.
І настав день невимовної радості Шевченкової душі.

Художник Мокрицький у щоденнику закарбував:
- Приємно було бачити цю сцену.

***
Працюючи того дня над картиною євангеліста, усім єством всотуючи запах весни, Іван Сошенко прочинив вікно у будинку №49 на 4-й лінії Васильєвського острова і пізніше пригадував:
- Раптом, до кімнати через отвір стрибає Тарас, перекидає мого євангеліста, кидається на шию і волає:
- Свобода! Свобода!
- Чи не здурів ти, бодай, Тарасе?

А той все стрибає і горланить:
- Свобода! Свобода!
Зрозумівши, в чому справа, я, в свою чергу, став душити його в обіймах і цілувати. Ця сцена закінчилась тим, що ми обидва розплакалися, наче діти.

***
Історія замовчує, чи на радощах побігли ті двоє до Євгена Павловича Гребінки. Справа в тому, що з доходного будинку Шумилової на вул.Болотній (нині - Коломенська, 9) 13 жовтня 1836 р. І.М.Сошенко оселився саме в будинку №49 на 4-й лінії Васильєвського острова, де його частенько відвідував Тарас Шевченко.
Так ось. Саме в цьому будинку в той час жив Є.П.Гребінка, з яким Іван Сошенко познайомив Тараса і який став першим літературним учителем Кобзаря.

Як активний літератор і граючий педагог в одній особі, Євген Гребінка у досить стислий час допоміг Тарасові розширити ерудицію та начитатися кращих зразків красного письменства. Олександр Пушкін, Василь Жуковський, вправний Микола Гоголь, а також українські літератори - Іван Котляревський, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Йосип Бодянський, збірка народних пісень, упорядкована Михайлом Максимовичем.
Багаж знань молодого таланта урізноманітнили “Історію держави Російської” М.М.Карамзіна та “Історія Малой Росії” Д.М.Бантиша-Каменського.

Через Є.П.Гребінку Тарас Шевченко познайомився з петербурзькою літературною богемою, яка збиралась у Євгена Павловича: В.І.Даль, І.І.Панаєв, М.П.Владіславлєв, О.М.Струговщиков, П.П.Єршов, В.Г.Бенедиктов, Н.В.Кукольник, відомий математик українського походження Михайло Васильович Остроградський.

У Олександра Струговщикова він познайомився з князем В.Ф.Одоєвським, графом В.А.Соллогубом.

У Нестора Кукольника він зустрівся з М.І.Гречем, Ф.В.Булгаріном, Ф.С.Чернишовим, М.О.Чижовим, М.М.Бантиш-Каменським.

Як бути на чужині, але не втрачати кревного зв’язку із власною культурою та історією? Саме на вечорах у Євгена Гребінки молодий маляр часто-густо спілкувався з представниками української діаспори, яка тоді поволі збиралась у Санкт-Петербурзі. То мешкали потомки колишніх козацьких старшин, які духом і звичаями залишалися патріотами, зокрема Дзюбін, Єзучевський, Троцина, Галузевський, Кандиба і Сошельський залишалися вірними друзями Кобзаря до кінця його бурхливого життя.

***
В історії з’явилася жирна крапка лишень за три тижні, коли 16 травня 1838 р. Санкт-Петербурзька палата цивільного суду на проханням “вольноотпущенної дворової людини Тараса Григор’єва сина Шевченка” винесла резолюцію видати йому на руки засвідчену в 2-му департаменті Сенату відпускну, що й було вчинено 20 травня т.р.

Після викупу вільний художник оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку №100. Незабаром Тарас Шевченко перетворився на повноправного студента Петербурзької Академії мистецтв, де став улюбленим учнем Карла “Великого” Брюллова. Як вправний портретист, упродовж навчання молодий маляр опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор.

На початку жовтня 1838 р. до Санкт-Петербургу приїхав неповторної сили та краси бас С.С.Гулак-Артемовський, відібраний в Україні тодішнім капельмейстером придворної капели М.І.Глинкою для хору придворної капели. Невдовзі з талановитим співаком, майбутнім українським композитором та дядьком знаного літератора познайомився і заприязнів Т.Г.Шевченко, Доволі швидко вони стали щирими друзями

У Тараса виросли крила.
Художник не буває вільноотпущенним.
Митець - птаха від Бога.
Тарас незчувся як разом із вмінням у малярстві приходила поетична вправність. Кобзар починав мислити видами мистецтва – коли треба біло фарбами, коли треба – римованими словами.

2 (14) листопада 1838 р. Т.Г.Шевченко в Гатчині написав “Думку” (“Тяжко, важко в світі жити…”), яку вперше видрукував у харківському літературно-мистецькому альманасі “Молодик”, який у 1843-1844 р. видавав Іван Ігорович Бєцький за сприяння Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, В.Н.Каразіна, М.І.Костомарова та інших.

24 листопада (4 грудня) 1838 р. Т.Г.Шевченко переїхав на квартиру до І.М.Сошенка у будинок №307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер - буд.47 на 4-й лінії).

Будь-який геній багатогранний. Не виняток і Т.Г.Шевченко - тонкий лірик, народний співець, трагічний епік, травестійний сатирик, самобутній драматург, гостроокий маляр, непересічний рисувальник.
Ви ніколи не замислювалися, чому поетичний доробок Кобзаря налічує понад 240 творів, а малярська спадщина - близько 1200 робіт: олія, сепія, акварелі, офорти, малюнки? Бо ж у першому періоді творчості живопису Шевченко приділяв значно більшу увагу, аніж віршування.

Це природно, коли більше бачиш, аніж говориш.
Про що має право вголос говорити кріпак?

Разом із тим і літературна спадщина Кобзаря обіймає солідну збірку віршованих творів – зокрема кілька видань “Кобзаря”, додайте драму “Назар Стодоля” і чернетки двох незакінчених п’єс; дев’ять повістей, щоденник та автобіографію, “Археологічні нотатки” історично-археологічного характеру, чотири статті та четверть тисячі листів.

Із творчого доробку, як стверджують шевченкознавці, збереглося 835 творів живопису і графіки; вони дійшли до сучасності в оригіналах і, частково, у гравюрах та копіях. Болісними ранами зяють понад 270 втрачених і не знайдених творів.

Залишимо поки генія на самоті. У холодному та закутому в граніт Санкт-Петербурзі 6 листопада (18 листопада) 1838 р. Тарас Шевченко завершив перший (втрачений) варіант “Тарасової ночі”, - фінальної поезії, що останньою увійшла до настільної книги українця, “Кобзаря”.
Не думаю, що генію тоді враз розвиднілося, ЩО саме він створив за попередні 12 днів.
- Умовк кобзар, сумуючи: / Щось руки не грають. / Кругом хлопці та дівчата / Слізоньки втирають. / Пішов кобзар по улиці - / З журби як заграє! / Кругом хлопці навприсядки, / А він вимовляє: / “Нехай буде отакечки! / Сидіть, діти, у запічку, / А я з журби та до шинку, / А там найду свою жінку, / Найду жінку, почастую, / З вороженьків покепкую”.

(Закінчення буде)