Мирослав Маринович: Правда допоможе нам виграти на Сході

Про божественну плоть слова Євгена Сверстюка

Для мене ця подія є надзвичайно великою втратою, тому що пан Євген був планкою, був взірцем і при кожному слові далі – взірцем громадянина, християнина, патріота, літератора. Всюди треба ставити велику літеру. Тому що рівень його постави був надзвичайно високий. Він у таборах, як я пригадую, слово Сверстюка було моральною планкою. Я пригадую собі, я був з ним в таборі, його формула, його слова були для мене просто школою, я добре той стан собі пригадую.

В нього була одна незвична характеристика: він прикладав Євангеліє до реального життя. Це те, що ми не робимо, у нас роздвоєння, для нас Євангеліє – це неділя, це для свят, це для якогось іншого думання, а в реальному житті є інші інтереси. А в нього не так було – він прикладав євангелієвські формули до реального життя. Саме завдяки йому я вперше подивився на нагірну проповідь Христа як на підручник з залагодження конфліктів. 

Крім того він для мене майстер слова, а не лише в естетичній складовій, так без сумніву, кожне знайдене ним слово було абсолютно адекватним, можна було захоплюватися його вмінням підшукати потрібне слово, але для мене важливіше було, що він повертав слову його божественну суть. Бо слово – це не тільки естетика, слово – це ще духовне наповнення. І слово у Сверстюка сповнене отої божественної плоті. 

Про розширення ініціативи "Перше грудня"

Ми спілкуємося, збираємося. Сьогодні в мене буде зустріч групи. Зараз ми думаємо про те, що самі практичні, фізичні обставини змушують нас думати про розширення, про прийом якихось інших членів. Ми довго цього остерігалися, довго не хотіли, я зокрема, побоювався цього, але ми бачимо, що усі члени нашої групи – це люди похилого віку, я наймолодший. Просто треба думати про майбутнє цієї групи. Голос повинен звучати, він не має бути репортажного характеру, він не має бути щодня, але має звучати у важливий час, важливі моменти суспільства і як пропозиція. 

Ми не можемо вплинути про всі процеси, але десь виставити якійсь критерії, дати шкалу, за якою можна оцінювати певні події – це так. Життєвий досвід тих людей, які зібрані в групі, дають таку можливість. 

Про майбутній болісний процес возз’єднання зі Сходом

Передусім почну з Українського католицького університету. У нас постійно триває програма від початку війни, а саме ми запрошуємо молодих людей зі Сходу України. Щотижня, щосуботи, щонеділі у нас перебуває група 20-30 молодих людей. Я з ними дуже часто зустрічаюся, остання була з людьми з Донецької і Миколаївської областей. Це колосальні зустрічі. З молодими людьми в нас немає проблеми. І це моє враження від літературного українського фестивалю у Донецьку за два тижні до фактично повної окупації Донецька. Ми насправді уже мали молоде покоління, яке було готове ментально до життя в Україні. Ми втратили через те, що мабуть Путін відчув, ще трошечки і він остаточно втратить Україну. Це перше.

Друге. Так, проблеми дуже складні, не мають однозначного вирішення, тому що це має бути рух назустріч. Це школа, громадянство для усіх нас. З одного боку велика Україна у порівнянні зі Сходом. Ми не повинні забувати, що були Руденко, Стус, Світличні, Олекса Тихий, Дзюба і так далі. Це плеяда, ми не можемо не визнати, що це край, без нього не можливо було уявити модерної України. Бодай цей аргумент має змусити нас уважніше і прихильніше дивитися на цього краю. Ми дуже багато не доробили: 20 років лежали на печі і очікували коли нам усі блага прийдуть. Сьогодні розуміємо, що за цих людей треба боротися. Це одна сторона. Друга – там теж законсервувалося старе уявлення, вони 20 років теж нічого не хотіли іншого, крім повернення до СРСР. Отже, це для них теж школа зараз і теж шлях назустріч. Ми повинні десь зійтися. Зрозуміло, що це болісний процес, як для одного, так і для другого, особливо для Сходу найбільше. 

Проте я оптиміст. Ми не могли цього питання вирішити в кабінетах, тепер у польових умовах вирішуємо.

Правда допоможе України перемогти

Ми усвідомили значення людського духу, як тільки ми сильні духовно – ми непереможні. Як тільки втрачаємо тонус духовний – одразу слабкіші стаємо.

Нині дуже відповідальний момент, відповідальне завдання – втримати тонус, не піддатися тим путінським провокаціям, або провокаціям наших внутрішніх "нетерпенців", які хочуть все і одразу – не буде так, ми цю річку не перескочимо, треба плигнути на один камінь, тоді на інший і так поступово йти у майбутнє. Сила наша саме у моральній позиції, у правді, а не в якихось контрнеправдах щодо Росії, це дає нам непросто якійсь тимчасові виграші, це дає відчуття правдивості нашої позиції, це дає нам відчуття, що ми виграємо цю кампанію взагалі. 

Про небезпечність "Опозиційного блоку"

Вони повторюють ті всі моделі, які були використані після Помаранчевої революції. Тоді буквально місяць чи скільки там вони хвилювалися за своє майбутнє, але дуже швидко вони зі злочинців, які несли вину за те, що сталося, перетворилися на політичних опонентів. І ця риторика знову: вони намагаються якомога швидше стати політичними опонентами, політичною опозицією, а не винуватцями тих бід, які сталися.

Зрозуміло, що опозиція Україні потрібна. Якщо вони уже нарешті осмислять, що втрачають постійно через те, що вони не можуть бути нормальною, цивілізованою опозицією, прошу – український народ дає їм таку можливість. Але якщо вони знову будуть маніпулювати думкою лише задля того, щоб відродити старі моделі, ну тоді…

Нажаль, ми не можемо розв’язати одну важливу проблему: люди старої влади так бояться розкриття їхніх злочинів, що роблять все для того, щоб нову владу знищити і повернути старі порядки – це для них проблема виживання, проблема самозахисту. Ми досі не можемо витворити такого ефекту, як Південна Африка, коли люди старого, апартеїду зізнавалися у своїх злочинах, звільнювалися від покарання і тим самим ставали речникам нової системи. Цього ефекту ми не можемо змоделювати в Україні. І через те щоразу ми маємо представників старої сили, які тягнуть Україну назад. 

Про інструменти для розвитку української культури

Я би повторив ту саму формулу, яку я, і не лише я, маю щодо економіки: сьогодні найбільше завдання держави – дати людям заробити самим. Відпустити ситуацію так, щоб люди могли захистити свої економічні інтереси, відкрити свої бізнеси і так далі. Приблизно те саме в культурі: ми затиснуті попередніми способами регулювання культури. 

Мене завжди вражало те, що коли я бачу, коли українці виїжджають за кордон, потрапляють в інші обставини регулювання уваги до культури, вони стають творчими людьми, вони творять дуже цікаві, не вторинні речі. А ми тут в Україні "мавпуємо" російські зразки, або майже завжди це робимо. Потрібно відпустити, не регулювати, а сприяти творчому розкриттю, потенціалу. Він є величезний в Україні. Майдан це показав, він витворив ситуацію коли креативність людей просто зашкалювала. 

От яким чином зробити я не знаю. Я, на жаль, не є практик в цьому питанні. Але я знаю, що якщо звести різних творчих людей, посадити їх за один умовний стіл, може вийти ефект Медичі, ефект Флоренції, коли зустрічі різних фахівців дали б творчий спалах і Флоренція є дотепер символом такого культурного відродження. Отже ми маємо потенціал, потрібна свобода, потрібне сприяння, яке необов’язково має бути, що держава повинна платити гроші. Потрібно змінити систему фінансування культури, податкові ці речі, які допоможуть бізнесменам підтримувати культуру. Якщо буде свобода, сприяння з боку держави – зміниться дуже ситуація сильно, я переконаний у цьому.