Чим загрожують Путіну миротворці ООН

Рішення РНБО звернутися до ООН з проханням про введення миротворчого контингенту в зону конфлікту на Донбасі, ймовірно, не викличе захоплення в українському парламенті – але необхідну кількість голосів все-таки збере. Країна втомилась від війни, і стоїть на грані економічного колапсу – і всі це розуміють.

Окрім того, миротворці завтра не приїдуть. Процедура визначення розмірів, складу і мандату контингенту – з наступним складанням фінплану, проведенням тендерів на постачання і т.д. і т.п. займає як мінімум п’ять-шість місяців – хоча інколи і довше.

Але у випадку з Донбасом, навіть зважаючи на важливість та розмах проблем, все може вийти іще довше, ніж завжди. По тій простій причині, що в Радбезі ООН, який визначає національний склад і розміри миротворчого контингенту, є Росія, яка бачить можливу миротворчу операцію в максимально простий спосіб. Котрий полягає в тому, що російські війська, які і так вже на місці, міняють ДНРівські прапорці на сині знамена з написом "UN", і Росія починає отримувати компенсацію за діяльність своїх солдатів на Донбасі з ООН-івського бюджету. Красивий і вигідний спосіб підлатати фінанси великої країни. Для можливості використовувати красиве словосполучення "багатонаціональні сили" до контингенту запропонують додати трохи представників Білорусі і Казахстану.

Проте навчені гірким досвідом Абхазії, де аналогічне миротворництво Росії закінчилось фактично остаточною анексією, решту членів Радбезу бачитимуть собі цю місію у дещо інший спосіб, і кількість російських учасників місії спробують мінімізувати. Оскільки для рішення потрібен консенсус, то в результаті вийде довгий торг, який, ймовірно, забере іще місяць-другий. В результаті цілком може вийти справді багатонаціональний – і не дуже скоординований колектив росіян та представників Західної Європи. Якщо ж в контингент потраплять, приміром, ще й поляки – то тут доведеться дивитись в обидва ока, щоб миротворці не зайнялись з'ясуванням стосунків між собою.

Тому на скоре й радикальне припинення боїв мешканцям Донбасу – по обидві лінії фронту – розраховувати, на жаль, не доводиться.

А з геополітичної точки зору, рішення про введення ООН-івських миротворців – це демонстрація Києвом тихої, невисловленої, але сформованої готовності відмовитись від Донбасу якщо й не назавжди – то на багато-багато років. Прикладів щасливої реінтеграції території із замороженими конфліктами після "миротворення" ООН – вкрай небагато. Що обов’язково запишуть владі у пасив власні громадяни-виборці. Особливо з числа тих, що готові "йти до перемоги" – по можливості, не встаючи з дивану.

В будь-якому разі, після введення "блакитних касок" Москві, для уникнення повної катастрофи "проекту Новоросія", доведеться відправляти вже не десятки – а сотні конвоїв, і не зі свіжим пальним для танків, а зі всім, що необхідно для існування химерних квазідержавних утворів, зліплених сепаратистами за кремлівською вказівкою.

І якщо подібний сценарій, у випадку, приміром, з Абхазією Кремль цілком задовольняв, то отримати на баланс ДНР, ЛНР і їхнє "народне ополчення" на додачу – особливо тепер, коли ці території нагадують знімальний майданчик для фільму про наслідки третьої світової – Москва явно не мріє. Надто великий масштаб – і надто дешево коштує нафта, щоб були хоч якісь шанси ефектно скористатись наслідками зовсім немаленької і не надто переможної війни.

Власне, загроза з боку Києва "повісити" фактично окуповані території на баланс агресора, при тому не відмовляючись від своїх на них прав – в цьому, власне, і є сильна стратегічна сторона рішення РНБО, бо все решта в цій історії – це більш чи менш болісні компроміси. Чи змусить подібний хід Москву піти на зниження градусу конфлікту – покаже час. А поки що Росія і проросійські сепаратисти, які з самого початку конфлікту ніби й не заперечували проти введення миротворців, раптом засумнівались у тому, чи хочуть вони подібного сценарію зараз.

Проте, якими б не були наслідки ймовірного введення миротворців у зону конфлікту, рішення про їх залучення до припинення вогню – це нарешті реальний і осмислений крок української влади. Чи не перший за останні півроку дипломатичних демаршів, очікування на американську зброю і героїчного стояння на блок-постах.

Будемо сподіватися, що цей рішучий, хоч і не надто популярний крок Банкової не останній, і стратегічна ініціатива, яка впродовж останнього часу знаходилась в руках Путіна, потроху перебирається і до Києва. Володіючи цією ініціативою, можна намагатись грати проти Москви на випередження – хоч в дипломатичному, а хоч і у військовому плані, а не тільки розповідати про "блискучу перемогу української зброї" на Дебальцівському плацдармі.