Східний фронт. Коли й від кого треба чекати книжок про нинішню війну в Україні

Окрім збірників у стилі нон-фікшн, автори яких розповідають про власний та чужий волонтерський досвід, є збірники публіцистики. Їхні автори або побували в зоні АТО, повернулися звідти й діляться враженнями, або опікуються фронтовиками в тилу, і так само описують  власний досвід. Крім того, є ще поетичні збірки, навіяні війною. Книги зарубіжних авторів про виживання в умовах війни, цілком придатні для втілення в українських реаліях, адже війна завжди війна. І політично-дослідницька аналітика на кшталт "Гібридної війни" Євгена Магди.

Донедавна в Україні про «гарячі точки» системно писав лише журналіст Андрій Цаплієнко. Причому як гостросюжетні художні твори ("Екватор. Чорний колір&білий колір") так і нариси та нон-фікшн ("P.O.W. Люди війни"). І то він спирався винятково на власний досвід та враження, отримані під час відряджень до зон бойових дій за межі своєї Батьківщини. Проте навіть минулого року, коли почалося збройне україно-російське збройне протистояння, видані в нас книги сучасних грузинських авторів про подібні війни в Грузії все одно сприймалися як розповіді про речі, котрі не торкаються українців.

Але саме художня література про війну у власній країні з зовнішнім ворогом та участь у ній громадян, дотепер для війни не народжених, спонукає до роздумів: коли в сучасній українській белетристиці з`являться перші воєнні твори, наскільки вони потрібні і чи стануть видавничими трендами й водночас – зразками кон’юнктури як у хорошому так і поганому смислах цього слова. Адже йдеться про попит читачів, а заразом – глядачів та слухачів, котрий можна задовольняти якісними зразками, а можна (і так робиться частіше) скороспілками, склепаними «під дату», «на потребу» тощо.

Наприклад, в Україні нема жодного (!) художнього твору, роману, про Помаранчеву революцію. Є кілька фільмів, котрі провалилися в прокаті, мабуть, ще до виходу ("Помаранчеве небо", "Прорвемось!"), зринули й зникли збірники поезії та публіцистики, однаково пафосної. Під кінець 2005 року подібні видавничі проекти взагалі зійшли на маргінеси й не розглядалися навіть маленькими видавництвами.

Революція Гідності має значно більшу історію фіксації й переосмислення. Скажімо, уже в квітні 2014 року побачила світ художня книга Василя Базіва "Армагеддон на Майдані". Згодом написалося й видалося ще кілька прозових творів, окремих та збірок, на тему Євромайдану. Жодна з них не стала помітним явищем – але це не показник відсутності інтересу. Навпаки, Майдан як тема вже рік, як лишається затребуваною. Й публіцистики, збірників рефлексій, аналітики та фотоальбомів на згадану тему менше не стає. Отже, людям зовсім недалеке минуле далі цікаве. Ну, а романів про Майдан до осіннього Форуму видавців у Львові напевне вийде зо два десятки.

Добре це чи погано? Рано писати про Революцію Гідності – чи слід почекати, поки вона, як чуємо часто, остаточно переможе. У дуже спрощеній українській версії така перемога дорівнює арешту Рината Ахметова в Україні і смерті Володимира Путіна в Росії.

Найпоширенішу думку ретранслює письменник, автор «Щоденників Майдану» Андрій Курков: нормально такі книжки сприйматимуться лише років через двадцять, тож слід набратися терпіння й почекати.

Кілька років тому, ще до російського вторгнення в Україну, пан Курков, пояснюючи, чому в Україні слабо розвинений детектив на питомо українському матеріалі, сказав: "Під час війни про війну не пишуть". Аналогія ось у чому. Україна - держава, де правоохоронці воюють із власним народом замість захищати його, а закони лише для багатих. Тому книги на власному матеріалі, в яких за сюжетом міліція повинна ловити злочинців замість хапати цапів-відбувайлів, популярними не будуть, бо є брехливими. Тож поки міліція в реальному житті не з народом, у вигаданих історіях вона так само не приживеться. Адже художня література – передусім аналіз та переосмислення певного досвіду й водночас моделювання ситуацій, можливих у реальному житті. Все це працює, коли реальні події, що підштовхнули автора до написання твору, завершилися і стали історією.

Тож Андрія Куркова й тих, хто поділяє його думку на романи про Майдан, слід зарахувати до громадян, в чиїй свідомості Революція Гідності не звершилася 22 лютого 2014 року зі звістки про втечу Януковича з власного маєтку, а триває досі й затягнеться надовго. Проте є альтернатива – частина авторів (включаючи автора цих рядків) сприймає українську зиму 2014-2015 як один великий завершений епізод, по вінця насичений драматичними й, відповідно, драматургічними моментами. Є про що подумати, а, значить, – є змога перевести реальну історію в координати літературних образів. І, відповідно, мислити ними.

З війною ж на Донбасі все значно складніше. По-перше, вона справді не завершена, і тепер навіть оптимісти прогнозують затяжне протистояння з Росією, військове та ідеологічне. По-друге, досвід усіх воєн бодай ХХ століття показує: письменники гострили пера, не годуючи вошей в окопах чи в перервах між боями. Ті ж самі "Вершники" Юрія Яновського, "Я, Романтика" Миколи Хвильового, "Конармія" Ісаака Бабеля, не кажучи вже про "Як гартувалася сталь" Миколи Островського були написані по завершенню бойових дій. Еріх Марія Ремарк написав "На Західному фронті без змін" за кілька років після закінчення Першої світової. Те ж саме – з "Пригодами бравого вояка Швейка" Ярослава Гашека. "По кому подзвін" фронтовий кореспондент Ернест Хемінгуей написав, коли війна в Іспанії вже скінчилася.

Хіба американець Девід Моррелл написав знамениту "Першу кров" про ветерана Джона Рембо в той час, коли війна у В`єтнамі тривала. Але це – окремий випадок, котрий підтверджує правило: під час бойових дій в країні, яка протистоїть агресору, про війну белетристику не пишуть.

І потім, ми ж не домовилися, хто матиме право брати військові сюжети для своїх творів: реальні фронтовики, готові образно описати власний досвід – чи професійні літератори, котрі ніколи не були на Донбасі й користуються чужими спогадами.