Придністровський політв’язень Сергій Ільченко: Придністров’я – це бомба, а розрядити її може лише Україна

Ільченко у підконтрольній Росії невизнаній республіці не боявся підтримувати українців, засуджувати окупацію Криму, критикувати Путіна та "русский мир".

Врешті-решт терпець у тамтешнього режиму урвався. КДБешники зламали його пошту, отримавши доступ до облікових записів на різних форумах і почали розповсюджувати від імені Ільченка "Заклик до збройного повстання в ПМР". 18 березня журналіста заарештували і висунули звинувачення в екстремізмі. Шантажували тим, що посадять його 21-річного сина Миколу. Так би й сталося, але хлопець встиг поїхати з Придністров’я. Він покинув квартиру буквально за півгодини до того, як там з’явилися оперативники.

17 липня Сергію вдалося вийти на волю, переконавши слідчих, що він згоден "добровільно обмовити" себе. З мінімумом речей він поїхав з Тірасполя. Тепер вони з сином політичні вигнанці.

- Якою є українська громада у Придністров'ї, які настрої у ній панують?

- Почнемо з того, що Придністров’я не рівнозначне у вживанні мов. Тирасполь чисто російськомовний. Навколо нього є змішані села, де можна почути і українську, і молдавську, і російську мову. На південь від Тирасполя живуть в основному молдавани. А чим далі на північ, починаючи десь з Рибниці йдуть суто українські регіони. Сама Рибниця змішана – україно-російська.

Треба розуміти, що люди тут знаходились десятиріччями під пресом совкової пропаганди. Десь на 80% це відвертий "совок" і чиста "вата". Моляться на Путіна.

До речі, коли я сидів, то зробив цікаве спостереження. Чим глибше людина занурена в кримінальний світ, тим більше любить Путіна.

І зрозуміло чому. Вони бачать у Путіні пахана. Міцний пахан – це запорука безпеки, який все вирішить, не допустить "бєспредєла".

Тим не менше у нас є 20% людей, які думають та відчувають як українці.

Мій син, хоч я йому цього й не радив, виходив погуляти по Тирасполю в футболці з портретом Шухевича та написом "Героям слава". Він ризикував дуже сильно отримати по голові. Але були й такі люди, які тисли йому руку.

Але ці 20% проукраїнські налаштованих дуже зашугані. Вони роз’єднані, вони залякані. Вони мовчать. Тиск жахливий.

Коли я потрапив до СІЗО, то не мав можливості приховувати свої політичні погляди. В камерах є телевізори. І якраз перед тим, як я туди потрапив, була телепередача про те, що я за Україну і жахливий "правосєк".

- А багато людей з вами було в камері?

- У першій разом зі мною – вісім. У другій – коливалось від 13 до 16.

Свої погляди я ні від кого не приховував, але це коштували мені певного психологічного напруження. Після кожного перегляду російських новин відбувалась істерика і мені доводилось переживати час ненависті.

- Вас не намагались побити?

- Було кілька ситуацій, коли здавалось ось-ось… Але до фізичного контакту не доходило. А психологічний тиск був дуже сильний.

- І не було серед співкамерників жодного, хто був налаштований проукраїнськи?

- Був один болгарин, який навчався у Софії, випускник філософського факультету. Він був настроєний не стільки проукраїнськи, бо українські справи були для нього далекі, скільки прозахідно.

За два тижні до мого виходу в камеру потрапив одесит. Він був настроєний проукраїнськи.

Щоправда, ні перший, ні другий свої погляди не висловлювали. Вони мовчали собі тихенько, бо розуміли, що коли щось бовкнуть, то на них буде здійснено такий же тиск, як на мене.

- Серед співкамерників були ще "політичні"?

- Ні, з політичною статтею був один я на всю тюрму.

Було ще кілька людей, яких посадили з політичних мотивів, але за кримінальною статтею за участь у мітингу 28 лютого.

Мене сунули в одну камеру з Аленом Бартошем, якого посадили за організацію цього мітингу. Він глибоко проросійський активіст. Хотіли перевірити, чи ми знайомі. Але ми були не знайомі.

- Його посадили за проросійський мітинг? Це звучить дивно.

- Його посадили за антишевчуковський мітинг (Євген Шевчук - нинішній лідер ПМР. – Ред.). Мітинг був з портретами Путіна, камланням "Мы не допустим Майдан", а суть зводилась до "заберіть від нас Шевчука, Володимире Володимировичу". Для КДБ значення мало саме це.

- У Придністров’ї розташовані російські війська. Чи варто Україні боятися наступу звідти?

- Там все ще більш цікавіше. Формально війська російські. Але процентів на 80 ці так звані російські війська укомплектовані контрактниками, яких набрали у Придністров’ї. У такого там сім’я, квартира, коріння… А він нібито російський військовослужбовець, нейтральний миротворець!

- Громадянство в них російське?

- Так, його достатньо широко роздають. Навіть у мене з сином виявились російські паспорти. Правда, ми їх отримували давно, ще у 90-ті роки в Молдові, коли це було актуально. Зараз думаємо їх спалити перед російським посольством.

До речі, коли мій син звернувся до російського посольства за допомогою, але воно повністю відморозилось. Хоча формально я громадянин не тільки Молдови, а й Росії.

Так що Росії її громадяни потрібні виключено як гарматне м’ясо. Про них згадують лише тоді, коли потрібен привід для збройної агресії. А так Росії на своїх громадян плювати – хай їх вбивають, саджають, ріжуть на шматки.

- То чи варто боятися "другого фронту"?

- Боюсь, що так.

Для Росії Придністров’я сьогодні як валіза без ручки. І не кинеш, бо потрібен привід. І тягти теж не хочеться, вистачає інших проблем, більш актуальних.

На початку 1990-х під Молдову та південь України була закладена бомба. Зараз прийшов час її підривати.

Останній рік чи трохи більше у Придністров’ї безперервно йдуть маневри, посилення армії, мобілізації. Останньою була оголошена загальна мобілізація людей, які служили в армії у віці від 20 до 27 років.

Я бачу це так: в результаті збройної провокації почнеться атака на Одеську область. Звичайно, що надпотужної зброї в них там немає. Але по автомату та парі ріжків з патронами знайдуть.

Звичайно, хтось дезертує. Але основна частина "м’яса" попре туди, куди їй вказали. А міцно вибудуваної оборони в Одеській області немає. Навіть такий натовп з автоматами - достатньо серйозна сила.

Звичайно, цей натовп розіб’ють та розсіють. Але саме розсіють, а не знищать. Ці дрібні бандгрупи будуть бродити по Одесі та Одещині, частина буде прориватися до Луганська чи Донецька. Буде достатньо неприємна інфільтрація.

Росія під це кине Придністров’я, воно припинить своє існування в нинішньому вигляді. Але постріл в спину Україні буде зроблено дуже неприємний. Я про цей сценарій говорив та писав упродовж року.

Можете уявити, як до озвучування такого сценарію ставились у КДБ. Я на допитах переконався, що всі мої публікації, навіть у соціальних мережах, ретельно відстежувались.

- Чи великі там сили зосереджені?

- Власне російських сил там близько двох тисяч чоловік. Придністровська армія – це 15-17 тисяч. Загальна кількість резервістів, яких можна підняти й озброїти – близько 50 тисяч.

Не думаю, що вони будуть битися дуже відчайдушно. Військова система Придністров’я вибудувана за радянським зразком. Є окремі загони КДБ, які виконують функції не лише охорони. Вони й будуть підпирати все це стадо ззаду кулеметами.

- Виходить, що рів на кордоні не рятує?

- Перестрибнути його не можна, але перелізти – без особливих проблем. Що, між іншим, успішно робить місцеве населення, яке тягає цигарки, коньяк та інші радощі життя. Я визнаю, що я й сам його перелазив за певних обставин.

- А повітряна блокада дає плоди?

- Україна ввела повітряну блокаду Придністров’я, а от Молдова - ні. Євген Шевчук як літав по всьому світу з аеропорту Кишинева, так і літає. З України товари перестали завозити, а через Молдову - ні.

Фактично відбулась придністровізація Молдови. Вона з одного боку проєвропейська та проукраїнська, а по ряду фактів - як Придністров’я. Це відбувається не через злі наміри, немає ніякої змови. Це відбувається через корумпованість та розрізненість молдавської влади.

На сьогодні вирішити придністровську проблему в регіоні може лише Україна. Лише вона може розрядити цю бомбу. Молдова у кращому випадку надасть підтримку. До того ж вона буде нетривка, суперечлива, непостійна.

- Але ж Молдова відловлює в аеропорту Кишиніва російських офіцерів, які їдуть на ротацію в Придністров’я.

- Молдова дійсно не пропускає зміну офіцерів та миротворців, які приїжджають з Росії. Вони прибувають в цивільному, але їх вираховують та відловлюють. Можливо, не завжди, але про ті випадки, коли вирахували, відловили та дали копняка під зад, ми знаємо. Молдова створює певні складнощі. Але вони не тягнуть на блокаду.

- А як до ваших прогнозів ставляться в Одесі, чи реагує українська влада?

- На жаль, ніяк не ставиться. Мене не чують. Можливо, мої статті в Одесі не читають.

- Там же новий губернатор. Михайло Саакашвілі знає чого чекати від Росії

- Так… Але не забувайте - ще в минулу п’ятницю вранці я лежав на нарах.

Був би радий зустрітися з губернатором та його помічниками. Можу запропонувати свої послуги в якості солдата інформаційної війни, політичного аналітика.

До речі, величезну роль у моєму звільненні зіграло посольство України в Молдові та Міністерство закордонних справ в цілому. Запити йшли від МЗС, від канцелярії президента. За мене заступались депутати Верховної Ради.

Україна чітко показала, що для неї, на відміну від Росії, гасло "ми своїх не лишаємо" це - не порожні слова.

- Українського громадянства у вас же немає?

- Ні, в мене є статус закордонного українця. У середу мені й сину урочисто вручили посвідчення закордонного українця. Нам чітко сказали: якщо вас будуть "пресувати", ми вас не дозволимо образити.

- Чим збираєтесь тепер займатися?

- Є пропозиції, які пов’язані з Молдовою, є пов’язані з Україною. Найвірогідніше я буду їздити туди й сюди, оминаючи Придністров’я. Помешкання мені поки що надали в центрі для біженців у Молдові. Але це тимчасово, обіцяють надати кімнату.

А що буде далі - не знаю. Ми реально опинилися голими людьми на голій землі. Сумка з речами та ноутбук у мене та сина. Це не те, що приводить у відчай, просто треба заново облаштовувати своє життя.