Війна в лідерах продажу

Пропоную не шукати тут жодної іронії. Навпаки, маємо приклад того, що українці активно цікавляться подіями у власній країні. 

Видавничий сезон в Україні традиційно припадає на початок осені. Старт йому дає львівський Форум. Кілька останніх років, починаючи із 2012-го, видавці збільшували продажі за рахунок історичної літератури: художньої, документальної, науково-популярної – всякої. Інтерес до власної історії, головне – відхід від російського трактування її сторінок, подій, фактів та особистостей, збігся в часі з закручуванням гайок, практикованим чинним тоді міністром освіти та науки України Дмитром Табачником. Його відверто проросійська діяльність, вкупі з зачисткою шкільної та вузівської програми від антирадянської за змістом української класики, дав зворотний ефект. Будь-яка книга з приміткою "історичний" в анотації мала в рази більший попит, ніж інші, не менш важливі та цікаві за змістом. 

Історія України в усіх її проявах стала актуальною. Цілком можливо, що саме вал правдивої інформації про наше минуле, особливо – підрадянське, був серед факторів, котрі зробили можливою Революцію Гідності та її перемогу. Але дивним чином сам Майдан не набув того втілення в актуальній літературі, як прогнозувалося. 

Про події зими 2013-2014 років найбільше виходило фотоальбомів. З`являлися поодинокі книжки спогадів, переважно це були збірники блогів та постів із Facebook. Художніх же творів можна перерахувати на пальцях однієї руки. 

Перша книга побачила світ уже в квітні минулого року – твір Василя Базіва "Армагеддон на Майдані". Потім художня творчість завмерла до наступного року, аби в січні в книгарнях з`явилося ще кілька книжок, сюжети яких підказав Майдан. Одна з них – двомовна "Я з Небесної сотні" Марка Рудневича. При всій повазі та всьому розумінні щирості авторів та видавців, подіями ці та інші твори в Україні не стали. 

Чого не скажеш про книжки, навіяні війною на Донбасі. Так звана "артпідготовка" почалася ще влітку, коли в книгарнях з`явився "Оголений нерв" Світлани Талан, підкріплений слоганом "Від автора, котрий бачив події на Донбасі на власні очі". Хоча поезія, як завжди, випередила прозу: минулого року з друку вийшли "Вірші з війни" Бориса Гуменюка, добровольця батальйону ОУН. Проте проза все ж дає більше можливостей для аналізу, осмислення й переосмислення. І, відповідно, пишеться довше. 

Пропозиція книжок про війну на Донбасі на Форумі перевершила сподівання. Серед безперечних лідерів – розігнані в ЗМІ "Аеропорт" Сергія Лойка та "Іловайськ" Євгена Положія. У цьому ж форматі – "Книга змін" Андрія Цаплієнка, журналіста, котрий спеціалізується на репортажах із "гарячих точок". До речі, сам він навряд чи припускав, що одного разу гаряче стане в його країні. Показово, що всі троє авторів подають свої книги передусім як художні твори, в основу яких лягли реальні факти. Хіба Лойко і Цаплієнко бачили на власні очі те, про що писали, натомість Положій особисто опитав понад сімдесят учасників трагічних подій під Іловайськом наприкінці серпня минулого року. 

Єдине, на що хочеться відразу звернути увагу: "Іловайськ" у анотації називається найбільшою поразкою української армії. З усіх точок зору слід назвати Іловайськ не поразкою, а трагедією нашого війська. Якщо книга – боєць ідеологічного та інформаційного фронту, слово "поразка" варто викреслити з лексикону. Або вживати його відносно ворога. Втім, чеснот книги це не применшує. 

Вже за рік, з відстані, твори Сергія Лойка та Євгена Положія будуть сприйматися так само, як, наприклад, "Чорний ворон" Василя Шкляра: художня обробка подій, котрі справді відбувалися в Україні. А більшість героїв мають або реальних прототипів, живих та загиблих, або є зібраними образами. 

До речі, сам пан Шкляр теж не стояв осторонь. За його новою книгою "Чорне сонце" вишикувалася традиційна черга. Це – белетризована історія батальйону "Азов", з бійцями якого письменник дружить. Тому не треба дивуватися неприхованій компліментарності не лише кожного розділу – вона помітна на кожній сторінці. Звинувачувати автора в бажанні добре написати про захисників держави навряд чи варто. Проте головними читачами усе ж будуть бійці батальйону. Варто лише зазначити: "Чорне сонце" - повість, хедлайнер збірки з однойменною назвою. Крім неї, до книги ввійшли інші твори Василя Шкляра, і не всі вони – про війну, хоча всі – про поточний час доби.

Певною мірою можна віднести до актуальної військової літератури роман Галини Вдовиченко "Маріупольський процес" - про кохання українського бійця та сепаратистки з Донбасу. Здається, саме такий контраст найближчим часом буде найбільш затребуваним. Це перегукується із книгами, не написаними свого часу за мотивами "помаранчевого" Майдану. Тоді письменники бачили лише один сюжет: галичанка закохується в хлопця з Донецька, чи навпаки – "западенець" перевиховує луганчанку любов`ю. Проте жодна подібна ідея втіленою не була, хіба – у вигляді сценарію фільму "Помаранчеве небо". 

Нарешті, на межі художньої літератури і нон-фікшну стоїть книга Валерія Макеєва "100 днів полону". Автор – письменник, котрий з початком війни влився в ряди волонтерів та потрапив у полон, жахіття якого описав після звільнення. Можна прогнозувати збільшення подібної сповідальної авторської літератури. 

Але все ж таки: чому Майдан не набув такого потужного й різноманітного втілення в літературі, як війна на Донбасі? Бо в перспективі – створення художніх фільмів, режисери вже готують проекти, а документальні стрічки давно виходять. Пояснення може бути простим. Майдан пропущений активними українцями через себе особисто. Хтось був у Києві, хтось виходив на площі своїх міст та містечок. Війна – те, що багатьох зачіпає, турбує, переймає, проте на війну не всякий готовий вирушати. Тож інтерес до тематики визначає, серед іншого, людська небайдужість, до якої домішується певна частка цікавості.