Чи змінить Інститут книги ситуацію у книговиданні на краще

Ідея створити в Україні Інститут книжки за польським зразком активно крутиться в середовищі книжників. І ось – перші реальні кроки до її практичного втілення. На початку цього тижня голова комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Микола Княжицький заявив: наполягає, аби до порядку денного поточної сесії Верховної Ради внесли підготований ним законопроект №3084. Цим документом передбачене внесення змін до деяких законів України, і зміни мають вдосконалити систему державного управління в книговидавничій сфері. В разі ухвалення вітчизняне книжкове видавництво отримає реальну підтримку, передусім – законодавчу. 

"І книговидавництво, і книгочитання в нашій країні катастрофічно падають, - сказав пан Княжицький на погоджувальній раді. - Книжками в Україні займаються частково Міністерство культури, частково Держтелерадіо, і це – абсурд". І додав: якщо не реформувати Міністерство культури, не створити в його структурі Інститут книги і не збирати книговидавничу галузь в одному місці, виправляти абсурдну ситуацію буде складно. Все це чітко прописано в згаданому законопроекті, знайшло підтримку як профільного комітету, так і книговидавців, і в разі підтримки парламентарями закладе перший камінь у фундамент майбутнього Інституту книги. 

У автора цих рядків автоматично виникає питання: а до чого тут Мінкульт? На моє глибоке переконання, реформувати його можна з таким самим успіхом, як запалити мокре – хіба змішати воду з бензином, соляркою або чимось іншим горюче-мастильним. Всяка справа, в яку втручається Міністерство культури України, досить швидко робить цю структуру ідеологічно подібною до сумнозвісної Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Проте якщо участь Мінкульту – єдине зло, необхідне для успішного створення й розвитку Інституту книги, то зітхнемо й визнаємо: хай міністерство теж лишається про цих справах.

Бо якщо все буде так, як планує Микола Княжицький і хоче більшість українських видавців, правила гри в книжковій галузі зміняться. Мінкульту доведеться це прийняти й навіть вийде виглядати прогресивним, бо воно опиниться поруч із позитивними змінами, на які ніхто сторонній не матиме змоги впливати, бо вплив робить неможливим сама ідея. 

Якщо коротко, то Інститут книги - це вивчення читацького попиту, на його основі – формування видавничих планів, а також, що дуже важливо, поповнення фондів діючих бібліотек з державного бюджету тільки на основі запитів самих бібліотек. Тобто реакція на читацькі смаки, реагування на запити знизу, а не пропозиція тонн макулатури згори. 

Варто наголосити: йдеться саме про ту пропозицію, від якої не відмовляються. Нав`язування реальним читачам того, що вони не хочуть і не будуть читати, лишилося в минулому. Ось як це виглядало. 

Видавництво "Радянський письменник" раз на три роки мусило видавати книгу члена Спілки письменників про колгосп. Водночас у щорічному плані стояли затребувані загалом романи Павла Загребельного або/та Володимира Малика, Ростислава Самбука тощо. Опускаючи деталі, всі бібліотеки радянської України одностайно замовляли собі нові книги Загребельного. Але при цьому не могли, не мали права відмовитися від книги про колгосп. Тим більше, що за цю книгу замість бібліотек платила держава, котра вже вклалася у видання книги про колгосп і просто повертала собі гроші, купуючи в себе ж або по собівартості, або – на кілька копійок дорожче. 

Відбувався, за визначенням письменника Володимира Войновича, класичний "колообіг лайна в природі". Зрозуміло, що подібні книжки були баластом навіть у часи, коли їхні автори жили та квітнули. Тепер більшість із них лишилися нечитаними, отже – мертвими. Проте надалі займають місце в книгозбірнях, бо доцільність існування бібліотек вимірюється кількістю фондів, а не оновленням їх за рахунок актуальної, справді потрібної та цікавої читачам літератури.

Подібна практика зберігалася до останнього часу, щоправда – в значно менших масштабах. Ніхто не контролював державні замовлення, на які витрачалися державні гроші. Тому з`являвся, скажімо, кількатомник Анатолія Толстоухова "Харцизьк: час, події, люди": кожен том мав тираж 1 тисячу примірників, друк кожного вартував скарбниці 350 тисяч гривень, ще за курсом 8 гривень за $1. Досить мати лише калькулятор, аби порахувати: нікому не потрібна книга пана Толостоухова обійшлася платникам податків у 350 гривень за примірник. І прикладів таких безліч.

Інститут книги щонайменше зробить подібні практики неможливими. Принаймні, це закладається як один із принципів його створення. Зміни почалися вже зараз, хоча помітні далеко не всім, як і ефект від них. Скажімо, недавнім наказом Держкомтелерадіо затверджено нову редакцію порядку реалізації бюджетної програми "Випуск книжкової продукції за програмою "Українська книга". Тепер, поки нема Інституту книги, при формуванні переліку книжок, на закупку яких витрачатимуть державні кошти, буде враховано пропозиції громадськості. Зокрема, бібліотекарів у регіонах та, що важливіше, їхніх відвідувачів. 

Тим не менше, займатися подібною справою таки мусить окрема структура. Задум передбачає не лише вивчення дійсного читацького попиту (жоден Мінкульт не змусить книголюбів читати Яворівського замість Винничука), але й системне проведення заходів, котрі сприятимуть популяризації читання. Простіше кажучи, повернуть книжку до споживчого кошика українців. А також зможуть отримати бюджет, котрий дозволить влаштувати виїзди популярних авторів на зустрічі з читачами в різні регіони. Причому популярний автор навіть зможе отримувати за участь у таких заходах гонорар, що мусить тих, хто пише чи хоче писати, враховувати реальні читацькі запити, аби їхні книжки мали попит. 

Єдине, що лишилося за дужками процесу створення Інституту книги: паралельна розбудова книгарень по всій Україні. Бо поки книжку в пересічному районному центрі не можна купити так само вільно, як пиво чи сало, популяризація читання ризикує лишитися здебільшого в теорії.