live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Шабля на комісара, гуцули в Голлівуді та воскові фігури мсьє Тюссо

Чому замість українців у нас в літературі суцільні хохли – справа, звичайно, не письменницької, а іншої ідеологічної служби. Утім, якщо вже потрапляють вони на Говерлу слави, то Голгофи слова іншим малоросам уникнути годі. І цілого огляду, щоби нагадати про це, замало, але спробувати варто

…Пастернак тут, звісно, ні до чого. Оце ось "свіча горіла на столі, свіча горіла". У Стуса теж "сосна горіла", і що з того? Вигоріло все до ноги, і навіть ім’я його з університету в Донецьку викинули. І селера, з якої нині кепкує Нєвзоров, щоб не образити кріп, так само не роз’яснить політичного споду цієї історії, в якій не "свіча" і не "сосна", а "щабля в руці горіла" вже в першому рядку оповіді.

Отже, як писав Іван Липа, в якого бій тривав не довше, ніж лунає "Отче наш", мова в історичному бойовику "Звенигора. Шабля на комісара" Євгена Стеблівського (К.: Ярославів Вал) - про фехтування в обороні смислу. Тоді смисл полягав у збереженні української історії, тепер - хоча би пам’яті про неї. І надихався автор цієї "романтичної й страшної легенди про козацьку кінноту часів УНР і про кохання, яке сильніше за смерть" тим, що цього самого кохання довкола до біса, а любити нікого. Усього лише півстоліття знадобилося радянській владі для того, щоби у рідному селі, на славних звенигородських землях Вільного Козацтва, яке постало у 1917-му році на підтримку молодої Української республіки, автор "ні від дідусів і бабусь, ні від батьків, вчителів, краєзнавців – НІ ВІД КОГО НІ РАЗУ не почув хоча б імені Юрка Тютюнника, Семена Гризла, отамана Цвітковського, братів Чучупаків чи Лавріна Завгороднього".

null

А ви кажете, що хохлами не народжуються, а стають. Для того, щоб заткнути рота колгоспним пайком, багато науки не треба – лише три дні не дати хліба, вирізати до ноги аристократію, репресувати інтелігенцію, і тоді залишаться ті, хто народився для цілування пантофлі папі. Натомість у романі Стеблівського живуть і не вмирають саме ті, хто, народившись українцями, не пішли у прийми до новопосталих хохлів, а спробували їх переінакшити.

Хоча, коли до правди, то переробляли рабів на капусту, селеру і кріп трохи пізніше, виходячи з лісу в рідне село, натомість у "Звенигорі" герої-молодці ще вважають, що ворог лише на Півночі. Та й донині існує така думка, як зазначає автор. "Наче сьогодні червоний "командукр" Антонов-Овсєєнко отримав із Москви від Леніна телеграму, в якій наказано змінити прізвище на українське "Овсієнко", підібрати напоказ людей з українськими іменами. Щоб втулити усьому світові брехню про те, що в Україні йде не українсько-російська, а внутрішня, громадянська війна".

Хоча, що таке "українець", люди в Україні не знали навіть у 1917-1920-х роках, мовляв, "прийшов один такий до нас, і що воно таке ми не знаємо, тому поки що замкнули", як писали селяни до редакції газети "Рада".

У цьому бойовику про звенигородських повстанців з десятками епізодів шалених боїв козацької кінноти з російськими окупантами герої не дуже заморочуються фізіономічними тонкощами етнографічного закрою. "Максим навідліг рубонув будьонівку, аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом, - живопише автор, і вся політграмота. - Втер чужу теплу  кров змерзлим в лід рукавом і пришпорив коня. За хурделицею козаки проскочили червоноармійський заслін, порубавши міліцію на капусту".

Хоча, навіть сучасна лінія роману Стеблівського не про овочі. У ній юний герой таки шукає спогадів про свого прадіда-отамана та про його кохану дружину, і хто саме виріс з нього, а чи ким він став – вирішувати читачеві.

Те саме, здається, у збірці "Політ на повітряній кулі" Галини Петросаняк (Івано-Франківськ: Лілея-НВ), в якій вірші сусідують з есеями і статтями, наче екзотичні городні культури на всохлій ниві прикарпатської культури. Спершу "худе дівча на танцях / у сільському клубі / занадто гострі коліна / незручні лікті / й ребра випинають / ніхто не запросить / до повільного танцю", а потім - такий канкан! Хоч для того треба вивчити німецьку мову, змінити ім’я і "поламати здорові, але криві ноги, які псували його амплуа драматичного актора", як це робить один з героїв збірки, такий собі пекар Єссая Ґронах з села Вербіці Городенківського району Івано-Франківської області, щоб в’їхати в Голлівуд.

null

Хоча, по ходу авторка виполює правду на рідному городі в циклі "Наші гебреї", де "з білими голубами на даху / малий Муньо Шпербер", "Маврицій Шрайт / що був сином / коломийського кушніра / Гершля Шрайта / у двадцятих еміґрував до Лейпциґа", а лірична героїня збірки "товаришувала з донькою доктора Горна / який мешкав на вулиці Коперника / приятелювала з дітьми Шуліма Суссмана / була майже закохана у Горовітца-молодшого", адже наші гебреї найкращі на світі. 

Утім, гуцули краще. І мова навіть не про гуцульську космогонію, вірування, правду чи гуцульські сни наповнені тим, що визначає гуцульське життя: "пси (друзі або недруги залежно від поведінки), кури і яйця (небезпека мольфарства), ягоди (готуйтеся до сліз)". І не тому що деякі з них потрапляють до Голівуду чи в хрестоматію української літератури. Просто там їм, виявляється, й місце, оскільки у реальному житті все давно вже не так у славному місті Станіславові.

Знаєте, як там, скажімо, у церкві? "Російською вона запитала, що я шукаю. Коли почула відповідь, сказала, що живе тут з п’ятдесят третього, добре пам’ятає церкву, що стояла приблизно на місці теперішнього пам’ятника Франкові, пам’ятає, що позаду й праворуч від церкви був цвинтар. Десь на початку сімдесятих у церкві містився спортзал, пам’ятає вибиті шибки вітражів. Що за церква – не знає, про притулок для сиріт не чула, ім’я Цеклера їй нічого не каже".

Утім, у збірці Петросаняк чимало про більш "пам’ятливу" молодь (Христина Котерлін, Ярослав Голодюк, Світлана Хопта, Богдан Ославський)  і ще більше про незабутнього (незабудькуватого?) Тараса Прохаська. "Усе ж добре, що Тарас не залишився барменом, учителем, ботаніком чи сторожем у дитячому садку", - тішиться авторка, розповідаючи про старі добрі часи Станіславського феномену, коли згаданий письмак ще не був літератором, а стояв за шинквасом у місцевому ганделі, наливаючи приятелям на дурняк.

А ще тут багато самого Івано-Франківська – метафізичне краєзнавство завжди живило творчість учасників Станіславського феномену, до якого за вислугу літ зараховують також Галину Петросаняк. І не тому що у переліку німецьких, австрійських та ще яких трансільванських класиків, які народилися і жили  у Станіславові-Івано-Франківську, вона цілком невинно згадує Юрка Андруховича і Тараса Прохаська. Вислуга тут мається на увазі зовсім інша - перед культурою краю, літературою регіону і мистецтвом області.

Автор наступної збірки розмов так само дбає за територіальну справедливість. "Двічі по десять: обличчя і голоси" Івана Рябчія (Видавництво Анетти Антоненко) – перекладача і критика, відомого, як журналіст Іван Тюссо – це кунсткамера фігур, музей воскових валиків і безперечних фонографів вічності, де "європейські" та "українські" автори поділені порівну. 

null

Отже, десять "тамтешніх" і десять "тутешніх" письменників, відповідно, з Бельгії, Франції, Швейцарії та України, яких розпитує за життя, книжки і загалом усе на світі автор збірки. І знаєте, що тішить у цій гучній какофонії думок, сентенцій і просто вигуків "що скажете тепер?" Те, що починалися розмови давно, коли "європейське" та "українське" існувало окремо, не встигнувши злитися у геополітичному екстазі – принаймні у мріях наських інтелектуалів, які не повинні йти у політику, як зауважує опитуваний Валерій Шевчук – і це, погодьтеся, не комільфо.

Попри все встановити бажаний статус кво – навіть поза бажанням автора збірки – допомагає компліментарна мішанина тих самих голосів, яка в результаті переситу розмовами лунає як одне "нетутешнє" ціле. "Я не кажу, що це погано, - втручається черговий "опитуваний" В’ячеслав Медвідь, - але наслідки наявні: береш один рукопис, другий, третій... Так 5-6 поетів - і таке враження, що одна й та сама людина писала". І хоч це стосується спілчанських конкурсів, а не української чи, тим паче, європейської літератури, але свідчить про те саме. Ось спробуйте, наприклад, відгадати, кому належить ця відповідь – Еріку Емманюелю Шмітту чи Володимиру Буряку-Селіванову: "На щастя, зіркою я себе не вважаю. Зізнаюся: мені було би дуже незручно відчувати себе знаменитістю. Я людина проста. Так, мої книжки - успішні, але успіх для мене - це насамперед задоволення".

Хай там як, але на прикладі розмов, зібраних у цій колекції самолюбувань, переконуєшся, що "тутешній" театр голосів більш демократичний, веселий, творчий. Нехай іноді це навіть строкатий цирк-шапіто, але принаймні точно не сіра палата лордів чи бундестаг у "тамтешній" половині голосів за мир у слові. "Я, мов доктор Франкенштейн,- звіряється Любко Дереш, - симпатизую всьому, що в мене народилося, хоч би яким покрученим воно виглядало". "Я ніколи не була в "тусовці", я - кицька, яка гуляє сама з собою" - продовжує Любов Голота перегук "українських" архетипів. З якими, може, й не до Європи, але до споконвічного театру перед мікрофоном – завжди у нас дорога.

новини партнерів

6 червня, 2020 субота

6 червня, 2020 субота

5 червня, 2020 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати