Смак цигарок з Майданом, Тимур і його командос та інші песиголовці

Яскравих кольорів до "європейської" палітри дня цей новоспечений роман про наше нещодавнє минуле, ясна річ, не додає. "Під крилами Великої матері" Степана Процюка (Брустурів: Дискурсус) взагалі депресивне чтиво, головний герой якого хоче, але через хворобу тіла не може бути на Майдані. Та чи може бути інакшим суспільно-історичний роман, в якому, одразу застерігає автор, "свідомість доби в "хірургічному" розрізі", а "усі нутрощі - напоказ"?

Утім, що ж там всередині? Тим паче, коли підзаголовок до роману, наче напис на цигарковій коробці, застерігає, що це "ментальний Майдан", а не, скажімо, "легкий", "ванільний" чи взагалі "Bond Street Special Blue". Адже будь-які канцерогени виїдають нам мозок, а вже на думку автора "порожній всередині обожнює багато говорити, прикриваючи словами травму порожнечі".

Загалом назва "Порожнеча", або "Пустка" краще пасувала б до цього твору. І не тому, що пафосне багатослів’я завжди було притаманно авторові книжки, адже путящих слів йому теж ніколи не бракувало. Просто якщо замість кави і цигарок, а також "крові ворогів" на посошок, як полюбляють наші герої, наслідуючи Мамая в романі Процюка, зайнятися, скажімо, біатлоном, дайвінгом і порівняльним літературознавством, то не лише ментальних травм, але й графоманської сверблячки на деякий час можна уникнути і навіть позбутися. А якщо відмовитися від кедів, мереживних трусів та інших "blue"-складових "європейського" успіху, як це роблять ті самі воріженьки, то цілком можливо, що не тільки пір’я у них в роті, але й буйна чуприна у деяких наших авторів виросте.

Бо поки доберемося до цього самого Майдану в оповіді Процюка, то скільки всього доведеться звідати. Тут і звичні "пані в чорному, які хотіли б, аби всіх чоловіків возили в клітках перед розтерзанням дикими звірами, бо вони - нелюди, самці, які підлягають кастрації", і "качки, що обтріпуються від негативної енергії після качиних боїв і знову повертаються до стану анабіотичного спокою", і знайома "гонитва за джек-потом за Золотим Днем який змінить наше життя". Строката мішура декадентського стилю, що чудово контрастує з публіцистичною сірістю ідеологічних постулатів – ось фірмовий рецепт автора роману, який у черговий раз розквітнув жовчним цвітом "Під крилами Великої матері". 

Контрасту додає ситуація, коли герой палко розмірковує над тим, "що жене людей на Майдан" ("страх загинути чи існувати в кримінально-ригівському Мордорі, освяченому комуністичними гаслами"), доходячи висновку, що "Євромайдан - це масове поборення українського страху смерті", і тут-таки констатує: "Апетит не приходив". Тож якби коновок зо два пива, була б душенька щаслива, а як буде тютюнець, то хоч зараз і в танець. Чи пак, на Майдан.

Ще куди подалі нас запрошують у романі "Бот. Ґуаякільський парадокс" Макса Кідрука (Х.: Клуб Сімейного Дозвілля). Це, нагадаємо, продовження першого українського технотрилера від цього самого автора, в якому хлопчики-боти з кривавими очима з чилійської пустелі у наше сьогодення через косяки київського програміста Тимура набігли. На початку нового тому "електронних" пригод цей самий колишній кращий програміст компанії "TTP", за традицією, відходить від справ, усамітнюється, ховається, прагне забути, як Шварценегер у "Командо", своє молодече минуле, але чергової книжки на півтисячі сторінок з цього не виходить, і тому читаємо далі.

Чи вже не ховається герой, працюючи собі в Українському гідрометеорологічному центрі, але це, знов-таки, не головне. Важливіше, що з місця учвал, як Кокотюха у своїх історико-авантюрних романах, автор до 150 км/год. не розганяється, і на початку ми довго милуємося риболовлею у Карибському, здається, морі та життям-буттям тамтешніх селян. Уявляєте, Хемінгуея вже давно немає, а в "Ґуаякільському парадоксі" досі ловлять марлінів, та й пишуть не набагато гірше, хоч, повторюємо, "це трапилося десь між 1992-м, бо "Metallica" вже випустила "Чорний альбом", і 1995-м, бо війна Альто-Сенепа ще не почалася".

Але пивом голову, як у "майданному" чтиві Процюка, не задуриш, і хоч би як волів наш програміст забути події п’ятирічної давнини, коли створені ним боти втілилися у плоті й перетворилися на жахливих вбивць, але за чимось більш гаряченьким сюжетні монстри вже шукають.

Словом, без кіно таки не обійшлося, але не про Шварценегера. Пригадуєте, як дельфін в італійського метра поклав голову на борт і сказав "Мама!", ні? Автор роману про київського програміста вам нагадає, коли триметрова рибина заскочить у човен до його героя, а кити, дельфіни з фільмів Фелліні та водяні змії з драконами почнуть масово викидатися на берег, "перетворюючи кров на холодне желе" і "наповнюючи нутрощі крижаними метеликами та перетворюючи кістки на кисіль".

Коротше, якщо треба вам такого підвечір, то далі до справи підключаться не лише риби з собаками і рибалками, але також дружини рибалок, напарники робітників і навіть один начальник відділу кредитування ґуаякільського відділення "Citibank Ecuador", які почнуть масово гинути, та так нагло і жорстоко, що жодні скиглення івано-франківських письмаків про Майдан вам цієї ночі вже не згадаються. Тому ми правильно розставили книжки у цьому огляді, і нехай вже психічнохворі рибалки з попереднього роману всі як один, наче в повісті Аркадія Гайдара, гукають "ТИМУР!" у своїх лікарняних палатах, воліючи на сніданок київського метеоролога, але у нас буде інша казка.

Справді, у "Казці Старого Мельника" Сергія Ухачевського (Л.: Кальварія) національно свідомі герої будь-яких монстрів на раз ідентифікують. "То п’яні москалі заблукали і люд православний лякають!" - підказують вони рішення проблеми, і вже потім виявляється, що не всі вороги в телевізорі сидять. Деякі з них живуть у казках того самого мірошника, що він їх дітям обов’язково на ніч розповідає. Про бурсака з Острозької академії, Лісову Князівну, пана Адама і з десяток песиголовців та їхніх краль повітруль.

"І пропала б ні за цапову душу наша Христя, - як мовив той Мельник (а ми б закрили книжку після першого бою, схожого на всі бої з епопеї Толкіна), - коли б ця історія була тільки про неї і про песиголовців. Одначе наша історія про інше..."

З одного боку, ісландських саг і середземноморських балад з лицарями, чаклунами і мисливцями на відьом, драконів і заодно здоровий глузд глядача у недільному кінопоказі вистачає. З іншого боку, про москалів, панове, там нема. А яка стародавня українська історія без москалів? Ну, або без ляхів і цих, як їх в біса – правильно, масонів.

Коротше, лісовики, мавки, снігові королеви, точніше, лісові князівни, які дітлахів по дібровах зваблюють? живуть у цьому казанні, немов у казані з юшкою у мультику "Пластилінова ворона". То згортаються, то розгортаються строкатим килимом історії діда Панаса і баби Яги з даремно недочитаної на першому курсі збірки української демонології. Тоді на будь-які історичні нісенітниці закривали очі, аби тільки дізнатися, чи дійде Червона Шапочка до ручки, а чи до Пряничної хатки, що криївкою в Чорному лісі звалася. "Утім, цікавість брала своє, Христина розплющила одне око і побачила, що на неї мчать песиголовці! Їхні потворні подерті плащі зловісно розвівались, морди люто вишкірювались під каптурами. Важкий подих вороних коней гарячою парою виривався з ніздрів, і розносився гнилісний сморід. Їхні червоні очі біснувато вирячувались, немов шукали кривавої поживи, зелена піна спадала з м’ясистих губ на землю і шипіла, роз’їдаючи ґрунт".

Але зазвичай все перемелеться на краще у цих казках, що від них всіляке національне виховання ще з пуп’янку закльовується, і буде з того чергова література. Не для дітей.