Святослав Вакарчук: Чи справді Україна незалежна

Одні називають його "світилом", "совістю нації", з вуст інших звучать фрази на кшталт "краще б він співав". Попри це Святослав Вакарчук, лідер гурту "Океан Ельзи", кандидат фізико-математичних наук, громадський діяч, голосно висловлює своє бачення ситуації в Україні — причому як на рідних теренах, так і за кордоном. А днями прочитав лекцію до теми сьогоднішнього свята у Національному музеї історії України. "Незалежність: дар чи випробування?" — таке питання поставив Вакарчук собі та слухачам. Еспресо занотувало для вас його найяскравіші думки…

Про незалежність

Справжню незалежність Україна отримає тоді, коли вчитель, вчений, суддя, військовий будуть сприйматися як найбільш почесна ланка суспільства. Це люди, які вчать і роблять нас розумнішими; люди, які захищають нашу справедливість; люди, які захищають нашу землю.  

На мою думку, незалежність — це закономірний наслідок сукупних дій великої кількості людей, які проживають поруч, кожен із них наділений свободою вибору і волі. Коли вони незадоволені станом речей, у рамках тієї парадигми, в якій вони існують, будь-яка спроба дестабілізувати цю парадигму або покращити її закономірним шляхом не є можливою. Простими словами – це коли народ не може далі терпіти ситуацію, за якої він живе, та розуміє, що щось треба змінювати. Оскільки українці відчували, що радянська система себе віджила, то у своїй більшості проголосували за незалежність. Однак умовою успішності цієї незалежності є наявність еліти, яка знає, куди, як і навіщо йти. Думаю, сказати, що 1991 року ця умова була достатньо виконана, ми не можемо. Так, у нас були пасіонарні інтелігенти, однак героїчних зусиль було мало.

Стратегічною помилкою тоді було бажання будувати політичну націю та державу одночасно. Є два варіанти розвитку ситуації. Деколи стається так, що незалежність отримується нацією, коли вона вже сформована як політична. Так було, наприклад, у Польщі, Чехії, якось мірою Ірландії. У таких випадках треба створити умови для розвитку цієї політичної нації. А буває, що незалежність здобувається тоді, коли політична нація ще не сформована. В Україні сталося так через неосвіченість і недостатню відповідальність.

Завдання державних чиновників — це розбудова держави, не нації. Націю мають творити вчені, культурні діячі. Держава має забезпечити належні умови, щоб ця культурна еліта продовжувала створювати поняття української нації.

А ще державна політика України буде самостійною тоді, коли наші кроки не влаштовуватимуть нікого: потрошки, але нікого. Ситуація, коли вони когось влаштовують, а когось ні, означає, що ми щось робимо не так.

Про освіту

Успішна стратегія розвитку української держави, яка справді хоче стати незалежною, мусить будуватися на створені нової системи освіти. Вчитель, викладач мають бути найбільш шанованим прошарком суспільства і їхня робота заслуговує бути найбільш високооплачуваною. А учень, студент мають стати почесними словами.

Ми досі живемо думкою, що вчитель завжди має рацію. Це неправильно, адже демотивує дітей, їх не вчать висловлювати свою думку. Не треба забивати дітям голову інформацією. Вчіть їх аналізувати світ, розуміти, як влаштовані природа, суспільство, держава. Навіщо вивчати сотні тисяч дат, не говорячи для чого вони потрібні?..

Про судову систему

Правда в тому, що ми не створили судову систему. Ми просто взяли ту, що існувала до 1991 року, змінили вивіски, видали суддям нові мантії і сказали: "Судіть!". Дещо було змінено, але дух закону лишився той самий. Українці не вважають суд місцем, де можна шукати справедливості.

На мою думку, треба створити суд присяжних в Україні. Це буде помічна річ. Такий суд потребує відповідальності великої кількості людей, бо будь-кого з нас можуть викликати судити свого колегу, сусіда та інших. Також це зменшує корупцію. Така система формує інакше ставлення людей до дійсності — критичне мислення до всього.

Про армію

У України таке географічне положення, що вона не може мати слабку армію.

А такі прояви, як корупція в армії, на першому ж кроці приводять до страшних наслідків і можуть спричинити втрату незалежності.

Про олігархію

Найбільша проблема – не в олігархах. Хоча, так, багато з них порушили закон під час накопичення капіталу. Проблема в тому, що представники держави стають не модераторами процесу за столом між олігархами, а перетворюються на його учасників. Я впевнений, що на 2016 рік більшість тих, кого називають олігархами, готові домовлятися з державою, але не роблять цього, бо не бачать у ній модератора. Вони бачать тих, хто хоче забрати в них, щоб привласнити собі. З державою-модератором олігархи самі відійдуть, адже зрозуміють, що не мають можливості заробляти гроші іншим способом.

Про українців

Люди не хочуть жити фактами та здоровим глуздом. Вони хочуть жити надіями, вірою. Лишімо ці поняття для Бога і відведемо їх вбік, коли говоримо про державні справи.

Про патріотизм

Безумовно, треба виховувати любов до своєї країни. Але найкращим прикладом цієї любові будуть не віршики у букварі, а речі, які дитина бачитиме навколо себе. Патріотизм — це любов до чогось конкретного. Ти любиш свою країну за вулицю, якою ти ходив до школи хорошою дорогою; за школу, яка виховала тебе освіченою людиною; за гроші, за які ти вчора, сьогодні, завтра стабільно можеш щось купити; за бізнес своєї родини, який процвітає; за футбольну команду свого міста, за яку вболівали твій батько й дід і вболіватимуть твої діти, бо це символ міста, а не просто забавка чергової багатої людини… Це все складові патріотизму. За них ти будеш боротися зі зброєю в руках.