Чому влада програла, "очоливши" блокаду

Раптова зміна ставлення української влади до торговельної блокади окупованих територій лише останнє у низці непослідовних рішень у цій сфері. Чого лише варте принципове неспівпадіння у оцінці цих територій двома відомствами.

В той час як МЗС розповідала про війну та де-факто окупацію частини України прокремлівськими бойовиками, Міністерство у справах тимчасово окупованих територій, попри свою назву, визнавало їх не окупованими, а "ефективно контрольованими".

Складалося враження, що різні люди у одному й тому самому уряді говорили про трохи різні регіони, чим ставили під загрозу роботу один одного.

Щоправда, швидкість, із якою "відсутність альтернативи" донецькому вугіллю перетворилася у рішучість від цього самого вугілля відмовитися, дійсно виділяється на тлі вкрай суперечливої, але не дуже яскравої позиції Києва щодо Донбасу.

Попри величезну кількість дискусій, стратегій та планів, насправді, ніхто досі не розумів, що саме Україна збирається робити із окупованими територіями.

При цьому в країні не бракувало людей, які були готові таке бачення аргументовано презентувати. Це й радикали, які бажають припинити будь-які зносини із так званими сепаратистами, аби не корумпувати українських політиків та військових та не дати інтегрувати промосковські утворення в структуру української держави. Це й ті, хто вважають найголовнішим збереження зв’язків із окупованим Донбасом, аби зробити це повернення можливим.

Для перших наріжною є збереження української державності, де суб’єктність країни є важливішою за території. Торгівля із бойовиками, на їхню думку, затягує зашморг енергетичної залежності України від Росії.

Замість газу тепер вугілля, а замість "Газпрому" - зареєстровані на українській території компанії. Але у незалежність цих підприємств від сепаратистських анклавів, а значить - і від Москви, повірить хіба що дуже довірлива людина.

Погрожуючи ескалацією насильства, енергетичним шантажем та корумпуванням силовиків і політиків через контрабанду, ці території будуть навішувати Україні у якості ярма. Не варто забувати й про етичний аспект торгівлі із неоголошеним ворогом.

У прихильників зносин із окупованими територіями інший підхід - виживає не моральніший, а виваженіший. І допоки торгівля вигідніша Україні, ніж Росії, торгувати треба. 

Коли вже заговорили про мораль, що ж робити із тими українцями, які залишилися на окупованих територіях? Для багатьох із них ця торгівля є однією із останніх можливостей для виживання. Обрізавши її, не лише нашкодимо цим людям, але й занепастимо можливість їх повернення до батьківщини, яка їх занедбала.

Можна безкінечно сперечатися щодо того, який із цих підходів є кращим, а чиї аргументи виваженіші. Де більше плюсів, а що несе із собою більше ризиків. Але колись треба було ухвалити непросте рішення, щоб отримати хоча б якісь переваги, та уникнути хоча б якихось загроз.

Та "націоналізувавши" підприємства українських олігархів на окупованому Донбасі, ті, хто стоїть за бойовиками, ухвалили це рішення за Київ. Тоді, коли це було зручно їм самим. Чи буде їх ставка вдалою, покаже час. Але вже зараз очевидно, що українські ставки не виграють нічого, адже їх просто не було зроблено.

Якби у Порошенка запровадили блокаду самостійно, не було б дискредитації в очах патріотичних співвітчизників, а до втрати економічних зв’язків можна було б завчасно підготуватися.

Якби блокувальникам із самого початку не дали можливості зупинити зносини із окупованими територіями, зв’язок би не було втрачено, а репутаційні втрати були б не такими сильними - адже тема блокади лише починала набувати популярності у ЗМІ.

Та у підсумку влада зібрала усе негативне від обох варіантів, "очоливши" те, що вже фактично відбулося, та не отримавши взамін нічого, окрім насмішок та ненависті.