live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Олесь Санін: Я намагаюся через фільми міняти країну, іноді мені це вдається

Український режисер Олесь Санін про неочікуваний успіх "Поводира", вплив Майдану на кінематограф та розквіт українського кіно

Ти справді досі, незважаючи на те, що за останній рік дуже багато українських фільмів було знято, в минулому році було знято здано 30 фільмів, у цьому, кажуть, має бути здано більше сотні, це дуже багато - але ти залишаєшся найкасовішим режисером України.

Бо фільм «Поводир» як для українських фільмів зібрав надзвичайно велику касу. У чому була причина успіху? До цього спроби показати українське кіно – було декілька непоганих  українських фільмів, але все ж таки вони збирали набагато менше.

І після цього фільми, які зявлялися, нібито ми говоримо про великий підйом українського кіно, виділяємо кошти на це, все одно так багато не збирають. У чому причина?

Багато є факторів. Якщо мої особисті відчуття і розуміння, що сталося… На знімальному майданчику, коли ми десь наполовину зняли фільм, перейшли, так би мовити, екватор. Ми зрозуміли, що цей фільм ми можемо не закінчити. Тому що на вулиці був Віктор Федорович Янукович, кіно розповідало про такі сторінки української історії, які явно його друзям з північно-східних кордонів у принципі не сподобаються.

Ми вже мали про це історію, я заборонив на майданчику користуватися тим, чим зараз модно займатися – розповідати, приміром, які вони прекрасні, там, у Твіттері, Фейсбуці, все інакше. Ми закрилися, і я попередив групу, що кожен знімальний день – це для нас буде щастя, і картина може змінитися.

Ми її очевидно закінчимо, у нас для цього будуть ресурси. Ну вже відібрати цього було неможливо, але фільм може не те, що на полиці, він може ніде не з’явитися. І я кажу: я стану, напевне, першим піратом, який буде цю історію розповсюджувати, і я зрозумів, що я мушу робити не просто твір – розказати про власну творчість, я мушу розказати максимально відкриту, доступну історію максимальній кількості людей.

Ти довго виношував цю історію? Скільки років?

Довго. Більше 10 років було з першого сценарію. Сьома версія сценарію з’явилася на екрані, з різними авторами переписували, мінявся час. Але я досі думаю, що має бути все дуже сучасно. Ще дуже було важливо. По закінченні фільму ми робили все, щоб усі знали, що таке кіно існує.

Нам разом з прокатниками, компанією «Бі енд Ейч», Богданом Батрухом, фактично вдалося зробити безпрецедентну рекламну кампанію для українського фільму. Але він казав, що глядач, якщо перший тиждень прийде в кіно, і його очікування будуть не виправдані, це буде провал.

І на превелике щастя, в нас унікальна була історія. Другий тиждень прокату завжди будь-якого фільму вважається добрим, якщо на 40 відсотків зменшується кількість глядачів. А у нас вони не зменшилися, а збільшилися.

Фільм в активному прокаті йшов більше 6 тижнів, він поклав на лопатки американський блокбастер, який ішов у той самий час. Це просто було достатньо унікальний збіг наших бажань, наших сподівань, якихось відчуттів і певних авторських передбачень.

Хоча ми не могли передбачити ні Майдан, ні війну, нічого іншого, але ми розповідали правду, як ми її бачили, як могли, як знали. І вона просто збіглася в часі з глядачем. Ми постійно переживали про це – мене не дуже цікавлять касові збори, бо я з цим не пов’язаний напряму, це гра продюсерів, а мені Богдан сказав після третього тижня: Олесю, на сьогоднішній день твій фільм подивилося більше українських глядачів, ніж усі інші українські фільми, разом взяті, за всі роки незалежності України.

Скільки українців у кінотеатрах подивилося?

Більш ніж 500 тисяч, а з телевізійними, іншими творчими зустрічами – більше трьох мільйонів. Це – хто купив квитки.

Але зараз він є на піратських ресурсах.

Є, ми цього не можемо стримувати. Це - як природний процес.

Вже тепер можемо, у нас є закон, який зупиняє піратство.

Ми розуміємо. Ми зараз працюємо над тим, щоб на нелегальних платформах, в яких можна за невеликі гроші чи на рекламних умовах, могли подивитися кіно в хорошій якості. Ми зараз з ними розмовляємо, можливо, цього року фільм з’явиться на цих платформах, де можна буде його дивитися легально.

Трейлери, як правило, показують до премєри, але ми хочемо ще раз нагадати нашим читачам про фільм, і ми продовжимо розмову, яка стосувалася фільму.

Олесю, ти знаєш, на кого схожа твоя біографія чи твої таланти взагалі в українській історії?

Я завжди думав, що я – непересічна особистість.

Це правда, але я знаю, що ти і виготовляв музичні інструменти, і досі робиш.

Кобзи, бандури, колісні ліри. Я – лірник, але я роблю і зараз мій син уже закінчує собі кобзу. Йому 7 років, але він уже робить собі інструмент.

Цікаво. Я згадував у звязку з тобою Гната Хоткевича, який був, у принципі, також з багатьма талантами – вигадав дизель, дизельний двигун, писав книжки, художню літературу.

Не знімав – можливості такої не було, але був першим, хто писав ноти для бандуристів і для ансамблю бандуристів. Цим він теж був визначний.

Я ніколи не думав, що таке буде порівняння. Це – непересічна особистість, фантастична і, думаю, недооцінена на сьогоднішній день. Але це справді фантастичний чоловік.

Я намагаюся трошки допомагати Криворівні, де він колись жив і де його дружина була директором музею Франка, куди його доля занесла, надзвичайно складна доля, але він виріс   на Гуцульщині, відновлював гуцульський театр. Бачиш, кіно не було, але він усе одно ішов до театрального мистецтва.

Зараз Криворівня для мене буде столицею мого наступного фільму.

Цікаво, який це фільм?

Це буде про Олекса Довбуша.

Дуже цікаво. Уже бук пікчинг?

Був. Ми мали дуже різні відгуки, в більшості схвальні. Але це величезні очікування, тому що для мене це абсолютний унікальний кінематографічний герой, який сьогодні не просто актуальний, а фантастично важливий для глядача і дуже хочеться зняти успішний – не в значенні касовий – фільм про українців, про кохання, заради якого люди здатні піти на смерть.

Український Робін Гуд?

Мені не дуже подобається це порівняння. У багатих брав – бідним давав – не в цьому була його справа. Це людина, яка все своє життя віддала для того, щоб зберегти свою землю, людина – ім’я якого стало легендою при його житті і ім’я якої навіть по його смерті значило більше до сих пір. Зараз усі гуцули між собою пересварюються, де він народився, де стояв, де була дзвінка. Це ціла величезна легенда. Але я так само хочу зробити це кіно, щоб воно надихало людей зараз. Для мене воно дуже актуалізувалося за останні декілька років, і мені є що сказати.

Одним з перших твоїх документальних фільмів, до речі, були про гуцулів, про гуцульське життя і про Гуцульщину, я памятаю ті часи. Хоча ти сам з Волині.

Я сам з Волині. Я дуже багато провів часу в Карпатах, і в подорожах, і в лісі, і з історією музичних інструментів обійшов Чорну гору пішки. Але це не так важливо. Я дуже люблю, там частина моєї душі.

Хочу запитати про те, що зараз відбувається в Україні. Твоя оцінка українського кіно. Ми давно спілкувалися, я пам’ятаю, що ти завжди виношував такі ідеї – робити українські фільми, які дивилися б не лише в Україні, а і в Сполучених Штатах, на світовому ринку, щоб українське сприйняття виробництва наближалося до міжнародного, до західного.

Хоча ти робиш дуже українські фільми, але підхід у тебе був трішки вестернізований. Ми рухаємося зараз до цього західного світу, чи ні?

Ми рухаємося, і рухаємося дуже швидко. Уже зараз на форумах навіть обговорення проектів. Бачите, які слова: пікчинг, з’являється. Це – абсолютно західна модель структурування самого проекту, пошуку людей, фінансування і так далі. Вона дуже зараз працює, нам дуже підходить, я все одно не полишаю зусиль для того, щоб українці у світі були успішними. Щоб українські фільми, українських авторів у світі сприймалися на професійному ринзі, і мої роботи такі.

Це – дуже складний процес, різний. У моїй практиці він достатньо специфічний. Унікальний, тому що часто працюю за кордоном. Останню велику роботу, яку я зробив про Україну, я зробив у співпраці з великим американським режисером і колегою у цьому фільмі Марком Джонатаном Харрісоном.

Він єдиний лауреат трьох Оскарів у світі в документальному кіно. Він дуже знаний продюсер, у нього є власна кіношкола і власна кафедра, названа його ім’ям. Нам вдалося разом зробити картину, яка якраз працює і для України, і зрозуміла у світі. Це було надзвичайно важливий крок – знайти це порозуміння.

Оскільки ти вже торкнувся цієї теми, ми також пропонуємо її фрагмент.

Ця картина "Переломний момент". Про що вона для тебе? Її показали і на 1+1, і на Еспресо. Як ти сам її сприймав?

Мені було дуже важливо, оскільки я дуже глибоко пережив ці події, як і більшість із нас, намагаючись зрозуміти, хто ми, чим ми живемо, куди йдемо і де я в цьому світі. І мене надзвичайно сильно турбувало те, що я побачив, що ми дуже переживаємо власні історії, ми показуємо їх самі собі, але ми абсолютно не зрозумілі світові.

Виявилося, що тільки невелика частина людей знає, хто ми, звідки ми, куди ми йдемо. І вони бачать нас з абсолютно неадекватного боку. Я довго шукав виходу, як це зробити, мав запуск, щоб самостійно зробити картину для американського прокату, і всі мої проби, роботи втикалися в стіну. Я зрозумів, що лише спільними зусиллями можна це зробити.

Так само зрозумів, що західні кінематографісти, які на це все дивляться, - дуже поверхневе бачення і в них абсолютно інший вимір. Нам було важливо зробити картину, щоб вони це зрозуміли і ми це зрозуміли, можливо, на рівні емоції. І тоді приходить раціо і працює.

Це – дуже складна конгломерація зусиль цілої міжнародної групи дозволила розказати нам чесно і відверто про події, які стають зрозумілі світові. Зараз картина досить успішна в Сполучених Штатах, у нас там більше десятка нагород фестивалів. Дуже хороші прокатники зараз, нам дуже важливо, щоб великі американські телеканали це показали. Але є інтерес до такої картини в ці часи – вже пройшло достатньо багато часу від інформаційних подій – вона їх цікавить.

І навіть американські університети, уже 26 університетів, узяли цю картину для себе в бібліотеку. Студент, викладач на питання: Україна, Революція Гідності, війна з Росією бачать це кіно як прямий ілюстративний матеріал неупередженого показу самих подій. Це для нас унікальна якість, що цілі інституції, так само журналістські визнають цю картину як приклад цього.

Ти згадав Революцію Гідності. Що вона для тебе? В чому її причини? Це банальне запитання, але знайти причини – це завжди важливо і кожна людина по-різному це оцінює. Я знаю, що моє бачення, приміром, дуже часто не збігається з баченням моїх співрозмовників. Тому мене цікавить твоя думка.

Ми зіштовхнулися з тим, що у мене є практично наукові дослідження, що в одну і ту саму подію двоє людей, які стояли поруч, які могли бути близькими друзями і виховувалися в одному середовищі, оцінюють її абсолютно по-різному.

Феномен  Революції Гідності – в тому, що вона стала близькою для величезної кількості людей. І прямого пояснення, чому ти вийшов у той день на Майдан, ми знайдемо тисячі, і в цьому феномен цієї історії.

У кожного було своє, кожного щось зачепило, але більшість можна об’єднати, що це була загальна емоція, у кожного своя, у тому, що далі ми так жити не можемо. Тьма, яку ми передбачали, яка нас чекала, вона об’єднала дуже багатьох людей і змусила щось робити самому, змусила шукати світло в кінці тунелю. Це – унікальна історія.

Те, що ми дуже довго, століттями, чекали, що хтось прийде і зробить, тисячоліттями терпіли, ми нарешті не просто вистраждали свою незалежність, ми зрозуміли, що ми без цього жити не можемо.

Для мене ця тьма має конкретну  назву - це Росія. Тому що як тільки є загроза втрати незалежності, українці виходять. Це, мені здається, основне, тому що якби Янукович не відмовився підписувати Угоду про асоціацію.

Навіть питання не в Асоціації, а в тому, що ми розуміли, що все ж таки нас назад затягує в той світ. І щоб нас не затягнуло в той світ, з голодоморами, з жертвами, з тиском, з корупцією, яку дуже часто асоціюють з Росією, тому що основна корупція з’явилася з «газовими» грошима і з російськими впливами.

Стався час – невеликий проміжок часу для історії: десятиліття чи менше – ми відчули ковток свободи, народилося покоління, яке не знало, що таке Радянський Союз, які в руки отримали паспорт з тризубом, їхні батьки, які все це бачили і зрозуміли, і перспективи, яку ми бачили перед собою, – тюрма народів і Російська імперія, люди зрозуміли, що ми цього не хочемо.

А зараз ще більш важливий період. Під час Майдану, на війні ми собі намріяли країну, в якій хочемо жити. Її немає зараз, але я побачив цей перший унікальний феномен, що хлопці, які пішли захищати, не можна сказати кордон – захищати рідну землю – вони ішли захищати свою мрію.

Не Україну зараз, можливо навіть, не управління державне, яке є зараз. Не ту форму, яка є – вони йшли захищати свою мрію. Вони йшли буквально захищати майбутнє своєї конкретної дитини. Це – дуже важлива історія, і вона непереборна.

Це майбутнє люди захочуть будувати. Очевидно, що ми боролися за саму можливість мати це майбутнє. А якщо є можливість, значить, зявиться той, хто почне її використовувати.

Я думаю, що це незворотний процес.

Ти відчуваєш, що ця революція, все це було недаремно? Бо дуже багато людей зараз нарікає.

Така в нас манера спілкування із самим собою, з іншими – нарікання на щось. Ні, немає. Я просто знав спочатку, що це не прийде 5 місяців чи рік, тому що нізвідки це не береться. Просто через те, що я багато подорожую по світу, у мене є величезна динаміка порівнянь усього цього.

Я бачив, у що перетворилася за добу Бейрут, просто на моїх очах. Я бачив Центральну Африку. Коли люди нарікають на життя у нас, я кажу – вимкніть телевізор і подивіться на вулицю, які машини у нас, у чому вдягнені ваші діти, які товари ви купуєте в маркеті. Є люди, які не знають, що будуть сьогодні їсти  і п'ють воду з калюжі, тому я кажу, що ми живемо у щасливому світі.

Я зустрічав багатьох людей, які зараз вертаються сюди, приміром, із США. Це повязано з тією ситуацією, яка зараз є в Америці, але не лише з цим. А з тим, що в Америці буває жити набагато складніше, дорого. Хоча ті, хто вертається, кажуть: ви знаєте, чому ми вертаємося? Бо ви живете в прекрасному минулому.

Це нібито недолік, але і плюс – насолода жити в минулому, це і стосунки між людьми і навіть отримувати недорогу медицину порівняно з іншим світом, і багато інших сумнівних радощів, які для багатьох людей є мукою. Бо люди незадоволені життям, але є багато плюсів, які ми не помічаємо в щоденному житті.

Ми мусимо навчитися  вже за все платити, а це – непроста історія.

Повернімося до українського культурного процесу. Чи змінився він після Революції і як?

Я думаю, що він змінився докорінно, причому він змінився із специфічного боку. Сталися зсуви і зміни в самих фахівцях, які займаються мистецтвом, тому що всі порядні люди, яких я знаю, всі, хто вміє тримати камеру в руках, кінематографісти – я всіх бачив на Майдані.

Сам там стояв, знімав, навіть не знаючи, що тебе чекає. Художники, яких я бачив – вони бачили неперевершені події. Зрозуміло, що це емоції, з якими ти живеш, але змінилося інакше – люди змінилися.

Я бачу людей, які приходять на художні виставки навіть абстрактного мистецтва. Вони в цьому починають бачити емоцію свою, вони в цьому бачать резонанс, який вони пережили. Як вони хочуть бачити власне кіно, як вони сприймають музику, яку раніше вони також чули, але це не так розуміли.

Настільки величезна динаміка драматичних переживань для людей, що для них мистецтво стало дуже потрібним. І вони це дуже цінують, душа їхня розкривається, бо вони вперлися в безвихідь нерозуміння свого майбутнього, і тільки мистецтво, культура, освіта дає їм якусь надію на майбутнє. І вони починають цим жити, думати. Отож змінилося дуже сильно.

Я думаю, що найближчим часом ми будемо бачити дуже яскраві спалахи. І ще ми фактично позбавилися імперського минулого – і завдяки агресії і господіну Путіну. Але всі ті слова наших класиків, вірші сучасників мали розголос, якесь значення і розуміння серед читаючих людей, публіки внутрішньої. Зараз ця публіка - це вже мільйони. Може, тиражі не такі великі, але цей уже голос чують люди.

Про кінопроцес. Ти відчуваєш, що ми стаємо кінематографічною країною?

У нас нема шансів не бути кінематографічною країною.

Чому? Ми ж не були стільки років нею.

Все робили для того спеціально навчені люди, щоб не були. Щоб були як максимум сервісом для кінематографії Росії. Досі все це продовжується, є якісь артефакти цієї роботи, тому що ми – дуже кінематографічна держава.  У нас рівень культури, освіти, вміння створювати гарні картини і школи тощо – ми входимо в десятку-двадцятку всіх країн у світі, які мають свою іменну кінематографію. І це знає весь світ.

Але кажуть, що у нас погана кіноосвіта, Карпенка-Карого слабкий. 

Це правда. Але ніхто не відміняє талант. Зараз слабість цієї кіноосвіти полягає в тому, що немає матеріальної бази, на якій це робити. Але є сучасні цифрові технології. Зараз у вас на столі лежить кіностудія, якою можна зафіксувати кіно, передати його, транслювати.

А ви могли би зняти фільм так?

Так, я знімав так. Це  - і велика частина документальної картини, яку зараз роблю, знята так. Це обладнання. А історії складаються з іншого, я думаю, що сучасний світ дуже сильно на це впливає.

А кажуть, що бракує історій, сценаріїв зокрема.

Це вже не так. Скажу більше: актуалізувалося за нашими драматичними подіями останнього часу дуже багато творів мистецтва, які навіть у минулому були написані.

Тому що перед нашими очима розкрилися фантастичні драматичні історії. Ми побачили справжніх героїв. Ми зрозуміли, що герой – це не людина з книжки, в плащі, із забралом, на білому коні.

Що це може бути пересічна людина, ти взнаєш про неї історію, яку ти абсолютно не очікував, і це надихає.

Розумію. Але все ж таки в період депресії люди часом хочуть бачити казку.  От Олекса Довбуш  - також казка, історична. І багато хто критикує наше кіно за депресивність, за чорнушність, і наших молодих авторів сценаріїв – також.

Це дійсно існує і має право на існування, чи все ж таки ми маємо голлівудську казку створювати «Віднесені вітром» в українському стилі?

Відповідь проста: мусить бути різне, і зараз це так і стається. Останнє – це обговорення  фільмів, які я подивився і знаю. Я зараз приймаю дипломні іспитів у студентів.

Ти викладаєш?

Мене запросили очільником дипломної комісії. Я не знав, на що я погоджуюся. Це забирає дуже багато часу, але я це компенсую тим, що бачу просто неймовірні таланти.

Це – в Карпенка-Карого?

Так, кафедра режисури, документального кіно, анімації, я всіх їх бачу, це дуже цікаві люди і фахівці. Зараз уже є різні історії. Вони зараз набувають дуже хороших професійних якостей.

Вже є надзвичайно цікаві ідеї про казки, різні сучасні історії, пов’язані з сучасними гаджетами, уявними світами. Є дуже хороші прочитання історій, дуже хороша пригодницька література, фільми гарні вийдуть найближчим часом.

Але це складно - знімати фентезі?

Це складно. Але цьому треба вчитися. Що було зв’язано з депресивними станами. Бачиш, дуже довгий час для українських кінематографістів успіх означав, оскільки дуже складно з  фінансами, прокатний успіх, телевізійна структура має свої окремі правила, то дуже часто нішею успіху вважався кінофестивальний успіх.

На кінофестивалях фільми з нашого регіону хочуть бачити з тим, про що ти говорив – люди в депресії, в критичних станах. Це фільми, які фінансувалися с фондів АнтиСНІДу, тобто як у колишньому Радянському Союзі люди виживають. У Чорнобилі, в якихось страшних місцях, якісь підлітковий секс. Це теми, які їм цікаві були.

І велика частина моїх колег у тому річищі, щоб їм цікаво було, подобатися от цим – так Батьківщину продавали, як її бачили. Я це не розділяв, але це їхнє право, їхнє бажання, в цьому вони мали і мають успіх, і частина молодих людей, які бачили, за що дають призи, йшли в цьому річищі. Тим більше, якщо ти живеш у складних умовах, коли ти живеш у гуртожитку, в якому таргани – це своєрідна історія.

Але це ще залежить від сприйняття людини, від того, що людина може знати і від того, як людина дивиться на світ.

Це вже помінялося. Це вже відходить дуже сильно від нас.

І ми будемо бачити світло в кінці тунелю?

Ми бачимо не просто світло в кінці тунелю, це вже дуже яскраві картини.  Я останнім часом дуже скептично ставлюся до історії про війну, тим більше на теперішній день, та наскільки яскраві почали дотичні до цього бути, настільки режисери, мої колеги, молоді, студенти, почали бачити героїв і створювати історії про це – дуже цікаво! Я думаю, що нас найближчим часом очікують неймовірні  історії і потрясіння.

Багато людей їде вчитися десь на Захід режисурі і повертаються сюди?

Так, повертаються. Для мене це давно зрозуміло, - просто я трошки давніше там навчання отримав -  те, що в нас зараз – це територія можливостей. Рідко яка кінематографія дає можливість своїм кінематографістам знімати.

В нас ще до цих пір за досить невеликі кошти можна створити фільм, який, скажімо, на світових екранах виглядає як достатньо серйозне бюджетне кіно. Тому всі вважали – продюсер, з яким я працював, і прокатники – що в мене дуже занижений бюджет.

Вони не розуміли, коли я їм казав, що бюджет фільму  2 млн доларів, вони відповідали, що це навіть для гонорару режисеру не так багато. «А скільки фільм загалом коштував?» - мене питають. Я кажу: «Весь фільм коштував 2 млн». – «У вас так дешево можна зняти?».

А «Олекса Довбуш» - це теж історичний фільм. Історичні фільми завжди дорожчі, ніж фільми сучасні, тобто це буде більше.

Це буде більше, зараз ми претендуємо на два з половиною, трошки більше мільйонів умовних одиниць. Якщо перерахувати з українського бюджету, у нас є очікування бюджетів інших країн, думаю. це кіно розшириться.

Це буде спільне виробництво?

Я хочу, щоб було спільне виробництво, і для того, щоб ми фахово піднімалися, і ввійти в прокатну частину.

Це правда. Бо я памятаю, коли Агнешка Голланд знімала фільм, наприклад, про героїв Карпат, але з іншої сторони, то це було спільне виробництво багатьох країн.

Я зараз сподіваюся на активне співробітництво з Польщею, і в нас для цього є дуже хороші зв’язки. З Канадою в мене є, з Китаєм, як не дивно, є зв’язки.

Кіно може бути в Україні бізнесом?

Воно стане бізнесом. Просто збільшиться кількість кінотеатрів. Зараз для того, щоб окупити українську кінокартину, недостатньо кінозалів, щоб зібрати гроші.

На скільки їх має збільшитися?

Для великих картин – хоча б до півтори-дві тисячі. У нас всього зараз 300 залів, з яких 200 збирають гроші.

Тобто має їх стати мінімум втричі.

У десять разів більше. Утричі – це достатньо буде, щоб окупити картину. А для того, щоб це стало великим бізнесом, а у нас є можливість, щоб збільшити кількість залів, територіально кількість глядача є, щоб втримати 2 тисячі залів.

Це не моя оцінка, а говорять експерти. У нас територія і кількість населення дозволяє мати власну кінематографію і окуповуватися тільки на власному ринку. Поки що ми цього не маємо, але це можливо.

Ти займався і ігровим кіно, і фільмом документальним. Є люди, які роблять і те, і те, але тобі документальне кіно залишається бути цікавим?

Мені дуже подобається. Це для мене не просто тренінг. Кіно знімати – документальне, ігрове – так само. Тільки в фільмі ігровому, художньому, ти все сам плануєш, сам створюєш умови, ситуацію. Актора вибираєш. А в документальному треба це встигати зараз, сьогодні знайти те, що буде хвилювати глядача. Мені надзвичайно цікаві взагалі люди, я їх дуже люблю, тому не бачу в цьому великої різниці.

Ми боремося також і за ріст серіального виробництва, і за те, щоб українські серіали замінили серіали російські. А взагалі серіали – це кіномистецтво чи це щось інше?

Перше запитання на іспитах у кінематографічні вузи – чим відрізняється кіно від телебачення? Їм кажуть: головна відмінність у тому, що телебачення – це засіб масової інформації. Кіно дотичне до цього. І абсолютно очевидно, що серіали, і серіальне виробництво, і кіномуві чи телемуві існує.

Зараз велике кіно дуже сильно розшаровується: у виробництві, історії. І так само інтернет дуже потужно входить сюди, і сам канал Еспресо, думаю, має величезну кількість глядачів якраз у цьому. І великі мережі зараз кінематографічні поділились, існує Netflix, в Amazon можна купити кіно, і величезна кількість історій для цього створюється саме для такого екрану.

Вони неможливі на екрані, але видовищне кіно перейшло в ці формати для екранів невеликого розміру. І вони там дуже успішні і мають своє окреме життя. Так само є фільми, які створюються для гаджетів. Я недавно читав лекцію в американському університеті про героя для нових фільмів, про зрощення індустрії ігрової і кіно, маю на увазі інтертеми ігрових консолей тощо.

Нас дуже скоро чекає перспектива історій доповненої реальності: ти сам стаєш героєм фільму, сам собі обираєш драматичну історію, себе чи свого героя, так званого аватара. Це вже існує, вже експериментальне кіно такого рівня, ці всі ігри, «360» та інше. Кіно дуже швидко змінюється.

Але все одно завжди цінуватиметься вміння розказати історію.

Вміння розказати історію – це головне. Чорно-біле, кольорове, флешка в вухо, 3Д, інше – це засоби виробництва. Головне – вміння розповідати історію.

Не секрет, що ти теж  і рекламу знімаєш. І політичну в тому числі. Зараз є багато громадських активістів і рухів, які вимагають заборонити політичну рекламу на телебаченні. Як ти до цього ставишся?

Я не знаю, що з цим зв’язано. До цих пір думаю, що телебачення має надзвичайний вплив на населення України. Питання з політичної реклами дуже проблемне, дуже важливе. Надзвичайно важливо, щоб ті люди і формат, який з’являється, щоб ті очікування, які люди вкладають, були очікувані.

І якщо вибори якісь наступні будуть, вони будуть дуже важливі в тому, що люди перестали довіряти рекламі, перестали довіряти людям, перестали довіряти тим людям, хто дає обіцянки, які ніколи не виконують. Може, ці люди про це зараз говорять.

Я думаю, що перший, хто буде повставати проти заборони реклами, це самі телевізійні магнати, тому що це величезна частина їхнього бюджету і взагалі того, чим вони займаються зараз. Тому я не думаю, що це реальна історія.

Але все ж таки, ти правильно сказав, що частиною гібридної війни України проти Росії є зневіра. Щоб посіяти зневіру в себе, зневіру в своїх лідерів, в успіх політичної партії. Якби ти робив політичну рекламу для якоїсь політичної партії – уявної – і треба було б, щоб люди повірили. Демократичної, яка відповідає твоїм поглядам і твоїм цінностям. Що б ти сказав людям?

Є один для мене момент, який дуже важливий. Я завжди робив і роблю те, в що я вірю. Мої згоди на проекти у великій політичній частині, чи промоційні, бо я був режисером першого Євробачення в Україні, я робив промоцію і створював там проекти Євро 2012, всі ці презентаційні, про які дуже мало людей знають, за кордоном багато працював.

Я намагаюся через ці свої роботи змінювати світ на краще. Я ніколи не буду робити те, що буде чорнити мій народ, людей. Я не хочу і не буду знімати людей, навіть якщо вони будуть дуже цього хотіти, коли я буду бачити, що це політичні злочинці. Які все роблять для власного збагачення і нічого не принесуть моєму народу.

Мені не байдужа історія моїх дітей, мене самого, моєї держави. І якщо я з такими проектами працюю, я теж намагаюся сформувати країну, в якій я теж хотів би жити. Тільки з цим зв’язано, інших мотивацій у мене немає. І якщо це вдається, я цьому радий.

Є пропозиції, на які я ніколи не пристану, думаю, що вони будуть далі. Я ніколи не артикулював, ти мене перший про це запитав, але в мене така позиція, я намагаюся через ці проекти також міняти країну. І мені іноді це вдається.

 

новини партнерів

23 листопада, 2017 четвер

23 листопада, 2017 четвер

Відео

Введіть слово, щоб почати