Аскольд Мельничук: Я був шалено здивований, як українська література постала за 10 років

Наскільки складно було бути українцем в Америці?

Гарне питання, відповідь не буде коротка. Коли я ріс у Нью-Джерсі, в Сполучених Штатах – я там народився і, можна сказати, я не думав про себе як про діаспорника. Правда, мої родичі приїхали з України, вони народилися в Україні, але я народився там.

Але їхній побут був дуже важливий їм, і вони передали історію про їхнє життя, про їхні міста, про війну. І це, власне, справило глибоке враження на мене, яке не мало жодного відгуку в суспільстві, де я ріс. В американській школі про Україну ніхто нічого не знав, Україна тоді не існувала як незалежна країна, так, як Ви кажете.

І не раз я старався пояснити товаришам у школі, вчителям про країну. І вони відповідали, що то є Росія, бо то є Радянський Союз. То є своя власна країна, має свою мову, власну культуру, про яку ніхто про американців нічого не знав. І справді небагато дуже хотіли знати, офіційна історія була зовсім інакша.

То був процес, і для мене також, я вчився, як сказати людям, як пояснити, що у нас – інша мова, що є своя література. Я перекладав з української і вірші Івана Драча, і Миколи Руденка, і, власне, мене інші поети і знайомі запитували: чому це є не є російською? І тоді були довгі розмови, щоб їм це пояснити.

Цікаво, тому що і нам, хто жив у Радянському Союзі і, очевидно, органічніше сприймає і російську культуру, бо вона для нас була культурою російського колонізатора, яка нас пронизувала, коли нам кажуть, що це і це – з Росії, навіть нам це ріже.

Наскільки це різало тим людям, батьки яких виїхали зовсім з інших країн? Або з Австро-Угорщини, або з Польщі і не мали взагалі жодного поєднання з тим черговим агресором, який прийшов на цю землю. Наскільки це важко було пояснювати?

Було дуже важко. Справді, ситуація змінилася тільки в 50 році, коли ми змінили вашу ситуацію тут інакше. І тоді цілий світ почав дивитися, і люди почали розуміти, що ті історії, які наші родичі старалися пояснювати, мали базу. Але то було важливо, щоб те спочатку сталося в Україні, бо не могли в Америці діаспорники самі затвердити факти без того, що ви тут робите.

Ми зараз будемо говорити про літературу, про мистецтво, але є декілька загальних питань, які мене цікавлять. Чому я Вас запитую про ставлення до діаспори, тому що Ви – письменник і професор. Бо дуже часто діаспора є провідником тих чи інших цінностей.

І якщо ті країни, які заново будуються, або пережили колонізацію, або їх не було, все ж таки намагаються завжди на цю діаспору спиратися. Так як, приміром, Ізраїль завжди спирається на євреїв світу, і кожен з них відчуває, якщо навіть не хоче виїжджати з Америки, він має свою країну. І навіть поляки відчувають, що вони мають свою країну, можливо, меншою мірою. Але все ж таки ця політика проводиться.

А от у мене таке враження, що українці в діаспорі не відчувають і досі, що вони мають свою країну. В чому причина цього? І чи це так і має бути? Чи це має бути змінено?

Тяжко загалом сказати, як ставиться діаспора до України, бо я справді живу набагато більше в американському колі. І я би сказав, що відчувають, що є Україна, і що є своє місце, місце, яке хочуть підтримати, місце, яке йде вперед і виробляє свою власну долю. Я думаю, що є те відчуття, що, можливо, я не знаю, власне, що вам дає це враження.

Що дає це враження? Приміром, Ви перекладаєте Забужко, приїжджаєте сюди, берете участь в акціях, згадуєте Україну. Але є дуже багато українців, які навіть зберігши українську культуру, культуру їхніх батьків, без довіри ставляться до України.

Кажуть, що Україна все одно не є їхня країна, що це країна, де менше української мови, як їм би хотілося, країна, де менше верховенство закону, як їм би хотілося, і все одно Америка чи Канада – це набагато більше їхня країна, ніж Україна.

Залишити країну народження – то складна річ. У кожного буде інакше ставлення до того, що зроблено. Процес асиміляції, процес знайти свої місце в іншій країні чи саме навіть треба навіть відпочити від тієї країни. Я знаю товариша, родина якого – з Вірменії, і найперше намагалася асимілюватися до Америки.

І тільки діти тоді почали цікавитися тим, що трапилося там перед тим, як вони виїхали. Значить, діти більше цікавилися країною родичів, ніж самі родичі. Я думаю, що це досить нормальний процес.

Якщо говорити про літературу. Наскільки важливо це для Вас, Ви як будь-яка талановита людина в американському суспільстві могли не вводити якесь українське коріння чи українську тематику. Але Вам було цікаво це робити?

Дуже цікаво і складно. Але я довгий час до в це не занурювався. Були довгі роки, я писав перший роман, коли мої персонажі не мали історії, не мали навіть імен, бо самі імена були перепонами для читача. І я не знав, як достукатися до читача, щоб пояснити, звідки ті характери походять.

Помалу людина росте, і читає більше, і пізнає світ, і пізнає інших, і навчається, як це можна в мистецтві передати. Було дуже важливо. Кажуть, що письменник має писати ту книжку, яку потребує прочитати сам. Я не міг знайти  в жодній книжці, яку я читав, віддзеркалення власного побуту, побуту родичів.

Тоді була причина того, що я вирішив сам написати. Мусив тоді більше дізнатися про історію. Кожне ім’я має історію. Моє – також. Знаєте, я як був молодим, не міг простити родичів, що назвали Аскольдом. Бо такого ніде не зустрічав. А тоді мусив дізнатися, хто то був, звідки походив і що воно означало.

А це – рідкісне ім’я в Сполучених Штатах?

У американських школах – так, нікого не зустрічав.

Ваше ім’я було історичне?

Так. Я думаю, що це зробили навмисне, щоб питання людині було поставлено: звідки те ім’я, що воно означає і звідки походить. Цікавий спосіб навчання.

Ви дивитеся на українську літературу, ось, сказали, що перекладаєте Оксану Забужко.  Наскільки вона є в європейському і світовому контексті? Наскільки наші автори можуть претендувати на якісь найвищі європейські чи американські премії? Чи це якась інша література?

Я думаю, що це – дуже важлива частина історії Європи, бо дуже багато пов’язана і з революцією, і зі світовими війнами, і роллю, яку Україна відігравала в тих подіях ХХ століття, щоб підкреслити той побут український, який має велике значення для побуту інших європейців.

Як література – не так зі змістової точки зору, а з мистецької точки зору. Наскільки  українська література є модерною, сучасною? І наскільки вона може конкурувати з іншими європейськими літературами, і з американською літературою - також?

Я би не сказав, що то є конкуренція, але поличка стоїть, і та поличка мала великі діри. І я би сказав, що українські прозаїки, поети: Андрухович, Забужко – то стиль вишуканий, енергійний, характери вироблені, глибокі, ідеї, думки сильні. Вони цілком певно, вигідно і компетентно можуть стояти з усіма європейськими і американськими письменниками.

Якщо говорити про книговидавництво. Ви, перебуваючи на Книжковому фестивалі, фактично бачите весь зріз українських видавців, усе, що видається в Україні. Можливо, крім наукової літератури, у нас її, на жаль, видається небагато, маємо проблему з цією літературою.

Бо в Радянському Союзі це не розвивалося, українською мовою зокрема. Коли Ви приїжджаєте або відвідуєте схожі виставки в інших країнах, як би Ви охарактеризували українське видавництво зараз? Чого не вистачає у цьому?

Не те, що не вистачає. Ви маєте таке багатство, що я був шалено здивований цим. Книжковий арсенал мене заскочив – стільки видавців, я не міг повірити! Це мені нагадувало такий книжковий захід, що відбувається щороку в Сполучених Штатах, де приходить тисяча письменників самих, і я не рахую читачів, але це до того рівняється.

Звідки це все постало 10 років? Це і мене цікавить. І класики, і переклади, і нова література, і письменники, про яких я ніколи не чув. Це справді надзвичайна річ. Я думаю, що як буде так рости, то ніхто не зможе за цим слідкувати, бо буде щось велике і глибоке.

Слідкувати – якщо в хорошому розумінні – це погано, а в поганому – і добре, що ніхто не зможе слідкувати і дивитися. Які для Вас були відкриття як для літературознавця за останні роки і чи були такі? Тому що про Забужко, Андруховича ми знаємо досить давно, ми їх любимо, шануємо, цінуємо. Але завжди нарікали на те, що мало молодих імен, що ця українська поличка є недостатньо великою.

Тепер Ви самі бачите, що на Книжковому арсеналі безліч яток, продаються багато книжок з різних міст, різних країн. Чи є якісь для Вас літературні відкриття, швидше, як для літературознавця? Те, що Ви взяли і подивилися? Не Ви написали про те, що хтось інший не писав, а хтось інший написав про те, що хтось не писав.

Так! Відразу приходить на думку ім’я Мар’яни Савки – поет і видавець Старого Лева. Американська культура книжкова також дуже багата, і я не можу сказати, що я слідкую останніми роками дуже пильно за новішими письменниками. Я почав, власне, читати і Андруховича, і Забужко, з ними тримаюся.  А ім’я тієї поетки і видавця також можу сказати.

Знаєте, у Америці досить мало літератури, перекладів, які  можна включити в біг просто книжок, які людина читає щороку, тому що дужу багато віддзеркалює теперішнє життя американське. Американці тепер набагато більше починають перекладати, і видавництва стараються спеціально зі Східної Європи пустити в американський біг. 

Це цікаво – американці більше люблять читати власну літературу, ніж перекладну?

Так. Але також ситуація останніми роками змінюється. Я думаю, що то було зазначено, що багато з нас нарікали, що Америка може бути великим островом, як Британія, яка віддзеркалює свій власний побут і забуває про решту світу.

А переклади дають нам вікно тим, що діється поза межами нашої держави, але що матиме великий вплив на наше життя. Я думаю, що переклади також є частиною глобалізації. Тепер люди більше цим цікавляться.