Винник, Федишин, Гіга. Хто ці люди і чому вони збирають повні зали

Хайпанути на темі цих виконавців зараз намагаються всі. І ми теж не збираємось лишатися осторонь, бо це не лише популярний, а й дуже важливий феномен. Його можна розглядати з багатьох боків, робити висновки про суспільство, дискутувати і ще багато чого. Вже навіть анекдоти складають.

Наприклад про те, що Олега Винника треба відправити в зону АТО. Бо у нього такі фанатки, що неодмінно зберуться, зроблять масовий набіг і рознесуть до бісової бабці усі бандитські угрупування та іншу нечисть.

Так що ні Путін, ні будь-хто інший туди не потикатимуть носа наближчі кілька століть. Якщо Винник піде у президенти, то усім іншим кандидатам треба буде просто одразу відійти у куточок, щоб не ганьбитися.

Між тим, величезна кількість українців не втомиться подивовано зойкати: хто це, мамо, мамо, хто це? Дехто робить це навмисне, добре знаючи його, але намагаючись підкреслити свою зневагу. Втім, багато людей дійсно чують це ім'я вперше. Так само як ім'я Ірини Федишин та Степана Гіги.

І ніяк не можуть зрозуміти: чому, ну чому вони збирають бува по кілька аншлагових концертів поспіль на великих майданчиках. Не розуміла цього і я. Тому вирішила проаналізувати творчість цих трьох артистів, аби таємне хоч трохи стало явним.

Одразу скажу – було важко. Хай пробачать шанувальники, але мені зануритися у цей світ так само непросто, як, скажімо, комусь ультраправому зрозуміти гей-спільноту.

І ще одне – не думаю, що така колосальна різниця у популярності свідчить про роз'єднаність нашого суспільства. Просто всякому своє і якщо кожен отримає собі улюблену музику – вважатимемо нашу індустрію по-справжньому живою.

Отже, якщо вже почали, то тим і продовжимо.

Олег Винник

фото: facebook-сторінка Olegg  Vynnyk

Що ж кажуть його хейтери? В принципі, нічого не кажуть. Вони переважно регочуть і зубоскалять. Бо серйозно його тролити якось не виходить. Ну скажеш, що пісні примітивні про «любовь-кровь», ну очима він блискає надто вже грайливо, надто солодкий, надто білявий, надто всенасвіті.

Йой, у нього на Ютубі переглядів більше, ніж у лауреата Mercury Prize Бенджаміна Клементайна. Ну що ж робити, котики інколи і більше збирають.

Гори текстів написано про Винникові таланти по звабленню жінок. На концертах він говорить публіці: «Рученьки мои красивые где? Где мои красивые?» Як казала моя одногрупниця: «Адже кожна жінка мріє почути таке». І таки мріє. І таки чує.

Злі язики плещуть, що Олег Винник – це такий собі замінник Стасові Михайлову. Той, мовляв, до нас більше не їздить, а аудиторія жінок 50+ пропадає. Ні, друзі. Ви колись бачили інтерв'ю Михайлова? Чули, який він пихатий та набундючений? Олег – не такий. І тут мене не понесло в ура-патріотизм, просто у нашого з вами серцеїда є дві дуже привабливі риси – впевненість та самоіронія.

В інтерв'ю він тримається максимально просто, без дурнуватого мачизму, навіть соромиться часом, коли йому відпускають компліменти. Принаймні, такий образ він творить. І отримує результат, якому хіба позаздрити можна.

Ще один міф – про жінок 50+. Неправда. Його люблять дівчата і в 20, і в 30. Навіть чоловіки його люблять, що вже там казати. І якщо вони знаходять в його піснях та на його концертах окрилення, то все інше не має значення. Ну, хіба той прикрий факт, що непогано було б такі емоції  отримувати від своїх мужчин. Адже кожна жінка мріє. І за це шанувальниці розірвуть на ганчірку будь-кого, хто насмілиться критикувати їхнього улюбленця. Ба навіть більше – недостатні дифірамби теж видаються багатьом жінкам зневагою. Тільки Маестро, тільки Геній, тільки Сонцесяйний.   

Тепер про чоловічу аудиторію та

Ірину Федишин

Чотири солд-аути у Мадриді. Просто вдумайтесь. В інтерв’ю «Сніданку з 1+1» Ірина Федишин розповіла, що у столиці Іспанії спочатку розкупилися квитки на перший концерт, довелося влаштовувати другий, потім третій і навіть четвертий.

В Україні вона вважається однією з найбільш гастролюючих співачок, люди йдуть натовпами, інші люди чують про цей успіх і з шестигранними очима ставлять вже згадане питання: ну хто, ну хто ж це така?

Вже час запам’ятовувати імена героїв, шановні. Якщо Винник подобається жінкам, то від Федишин паморочиться в голові у чоловіків. Сексуальна, але не вульгарна – навіть в ультра-міні Ірина не справляє враження «поющих трусов». Вона скромна, ніжна, вона, зрештою, мати, дружина та господиня.

Це я про образ. Він дуже вдало резонує з уявленнями консервативних чоловіків, які не збираються приймати різний там фемінізм та інші бздури. Жінка має бути жінкою. Щоб і красива, і по господарству, і за дітьми, і гроші щоб заробляла, але лишалася тендітною та лагідною. А ось і цитата з пісні: «нестерпні, нескінченно довгі ночі, коли всі мої сни сповнені прагненням твого дотику». Що ж, адже кожен чоловік мріє.

Що ж до музики, то це той самий олдскул, як і у нашого попереднього героя. Втім, якщо його відео не особливо заграють із сучасністю, то Ірина Федишин останній рік-другий почала робити кліпи, які мене на початку трішки збивали з пантелику. Як, приміром, ось цей.

Абсолютно старомодне звучання і дуже актуальна картинка. Я би навіть сказала гіпстерська, що доводить нам симпатичний бородань у ролі коханого чоловіка співачки. Здається, що усе це для дуже різних аудиторій, які не перетинаються взагалі, але є одне «але».

В Україні є досить багато молоді, яка теж дотримується консервативних поглядів. Вони можуть носити модний одяг, ходити в клуби, купувати найновіші гаджети, проте славнозвісні традиційні цінності ніхто не відміняв – показна релігійність, дотримання звичаїв, настороженість до чогось кардинально нового.  

Особливо такий менталітет поширений на Західній Україні, що може певною мірою пояснювати усіх цих провокацій із нападками на книжки та фестивалі з якоюсь «сороміцькою» тематикою. Дозволю це собі писати, бо сама родом з Рівненщини, яка у цьому сенсі суттєво відрізняється від Запоріжжя, в якому довелося прожити 5 років і порівняти.

Там теж є консерватори, але вони трішки інші і не конче більш радянські, бо цього добра і у Львові з Франківськом вистачає. Але, повторюсь, ця різниця в жодному разі не є приводом кричати про «таку катастрофічно різну Україну, яка не зможе бути одним цілим». Ми різні, тим і сильні. Уявіть, якби усі регіони були під копірку – це ж прісно та нудно.

Що ж до Ірини Федишин, то у мене до неї лиш одне об’єктивне зауваження – відсутність харизми, яскравої індивідуальності. Таке ж музичні критики свого часу говорили про Ані Лорак. Але обом, схоже, мої претензії жити зовсім не заважають.

Ну і нарешті – самий гардкор.

Степан Гіга

А ось про цього артиста українці могли масово дізнатися з реаліті-проекту «Міняю жінку». Там пари обмінюються другими половинками і живуть так тиждень.

Степан Гіга не може похвалитися настільки феноменальним гастрольним графіком, як його вищезазначені колеги, але не без успіхів. У Львові концерти в оперному, у Києві – в будинку офіцерів. На Ютубі одне відео навіть набрало 2 мільйони переглядів.

Якщо Ірина Федишин та Олег Винник раз по раз та й використовують щось сучасне, то Степан Гіга – яскравий представник безкомпромісної української радянської естради. Ну, хіба, блискучі піджаки додалися. Практично у кожному регіоні є такий співак. Приміром, у Запоріжжі – це Анатолій Сердюк. Тематика його пісень – патріотична, з крапелькою кохання.

Ось типові назви його альбомів: «Запоріжжя моє кохане», «Дух наш Запорозький», «Краю мій рідний», «Запоріжанки». Над цими архетипами добряче свого часу стібанувся Сергій Жадан у романі «Депеш мод». Там був невигаданий персонаж Степан Галябарда, який співав зі старої радіоли про «Мамин сад» та «Мамині очі».

Музика Степана Гіги – це вже точно на консерваторів 50+. Щоправда, разом з ним почали виступати його діти – Квітослава та Степан-молодший. Останній в інтерв’ю чотири роки тому делікатно сказав, що хоче займатися музикою свого віку. Але концерти говорять самі за себе – музичний нафталін таки є в чиї руки передати. Була б аудиторія.

Арт-оглядачка Еспресо Лєна Чиченіна