Найголовніше, що зміниться в українській освіті після реформи. Лекція Лілії Гриневич

Ми змінили зміст освіти частково, ми хотіли наситити систему освіти певними нашими цінностями. Ми зробили щось, можливо, але цього вже недостатньо. Недостатньо для 21 століття. І сьогодні - наші діти, які будуть працювати через 10-20 років. До якого  світу ми готуємо цих людей, щоб вони були успішними?

Закон про освіту власне готувався як відповідь на нові виклики, порівняно з тим законом, який був прийнятий ще в 1991 році. І ці нові виклики – це 21 століття з його технологіями, це величезні виклики і необхідність приймати безліч рішень, які мусять приймати молоді люди, щоб бути успішними.

Раніше цих рішень не потрібно було так часто приймати. За тебе твій вибір хтось робив, і виборів тих не було так багато. Це виклики демократичного суспільства, це виклики того, що ми хочемо мати чесних суддів, ми хочемо мати справжніх фахівців у державному управлінні. І ми можемо далі цей перелік продовжувати. Це є виклик війні на сході й російській агресії. Тобто ми мали відповісти цим законом на такі виклики.

У нас в освіті всі спеціалісти-фахівці. Тому що багато людей вважають, якщо вони навчалися в школі, тим більше – в університеті, вони можуть компетентно говорити, які зміни потрібні в освіті. Я, наприклад, поважаю це право. І саме тому я вважаю, що ця реформа освіти повинна бути реформою, яка виходить із всього суспільства, не тільки від освітян, із середовища лише експертів.

Більше того, ця реформа, на відміну від інших реформ, є реформою на десятиліття. Поки ми побачимо результат, наприклад, школи, нової української школи, мине 12 років. Тому важлива тяглість цієї реформи. Щоб не прийшов новий урядовець і її згорнув.

І це можливо лише тоді, коли суспільство буде здійснювати пресинг, щоб реформа продовжувалася. Ми торкаємося цією реформою інтересів величезної кількості людей в Україні. Навіть серед учителів, завжди розказують, що учителі – консервативне середовище.

Я, наприклад, не поділяю цю думку. Просто вчителі хочуть, щоб їм більше довіряли і щоб їх більше шанували. І це є частиною реформи – підняття соціального статусу вчителя. Так от, у середовищі педагогів 90 відсотків вважають, що освіту треба реформувати. Я вже не кажу, що думають батьки і в цілому більшість роботодавців у цій країні.

Спочатку треба мати мету, до якої ми йдемо. Цією метою є модель випускника. Ми для себе її коротко змалювали так, що це випускник нової української школи, це особистість, яка може себе реалізувати, може знайти для себе природовідповідне місце, всі грані таланту її можна виявити.

Далі. Вона здатна до критичного мислення, це має бути патріот і новатор. І коли ми подивилися на очікування від реформи, зокрема, від роботодавців, усі вони говорили про те, що сьогоднішня система освіти не надає якраз необхідних рис і м’яких навичок і компетентностей, які потрібні саме для цього швидкоплинного 21 століття.

Це вміння вчитися впродовж життя, уміння працювати в команді, це розвиток емоційного інтелекту, це громадянська компетентність, соціальна компетентність, це підприємливість і фінансова грамотність. Отже є ціла низка компетентностей, які сьогоднішня школа не розвиває, а людина може бути власне успішною через цих 10 років саме завдяки їм. А не тільки досконалому знанню математики, мов. Теж, над чим ми зараз багато працюємо.

Ми зараз працюємо над удосконаленням природничої освіти. Ви знаєте, є ціла програма підтримки, зокрема, обладнання для вивчення природничих предметів. Ми зараз оновлюємо зміст, але треба розуміти, що є ціла низка змісту, який ми не покриваємо в сучасній школі.

Хотіла б сказати, що закон, крім концептуальної мети, яка потім буде відображена в нових стандартах освіти, визначає, по-перше, різні види освіти і визнає часткові кваліфікації, а також ті часткові кваліфікації, які здобуті в системі і формальної, і неформальної освіти. Це абсолютно нове.

Ви, наприклад, знаєте, що людина може піти на курси підвищення кваліфікації. Може отримати певні модулі з підвищення кваліфікації. Вона насправді може отримати нові професійні вміння, але вони в жоден спосіб ніяк не зараховуються.

Так само дитина може навчатися якусь частину часу за кордоном. Але ми не можемо зарахувати їй частину навчальних курсів. Зараз усе це стане можливим. Тому що сучасна система освіти повинна передбачати гнучкість, визнання заохочення людини впродовж життя вчитися.

Багато новел цього закону стосуються власне подолання корупції. Навіть не корупції, а зловживань в освіті. Тому що корупція – це пов’язано зі службовим порушенням державних чиновників. Але недоброчесність в освіті, хабарі, вимагання коштів з батьків. Які тут є новели? 

Наприклад, усі ми знаємо про тіньовий бюджет освіти. Тільки ніхто не знає, скільки становить цей тіньовий бюджет. Тому що ніхто не може сьогодні вивести на світло і облікувати, скільки грошей приносять батьки в різноманітні фонди. Наскільки ці гроші ефективно потім використовуються? Який це сектор бюджету до бюджетного фінансування?

Закон передбачає, що всі бюджетні заклади, і за це відповідають місцеві органи самоврядування також, мають оприлюднювати свої бюджети і всі статті, які в них є.

Починаючи із зарплат учителів, те, що вони отримують з бюджету, завершуючи, наприклад, тими коштами, які даються на миючі засоби і на ремонт. А так само, ті кошти, якщо батьки мають, якщо вони на це погоджуються, принести як доброчинні внески.

І тоді, якщо батьки мають доступ на сайті до всього спектру тих надходжень, які надходять у навчальний заклад, і до того, як вони витрачаються, тоді це, по-перше, прозоро, по-друге, на світлі, і головне, ви маєте тоді вплив на те, як – ефективно використовуються ці кошти, чи ні?

Тому що сьогодні це загальні взаємні звинувачення. Ми ж прекрасно розуміємо, що батьки - це в першу чергу партнери для школи для того, щоб покращувати освітнє середовище, бо вони найбільше зацікавлені покращувати умови навчання їхніх дітей.

Уперше для керівників навчальних закладів тільки дві каденції в одному закладі. І ротація, - обрання директорів – на конкурсній основі.

Ліквідується атестація шкіл у такому вигляді, в якому вона сьогодні є, і вона також є певним полем для зловживань.

Відбувається і удосконалюється незалежна система оцінювання якості шкільної освіти.

З часів прийняття Закону про вищу освіту в 2014 році  – на той момент це був закон надзвичайно прогресивний – тому що ми від жорсткого управління вищою освітою перейшли до автономії і академічної свободи. Але практика реалізації показує нам, що цей закон уже сьогодні застарів. І зараз у нас на черзі будуть зміни до Закону про вищу освіту.

І залишилася не заповнена прогалина – це забезпечення незалежного оцінювання якості вищої освіти. І якщо ви бажаєте, ми можемо на цьому більше зупинитися.

На законодавчому рівні вводяться поняття академічної доброчесності і види її порушень. А є ціла низка видів академічної недоброчесності. Тому що недоброчесністю вважається і, наприклад, плагіат. До речі, академічний плагіат – у нас уже введене поняття в Законі про вищу освіту, але недоброчесністю є також хабарництво, списування.

В законі навіть є новела про списування.

Цю культуру треба починати прямо зі школи. Те, що було нормою у цій пострадянській школі і що, на щастя, ми долаємо запровадженням зовнішнього незалежного оцінювання, все одно залишається поки що прерогативою рішення кожного навчального закладу з приводу того, яку воно культуру академічної доброчесності будує чи у своєму університеті, чи у школі.

Ми сьогодні маємо університети, які мають повну нетерпимість до списування і до хабарництва, і маємо такі університети, де всі сором’язливо на це закривають очі. І це є також питання нашої відповідальності.

Тому що облудно думати, що хтось прийме гарний закон, і стане все чудово. Я вже не кажу, що перед нами ще постане величезна робота по цілій низці створення підзаконної бази, нового закону про середню освіту і так далі, сотень нових постанов Кабінету Міністрів.

Ви зачепили таку болючу проблему як недоброчесність університетів і решти вузів. Тому що, з одного боку, ми розуміємо, що є таке поняття як автономія університетів. З другого боку, ми розуміємо, що є феодальні університети.

Є університети приватні, але вони керуються дуже часто власне самодурством власника університету. Я не хочу називати прізвище одного ректора, щоб зайвий раз з ним не судитися, але я думаю, що він відомий усій країні, бо він і любить поспівати і так далі. Мені розповідали одну з таких, напевне, жахливих історій, коли одному з ректорів викладач університету цілував руку зі словами: «Батьку, дякую тобі!», тому що викладач напився, а той його не звільнив.

Від подібних речей мені стає волосся дибки. Я розумію, що це загальна проблема, але хотів би, щоб Ви прояснили цей момент  - як нам  бути з автономією університетів і з вимогою дотримуватися доброчесності?

Я скажу, що це важке питання, але ми повинні на нього дати чесну відповідь. Ми у Законі про вищу освіту дали університетам велику автономію і, розуміючи, що ми нарешті після Революції Гідності перемикаємося на справжню демократію.

Ми розраховували на те, що колективи університетів будуть зацікавлені в тому, аби йти вперед і розвиватися. Так ми вважали, це був наш кредит довіри до університетів. Ви знаєте, що ми заклали по 2 каденції ректорам по 5 років. І що ми побачили.

Тобто як ми в Законі про вищу освіту визначили прямі вибори ректора? Міністерство освіти зараз не впливає, ми тільки допускаємо кандидатів, тобто якщо в них немає якихось особливих порушень, вони ідуть на вибори. І після того університет обирає свого ректора. І загальна така тенденція, яка прослідковується в країні, - коли колективи університетів зацікавлені не в тому, щоб іти вперед і впускати новий подих.

Вони хочуть відтворювати для себе теплу ванну. І дуже часто обирають ректора, якого вони дуже добре знають, з яким у нього є персональні стосунки, який не буде нічого особливого вимагати, створювати дискомфорт через те, що вам треба щось нове робити. І це – величезна проблема.

Тому я мушу чесно сказати, що після Закону про освіту, коли ми будемо розробляти нове законодавство і оновлювати Закон про вищу освіту, нам треба буде порушити публічну дискусію про те, яким ми бачимо управління сучасним університетом.

Як це управління повинно обиратися? Які мають бути критерії, до тих людей, які стоять на чолі університетів і є лідерами університетів? Я думаю, що тільки у такій, відкритій, полеміці ми можемо прийти до висновків і все-таки внести відповідні зміни до Закону про вищу освіту.

І, відповідно, це також стосується так званої доброчесності. Йдеться про академічний плагіат. Ми розуміємо, що безліч дисертацій в Україні захищалися за гроші. Це, напевно, почалося дуже давно.

І ми розуміємо, що є відверто фейкові дисертації. Тобто які захищалися в радянський час, фейкові дисертації захищалися за часів незалежності України, певний відсоток дисертацій не має нічого актуального, наукового, і взагалі не підпадає під жодні критерії наукової верифікації.

Як нам бути з цим моментом? Чи є взагалі шанс провести, даруйте за таке заяложене слово, люстрацію дисертацій? Так, я розумію, що це величезна робота. Я навіть не розумію, з якого боку слід би було підходити. Але є очевидні абсурдні речі – ну там дисертація, захищена в 1965 році, про те, як бандерівці їли дітей. Або ще щось, Ви розумієте.

Радянська освіта, зокрема гуманітарна, була значною мірою маніпулятивна. 

Почнемо, з того, що ми зараз не повинні допускати академічного плагіату в тих дисертаційних дослідженнях, які захищаються тепер. І Законом про вищу освіту ми визначили, що вперше від часу прийняття закону всі дисертаційні дослідження до моменту свого захисту мають бути оприлюднені на сайтах відповідних закладів, де вони захищаються. І є можливість кожному фахівцеві переглянути це дисертаційне дослідження. Це перше.

По-друге, ми зараз створюємо національний репозитарій академічних текстів. Тому що так само закон про вищу освіту визначив, що вчені ради зобов’язані перевіряти всі дисертаційні дослідження на наявність плагіату. Але їм потрібно дати інструмент і, головне, базу текстів, з якими можна звіряти, чи був там плагіат чи ні. І цьому буде присвячений якраз національний репозитарій.

З приводу тих дисертацій, які були в минулому захищені, це інша процедура, якою буде займатися Національне агентство забезпечення якості освіти. В цьому агентстві передбачений Комітет з питань етики, і цей комітет буде якраз такі ситуації розглядати і приймати рішення про позбавлення наукового ступеня чи вченого звання.

Отже, процедури є, важливо, щоб Національне агентство нарешті почало працювати. Але це окрема історія, якщо когось цікавитиме, я можу відповісти на це питання. 

Отже, я хотіла сказати, що в Законі є також про зміну системи управління освітою. Для нас дуже важливо зняти оце дублювання: з різних рівнів управління на навчальний заклад надходить купа циркулярів. І в результаті дублювання оцих управлінських функцій створює хаос і великий бюрократичний тиск, зокрема, на школу.

Ми зараз розмежували це. Місцеві органи самоврядування - що вони зобов’язані зробити? Створити умови для навчального закладу для навчально-виховного процесу. Вони не мають займатися контролем педагогічної праці.

І чим більша децентралізація, чим більше ресурсів іде на місця, тим більше має йти централізація контролю за якістю. І цим буде займатися Державна служба якості освіти. Це будуть незалежні люди, які будуть отримувати заробітну плату з центру. І це означає, що наші вчителі перестануть бути під таким адміністративним тиском.

Що ще є дуже важливого? Я хочу поділитися доброю новиною, тому що на цьому тижні, якраз в середу, Кабінет міністрів нарешті прийняв постанову, яку ми дуже довго з усіма узгоджували. І зняли цей абсолютно невластивий педагогам обов’язок, коли вони мають ходити по квартирах, по помешканнях і збирати інформацію про дітей шкільного віку.

Це не є обов’язком учителя. Тому важливо, що ми внормували і розвели оці повноваження, для того щоб згармонізувати систему управління.

Я сказала, що нас чекає ще величезна законодавча робота і нормативно-правова робота. Але зараз ви знаєте, що великим таким політичним галасом обросла мовна стаття цього закону.

Сьома стаття.

Так, сьома стаття. І я зараз торкнусь сьомої статті окремо. Але я хочу прокоментувати цей слайд. Сьома стаття могла бути використана для того, щоб цей закон не був прийнятий. Що для нас зволікання з прийняттям цього закону? Є таке поняття, яке називається «ціна нероблення».

Так от у випадку реформи освіти ціна нероблення дуже висока. Бо ми цим дітям, які є зараз і які вже інші, не даємо тих умов навчання, які їм потрібні.

Для того щоб вони - кожен, не тільки маленька елітна група, тих, кого підтримують батьки репетиторами, додатковими приватними заняттями, приватними навчальними закладами, і не тільки обдаровані діти, які мають саме ту форму розвиненого інтелекту, на яку спрямована сьогоднішня школа, а всі діти - знайшли своє місце в суспільстві.

Якщо ми зараз будемо зволікати з цим законом, то це може привести, власне, до всього того, що тут написано, включно з падінням економіки в якості людського капіталу.

Я просто бачив сумну, якщо не сказати страшну, статистику. Вона стосується окремих регіонів Закарпатської області і окремих регіонів Румунської (Чернівецької. – Ред.) області, де діти не могли дати ради здати тести з української мови, набравши 1-2-3 бали.

Насправді це дуже серйозний сигнал, що саме в тих районах є величезна проблема з навчанням і викладанням українською мовою. Як ви будете виходити з цієї ситуації?

Саме мовна стаття і спрямована на те, щоб ми, по-перше, зробили українську освіту українською. По-друге, вирівняли шанси дітей. Тому що реформа освіти про те, щоб кожна українська дитина, навіть якщо вона має інше національне походження, мала шанси на якісну освіту.

Якщо в Закарпатській області 35% дітей складають українську мову і літературу ЗНО від 1 до 3, вони вже не мають шансу на вищу освіту. А в Берегівському районі 75%. А 60% дітей, які склали математику і історію України успішно, але завалили українську мову і не зможуть вступити до вищих навчальних закладів, то це означає, що ця система шкіл з мовою національних меншин працює неправильно, не в інтересах цих дітей.

І ми повинні відповісти на це в Законі про освіту. І тому наша позиція в Законі про освіту була про те, що ми маємо збільшити вживання української мови в школах меншин.

У мене вчора була дуже складна зустріч у Міністерстві закордонних справ з послами різних країн Європейського Союзу. Вона справді починалася з досить високих тонів. Але я зробила перед ними ґрунтовну презентацію і пояснила наші аргументи, що ми насправді не порушуємо наших міжнародних зобов’язань.

І пояснили також, що якщо ми подивимося на спектр, як задовольняються потреби освітні наших українців, які є національними меншинами в цих країнах, то ми зараз пропонуємо абсолютно дзеркальну ситуацію, яка є основний підхід в навчанні дітей національних меншин, в яких рідна мова відрізняється від державної.

Ми повинні поставити дитину на ноги, щоб вона вже знала, володіла достатньо державною мовою, аби вона далі могла вчити інші предмети.

Зрозуміло, якщо ця дитина приходить в шестирічному віці в перший клас і вона стикається з мовою, якою вона не розмовляла вдома і не знає взагалі цієї мови, вона буде зразу неуспішною – і в математиці, і в природознавстві, і з інших предметів.

Бо в неї цей процес пізнання ускладнюється незнанням мови, тому рідною мовою в початковій школі ми даємо освіту в таких школах національних меншин рідною мовою і при цьому забезпечуємо добре вивчення української мови.

До 5 класу ми маємо цей рівень вивчення української мови довести до такого рівня, вірніше, зробити його таким, щоб дитина могла цією мовою вивчати інші предмети. При цьому продовжується вивчення її рідної мови, ніхто не заперечує.

І в Законі говориться про те, що є державна мова – це перша теза. Наступне – як це далі розкривається. Для національних меншин дошкільна і початкова освіта в школах національних меншин, а в нас таких шкіл понад 730 в Україні, здійснюється рідною мовою і з паралельним вивченням української мови.

Поясніть деякі поняття. Зокрема, поняття «мова корінного народу» і «мова національної меншини», тому що в Україні проживають народи, які вважають себе корінними.  Я розумію, що це питання радше не освітянське, а політичне, але ми розуміємо так, що можуть бути невдоволені представники тих чи інших народів.

Я тільки, дозвольте, завершу, бо з п’ятого класу, ми зараз дійшли тільки до п’ятого класу і наскрізно до кінця навчального процесу діти навчаються державною мовою, при цьому можуть вивчати свою мову як предмет.

Для таких шкіл, які мають рідну мову з іншої мовної групи, тобто ви розумієте, це угорці, румуни – це інша мовна група. Наприклад, для російських шкіл дуже легко переключитись на українську мову, це та сама мовна група.

Крім того, вони мають можливість чути українську мову на телебаченні, навколо себе в середовищі. І я думаю, там особливих проблем у нас не буде, я маю на увазі педагогічних проблем, політичних – то окреме питання.

Педагогічні проблеми можуть бути з дітьми з інших мовних груп, і їм потрібна додаткова підтримка і можливості, щоб вони вивчили державну мову.

Тепер з приводу корінних народів. У цьому Законі про освіту для корінних народів ми передбачаємо більше вживання їхньої мови в системі освіти. І це має цілком виправдану природу. Корінні народи, а такими корінними народами є кримські татари, які сьогодні втратили історичну батьківщину і доступ до неї, тому що Крим анексовано незаконно Росією.

Тому для них немає іншої країни, яка була б носієм їхньої мови. Для них немає іншої країни, де буде розвиватися освітня наукова термінологія їхньою мовою. І це можливо робити тільки в системі освіти.

Саме тому ми передбачили більше вживання на рівні середньої освіти і розвитку термінології різних предметів поряд з українською мовою. Я переконана, що ця мовна стаття – це є такий важливий пункт, це крок, який нам треба було зробити, чесно кажучи, трохи раніше.

Ми пройшли через дуже болісні дискусії. Тому що на певному історичному етапі, ви знаєте, є Конституція України, є Європейська хартія мов, яку Україна ратифікувала в повному обсязі, в якому не ратифікували інші європейські країни дзеркально до України.

І я думаю, що це предмет наших міжнародних переговорів, і ми повинні в цих переговорах вистояти, тому що на цьому історичному етапі, коли в нас на східному кордоні є російська агресія, на цьому історичному етапі нарешті коли ми будуємо унітарну країну в дуже складних умовах, але ці складні умови для нас дають також і нові шанси прийняття державотворчих важливих рішень.

А як нам бути з російською мовою? Я б хотів привести невеличкий такий приклад з приватного життя. Я спілкувався з волонтерами з Дніпропетровщини буквально вчора. І вони мені розповіли, Дніпропетровщина дуже серйозно русифікована, як загалом схід.

Русифікація проводилась свідомо, впродовж років, і ми зараз пожинаємо плоди і маємо виправляти цю ситуацію. Але вони сказали, що діти були щасливі. Діти в школах, коли дізналися, що скоро все буде українською мовою, вони своїм російськомовним батькам сказали, що вони щасливі.

Ви знаєте, я в школі не був щасливий, а тут така дрібничка. Тобто для них це важливо, виросла нова генерація. З другого боку, ми розуміємо, що Росія не вступиться з гуманітарної галузі України. Росія хоче впливати, Росія впливає в той чи інший спосіб. Ми розуміємо, що інструментальне використання громадян України, зокрема і російського походження, також буде. 

Ми розуміємо, що мова буде використовуватися спекулятивно, точніше питання мови. Я не знаю, чи вони будуть творити шкільні ґетто, чи вони будуть перекривати дороги, це буде невелика частина людей. Але ми розуміємо, що "ЛНР" і "ДНР" теж починалися невеликою частиною провокаторів. Як бути з тим?

До цього треба бути готовим і змикати плече до плеча наші ряди – все, що я можу сказати. Вони будуть упиратися. І коли ґвалт піднімають із Кремля про Закон про освіту, я розумію, що ми йдемо в правильному напрямку.

І, до речі, це стосується не лише питання мови. Це стосується дискусійно непопулярної 12-річної системи освіти. Тому що дуже багато говорять, нащо цей 12-й рік нашим дітям? Питання ж не в році, питання в очікуваних результатах, чого ми хочемо досягти через цю систему освіти, методи навчання, які ми хочемо імплементувати.

Які очікувані будуть цілі, результати? А це інші результати, інша система освіти. І щоб було зрозуміло, одинадцятирічка на теренах Європи сьогодні тільки там, де є класична пострадянська школа – Російська Федерація, Білорусь і Україна.

І коли ми виходимо з їхньої рамки, виходимо за цілою низкою параметрів, за результатами, за вектором, за тим, яка структура освіти, за тим, як ми будемо розбудовувати національну систему професійних кваліфікацій. І за мовою, без сумніву, яка завжди була для нас не тільки носієм ідентичності, це інструмент розбудови державності.

Зрозуміло, що це є дуже важливі маркери, які зараз є в законі, і я щаслива, що Верховна Рада спромоглася саме в такій редакції їх прийняти.

З Вашого дозволу, я просто трішечки ще уточню. Ми розуміємо, що може бути якась спланована акція системного творення російських анклавів. Йдеться про шкільну освіту. Тобто батьки будуватимуть свої вимоги в такий спосіб, ми розуміємо, що Медведчук їм поможе, їм поможуть безліч людей, які, на превеликий жаль, присутні в Україні.

Вони зроблять це юридично грамотно. Чи Ви якось передбачили, чи застрахувалися від подібних речей?

Перш за все нам треба зробити нашу державну систему освіти, у нас комунальні навчальні заклади, оці школи, зокрема для російської меншини, російські школи – у нас трохи більше 500 в Україні. Щоб ви розуміли, у нас постійно зменшується кількість цих шкіл, але вони ще є. В основному вони зосереджені на сході України.

Іде мова про те, що нам потрібно зробити, провести освітній процес так, щоб діти там були підготовлені до навчання українською мовою, і щоб ці школи були привабливіші, ніж будь-які анклави. От про що йдеться.

Часом мені говорять: а ви так зробіть, щоб українська школа була взагалі для всіх – і для будь-яких меншин, прямо з першого класу тільки українською мовою. А ті, хто хочуть мовами національних меншин, то тільки приватні школи.

Що ми можемо зробити? Та ми можемо, власне, створити приватні анклави. І нам будуть кричати, причому може і справедливо, бо кожен вчитель, який тут є, добре розуміє, що якщо ви маленьку дитину кинете в чужомовне середовище і заставите її здобувати абсолютно нові знання на незнайомій мові, яку ще треба вивчити, ви утруднююєте їй шлях і заздалегідь запроектуєте на неуспіх.

І тоді ми дамо їм причини розвивати ці анклави. Якщо ми зробимо гарні комунальні школи, а мені зараз подобається той тренд, який ми робимо. Ви знаєте, що зараз за рахунок фінансової децентралізації величезні кошти йдуть в місцеві бюджети на школи.

Ми будуємо, капітальні ремонти робимо, робимо опорні школи, і зокрема, на сході. Усі ці опорні школи якраз є україномовними школами. І що для нас цікаво: батьки намагаються пошвидше навчити дітей української мови, щоб привести в хорошу школу. Тому що вже стає таким трендом, що школа, яка добре обладнана, куди ми вкладаємо гроші, вона є україномовною. І в зв’язку з цим я є прихильником того, щоб ми показували кращі можливості, і тоді б люди туди вели своїх дітей.

Лекція міністра освіти і науки України Лілії Гриневич під час Форуму видавців у Львові