Тарас Возняк і Юрій Винничук про те, чим унікальна Галичина та чим вона відрізняється від всієї України

Не так давно в Австрії у Відні відбулася виставка, яка називалася «Міф Галичини». Отже, що таке Галичина і чим вона відрізняється від іншої частини України?

Т.В. Що таке Галичина? Галичина – це один із шансів для України бути цікавою, по-перше. По-друге, коли народ слабкий, коли він ще тільки в процесі не тільки виборювання незалежності, а й розбудови своєї ідентичності, дуже часто він впадає в таку дитячу хворобу як уніфікація.

І тоді усіх стрижуть, начебто під якийсь один штиб, що начебто всі ми, українці, повинні ходити в шароварах, всі ми козаки і т.д. Ну якщо говорити про Запоріжжя і козацтво, то це цікаве поєднання, звичайно, але трішечки оксюморон. Те саме стосується Галичини.

Але коли народ як політична спільнота, як політична нація дозріває, коли він стає сильним, він собі може дозволити різноманіття. Мало того, не те, що дозволити, в принципі, немає гомогенних насправді якихось народів, ні Німеччина, ні Італія не є такими гомогенними, вони розмовляють дуже часто різними не те що говірками, навіть мовами. Скажімо про Італію, то там різноманіття просто неймовірне.

Навіть партії мають різні. Мені було дуже цікаво, коли от зараз я був нещодавно в Мюнхені і ніде не бачив портрета Меркель, тому що ХДС не бере участі у виборах у Баварії, там ХСС, їхній партнер.

Шульц, її конкурент від соціал-демократів, є, а Меркель немає, там її партія не бере участі у виборах.

Т.В. Абсолютно точно. Ще більші різниці в Італії, коли Етторе Шміц, він же Італо Звево, писав трієстинським діалектом, Альберто Моравіо писав римським діалектом, а Шаша чи Сальваторе писали сицилійськими діалектами, котрі дуже часто розходилися.

Пазоліні взагалі писав на мові Фріулі, яка, в принципі, для середнього італійця абсолютно незрозуміла. Тим не менше вони всі італійці. І вони творять ту політичну й культурну єдність у тій різноманітності. От Європейський союз поставив перед собою те завдання – створити єдність у різноманітності. Поки що не виходить.

А що стосується України, то вона стає вже настільки сильною, що не потребує такої простацької примітивної уніфікації. І вона може собі дозволити у своєму лоні плекати і Галичину, і Закарпаття прекрасно, і Волинь чи Буковину, котрі ментально взагалі дуже часто радикально відрізняються. Тому Галичина є одним із таких, скажімо, самоцвітів у цьому загальному.

От я хотів пана Юрія запитати, чому почав цю розмову, бо виникла така ідея, ми з Тарасом її обговорювали, створити в Україні, або у Львові, або в Івано-Франківську музей Галичини. Тому що, справді, ця земля, крім того, що пережила дуже багато бід, і не даремно кривавими землями саме Галичину називав Тімоті Снайдер, де дуже багато людей загинуло в часи Другої Світової і загалом в XX ст.

Але крім цього, це земля, де дійсно жили різні народи, які між собою співіснували, які творили певну цивілізацію. Письменники, митці, вихідці з цієї цивілізації відомі і славні на весь світ і в літературі, і в математиці і в абсолютно різних сферах.

Ми завжди боялися про це говорити, навіть коли я лише заікнувся, лише сказав про таку думку, мені відразу сказали «А, це дурниці, Україна – єдина, що це таке, це сепаратизм». А от ви завжди обстоюєте інакшість Галичини. У чому, з вашої точки зору, ця інакшість?

Ю.В. У всіх країнах практично є регіони, які різняться між собою. І настільки різняться, що, наприклад, північні італійці просто зневажають південних, кепкують з них, в Австрії знімають цілий серіал про дурнуватих німецьких туристів і німці не ображаються на це.

У Великій Британії є велика різниця між різними територіями. У нас чомусь цього дуже бояться, і коли я написав, що треба повернути архів Франка і архів Гнатюка до Львова, мене правосеки обізвали сепаратистом. Це безглуздя, тому що в Києві не розуміють галицької мови.

Вони видали Франка, спотворивши його, не розуміли слів, вони польської не знають і взялися перекладати з польської - так ти не знаєш, що ти перекладаєш. У Вагилевича написано, він там описував свої інтимні стосунки, що він «обжив проститутку як уринал». Вони переклали, що «вжив її, як урину». А уринал – це нічний горщик, і вже тоді зрозуміло, про що йдеться.

І таких випадків багато, у Франка там поперекручували цілі слова. І ніхто там цим не займається. Ну, це така історія. По-друге, я писав, що у нас було дві літературні мови загальноукраїнська і галицька, притому що галицька домінувала часом настільки, що виходив в Одесі медичний журнал «Наука і життє», не життя, а життє і видавали його східняки.

І знову ж таки проти мене якесь ополчення «Як це, чому галицька мова?» Так, була галицька мова, чому її цуратися. У  Німеччині на кількох діалектах твориться ця мова, в Італії був такий письменник Карл Гауді, який взагалі на 8 діалектах написав свій роман і цей роман перекладений ширше, ніж будь-який український щиро українською мовою.

Одним словом, для мене дорога Галичина. Звісно, що й Україна дорога, але все ж таки Галичина є для мене якимось таким дуже рідним настільки, що коли я служив в армії у Харкові, рік відслужив, сів у поїзд, і так сталося, що двоє гуцулів їхали разом зі мною. Як почув я їхню мову, в мене аж сльози на очах були – я зрозумів – я вертаюся додому.

Це відчуття Галичини, що я виплекав у собі, я все про Львів пишу, «Легенди Львова» написав, зараз, до речі, пишу книжку «Легенди Галичини», щоб це якось до дітей наблизити – фольклорний матеріал, який був зібраний набагато давніше.

Я думаю, що це нічим абсолютно не загрожує, тому що чим Запоріжжя від Дніпропетровщини відрізняється ми не знаємо, чим Черкащина від Київщини – так само. Але ось ця західна частина вона є оригінальна, тому туди їдуть туристи зі сходу, із-за кордону – це треба плекати і нічого не боятися.

Тарасе, в чому ця оригінальність Галичини? Мені здається, що ця оригінальність - справді, тому туди їдуть туристи - вона може стати такою родзинкою для вивчення історії України загалом, тому що, безумовно, історія Галичини це частина історії України – з цим ніхто не сперечається.

Але це частина трохи іншої частини України, яка настільки відрізняється від Наддніпрянської України, що може бути відкриттям і багато чого позитивного навчити людей, які приїжджають з інших регіонів і докласти до нашої загальноукраїнської культури таких якихось елементів, про які ми, можливо, навіть і не здогадуємося і часом цураємося, вважаємо, що це не наше.

Але саме Галичина, мені здається, могла б бути цим мостом до Європи і до європейських цінностей для всієї України, оскільки традиційно вона такою і була. От що таке не лише міф Галичини, а що таке Галичина і чим вона відрізнялася від східніших земель і від західних земель, з погляду історика, бо ти як історик, безумовно, досліджував цю територію?

Т.В. Тут треба ще усвідомити те, що в Галичині паралельно існує три культурні націотворчі процеси. Ну наприклад, у Львові паралельно і дуже часто навіть не пересікаючись, відбувалися три національні відродження: Національне відродження українське, безсумнівно, бо це було в русинському морі, місто Львів і ті містечка, які розсіяні були по Галичині, таке саме Національне відродження в XIX сторіччі польське, але так само і Національне відродження єврейське. І всі ці три процеси йшли паралельно. Дуже часто запозичували один в одного багато що.

Скаутські організації були народжені у Львові всі.

Т.В. «Соколи»  - організація напівспортивна, напівмолодіжна – були чеські «Соколи», були польські «Соколи» і такі самі «Соколи» були українські. І оця триверствовість Львова з другої сторони стала так би мовити фундаментом для творення трьох міфів Львова.

Є український міф Львова, що Львів – княже місто, Данило Романович, Лев Данилович ну і ці наші князі, королі, після того міфологічні, вже майже міфілогізовані визвольні змагання, і т.д. Для поляків другий міф – міф веселого Львова, високий замок, дитинство, усі ці цукерні, Львівський балак, специфічна така напівукраїнська, напівпольська, напівгалицька, ні українська, ні польська мова, власне, міська, таке міське койне чи арго.

А з третього боку – народження великих мислителів єврейських, наприклад, дідусь Мартіна Бубера, напевне, найбільшого філософа XX сторіччя єврейського – зі Львова. І все це, з одної сторони, неначе паралельно, не розсепаровано, бо було інколи мало контактів, через що й народилися, в принципі, націоналізми, але разом з тим спілкування все-таки якесь було.

І це сформувало дуже специфічні три міфи, але й специфічну атмосферу Львова. От чим зараз  в основному культурне середовище Львова займається? Воно відновлює, регенерує ту тканину культурну, яка була втрачена в радянські часи, але втрачена в радянські часи не тому, що тільки були радянські часи й була совєцька репресія.

Ні, українське національне відродження якось не хотіло бачити ні польської, ні німецької, австрійської, чеської чи єврейської компоненти в загальному міфі Львова.

А це ми говоримо зараз про Львів чи Галичину загалом?

Т. В. І Галичина те саме. Все це повторюється на всій території.

От зараз дуже цікаво, коли в Польщу приїжджаєш у Краків у якийсь музей, пов’язаний з Галичиною, то завжди проходить кордон по межі Польщі і, як правило, розповідається про Західну Галичину, про Східну Галичину – ніби її немає.

Це дійсно ми можемо сказати, що це була одна велика територія? От що таке була Галичина, князівство Галичини і Лодомирії, раніше в Австрійській імперії спочатку, потім після Першої світової?

Т.В. Для початку треба назвати правильно адміністративну назву цієї території – Königreich Galizien und Lodomerien. І це зразу задає парадигму, коли ця частина Речі посполитої ввійшла в Австрійську імперію – це був один з найбільших коронних країв, окреме королівство - почалася її цивілізаційна зміна.

Бо коли сюди прийшла Австрійська адміністрація, військо, то місто і край виглядали в ситуації якогось занепаду: болото на вулицях, будинки перекособочені, помальовані синьо-буро-малиновим кольором і т.д., ні каналізації, ні водопостачання, ні того, ні сього. І десь приблизно із 1800-го року, ну, 1772-го, коли воно увійшло до Австро-Угорської імперії, але приблизно з власне перелому 1800-го року почалася цивілізаційна зміна краю, почалося вибруковування вулиць, бо адміністратори, котрі приїхали сюди, вони приїхали зі своїми дружинами, з донечками і т.д., вони почали облаштовувати своє життя вже в цивілізований спосіб.

Були германізаторські моменти, безсумнівно, це йшло через німецьку мову, через австрійську культуру. Але все-таки місцева людність українська, русинська, польська, єврейська з часом все ж таки із-під того німецького так би мовити флеру виходила і життя набувало своїх уже європейських, у цивілізованих, але в національних формах барв і запахів.

І в цьому контексті найспектикулярнішими є дуже часто не стільки загальні фрази, про які ми говоримо, а ті люди, які символізують для нас ту нашу ідентичність.

І от тільки після здобуття незалежності почали повертатися імена, але ці імена були своєрідними маркерами. Ну, наприклад, згадали всі, що родина Зігмунда Фройда з Тисмениці під Івано-Франківськом, Якуб Фройд там мав свою фірму, згадали, що єдине слово, яке увійшло у всі європейські мови, теж звідси, і це слово «мазохізм», а походить воно від імені Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха фон Кроненталя - ось такий дуже дивний набір імен одного чоловіка.

Тут майже 40 років із 1808 по 1839 рік мешкав син Амадея Моцарта, Франц Ксавер Моцарт, теж композитор, ну йому не пощастило з прізвищем – тяжко було перебороти батькове прізвище – але він був теж дуже талановитий. І тут повертається це у формі не тільки імен, а і достатньо відшумів фантастичний моцартівський фестиваль, власне приурочений, прив’язаний до імені Франца Ксавера Моцарта, львівського Моцарта.

Але чому ця частина Європи і ця частина Австро-Угорщини називалася Галичиною і чи вона відрізнялася від інших територій? От були національні території.

Було зрозуміло, що там в Чехії десь чи в Моравії жили в основному чехи і німці або на якихось польських територіях жили поляки. А що таке Галичина? Звичайна частина імперії, де жили всі, хто жили в імперії, і плюс українці. Але це не називалося Україною, це називалося Галичиною.

Т.В. Це слово використали просто в політичному аспекті. Коли три імперії Пруська, Австрійська і Російська розбирали Річ Посполиту першу, то Австрійська монархія згадала, що це дуалістична імперія, бо імператори автрійські мали і корону угорську, а колись Галицьке князівство входило в Угорську корону ще до Данила Романовича.

Одні із перших королевичей на троні в Галичі, скажу, напевно, таку трошечки крамолу, були угорцями – посадженими, не посадженими, із роду Арпадів. І як угорський спадок Галичина була включена в Австрійську імперію 1772 року.

І тому актуалізувалося слово Галичина – не Червона Русь, бо автентично це була Червоноруське воєводство в Речі Посполитій, а саме Галичина. А що стосується тих західних земель, котрі там до Кракова, вони штучно приліплені насправді до Галичини, бо Галичина до кола Галич, а Галич у Богоспасенній в Івано-Франківській області, а не під Краковом.

Тобто справжні кордони справжньої Галичини це що?

Т.В. Безсумнівно, Червона Русь. Це східна Галичина в тій такій історіософії радянській.

Чим для вас відрізняється культура цієї от Галичини або Східної Галичини загалом від української культури?

Ю.В. Я вам скажу, що помітив цю різницю ще Драгоманов, коли приїжджав до Львова, то його дивували деякі наші звичаї і т.д. Ана початку XX сторіччя тут побував київський студент Аполінарій Маршинський, який потім публікував спогади про своє перебування у Львові і спілкування зі студентами. І він відзначив, чим відрізняються львівські студенти від київських.

Він писав, що в той час, як львівські студенти збираються собі, скажем так, на п’янку, вони чітко розписують, хто що має принести до деталей: ковбаса, хліб, випивка і т.д. Коли ж ми в Києві, каже, збираємося, то хто що несе, ніхто нікого не перевіряє, хтось, може, й нічого не приніс.

А ще одна історія була цікава. Письменник Угрин-Безгрішний, журналіст, прозаїк, він був закоханий у Христю Алчевську, яка жила в Харкові, і він ще перед революцією поїхав у Харків, щоб її провідати, і мав виступ перед харківською публікою. І він там сказав, що ми намагаємося «пукати до кожної душі».

Дивиться, хтось почав сміятися, жінки виходять. І він думає, що ж таке, що ж я такого сказав. А потім йому пояснили, що пукати – це зовсім інакше. А по-галицьки – це як у пісні: «Прийшов мій миленький запукав у віконечко». Стукати.

Є такі речі, які нас відрізняють. Ментальність зовсім різна, тому що все ж таки ми виховувалися під австріяками і в нас є жила така австрійська, австрійсько-німецька, я б не сказав, що це скупість, швидше економність. Ну нема такої широти душі, яка є поза Збручем.

Але є тут свої якісь позитивні речі в тому, що галичани намагаються бути такими більш дисциплінованими у всьому, дотримуватися традицій, бо в нас у неділю – треба йти в церкву, дружина мене постійно водить. Жінки у нас є охоронцями цієї традиції.

Наскільки взаємопроникнення культур існувало? От усі ці культури, які були тут, німецька, польська, українська, єврейська, як вони впливали одна на одну? Чи була повна сепарація і всі жили окремо?

Бо коли запитуєш гуцулів, вони кажуть, «У нас був мир, тому що ми, гуцули-українці, овець пасли, поляки - це була адміністрація, євреї торгували, вірмени чоботи шили, і ми взагалі ніяк не перетиналися один з одним. Але через те був мир.

Ю.В. На такому рівні побутовому між простими людьми вони перетиналися, бо це є описано у спогадах Тировича. В нього була тітка греко-католичка, а він був сам із польської родини. І вони ходили на ті свята греко-католицькі релігійні, і тітку з дядьком запрошували до себе на свої католицькі свята. Ну це родинні.

Але і так українці з поляками, прості люди, вони спілкувалися. А також спілкувалася богема, бо ми знаємо, що Франко любив із польськими літераторами засідати у кнайпі, і багато інших літераторів українських і художників, і українські письменники, Лепкий жив у Кракові і постійно спілкувався з польськими письменниками. Тобто не було аж такого відчуження.

Але це відбувалося кулуарно і на якихось невеликих майданчиках. І хочу сказати, що цей балак львівський, він був не тільки польський, він був і український, бо є записи Замарстинева і Знесіння, де чиста українська мова діалектна зафіксована, і люди, які говорили, відверто висловлюють свою ворожість до поляків, тобто вони себе чітко визначають українцями. І цей балак надзвичайно цікавий і багатий.

Пам’ятаю, Хобзей видала прекрасний словник «Лексикон львівський», де зібрано дуже багато цих львівських словечок. А що цікаво, це міжвоєнний період, це настільки було популярно, що самі ж літератори, і польські, й українські, почали творити міф батяра поза самими батярами – вони навіть не знали, що відбувається.

Тобто батярство це не реальна історія, це – літературний міф?

Ю.В. Ні, батяри були. Але саме письменники і музиканти почали батярські пісні творити. Це є літературно-мистецька пісня, не батярська.

Батяри тих пісень не співали. І настільки це популярно було, що купу пісень створили, два фільми, третій просто загинув під час бомбардування, журнали видавалися, де про батярів постійно якісь жарти були.

Причому це було поза світом батярів, вони жили зовсім іншим світом. Вони того і не читали, не слухали і не знали тих пісень. Але цікаво, настільки підняли цей міф, він розрісся до міфу, бо навіть є книжка ціла Міф «Львовские батяри», де зібрані всі ці історії.

Т.В. Взаємопроникнення настільки глибоке, що часто ми його не зауважуємо. От зараз сказати сучасному галичанину, що святе святих, то називається цвіклі – бурячок із хроном, що подається до холодця - абсолютно єврейський додаток до їжі, то неможливо.

Бо в середньовіччі для того, щоб краще травлення було, то було так: хрін зі сметаною або вершками, якось приправлений. А оскільки м’ясне і молочне в єврейській традиції не можна водночас споживати, то євреї придумали, що вони до хрону додають бурячок і споживають.

І ця абсолютно єврейська страва перейшла в галицький і в загальноукраїнський контекст. Але зараз сказати, що це не галицька, не наша, українська, питома, патріотична, майже націоналістична страва – це неможливо. Або фарширована риба - це абсолютно єврейська страва, чи шуба так звана, оцей салат. Тобто воно в побуті нашому стільки елементів із того увійшли, або, наприклад, в Польщі «піроги рускіє».

Усі думають, що це російська страва, це не російська страва, це з русі, тобто наші. Це з одної сторони. З другої, навіть така проста річ як кутя, яку споживають на Різдво, у східних регіонах Польщі вона все-таки фігурує, тобто йдуть запозичення.

Ю.В. Ні, абсолютно, там зовсім інше. Я читав у спогадах львівян, які тужать за тією кутею і кажуть, що в нас у Польщі такої нема. І коли львівяни переїхали у Вроцлав, і вони звикли ходити на базар, як ходили тут, і вони питали у продавців, чи є зелене. А зелене це у Львові таке звикли продавати – морква, петрушка і зелень. У Вроцлаві ніхто того не знав.

Поставлю вам запитання про сучасність, про сприйняття галичанами сучасності і сучасної політики взагалі. От я зараз спостерігав за останніми проривами кордонів і іншими політичними діями, які тут відбулися, і згадав, що галичани, як це не дивно, завжди дуже жорстко ставилися до різних антидержавних кроків.

Навіть коли був вибір, наприклад, між відверто негативним на той час Кучмою, але з іншої сторони був хтось інший, то галичани все одно підтримували Кучму в другому турі. Навіть розуміючи ту критику, яка була до тогочасної влади, вони завжди вибирали щось, що має більше в собі державницьких традицій загальноукраїнських.

Набагато більше в них розуміння цих загальноукраїнських державних традицій, ніж на сході. Є таке. Якось пов’язане це з історією чи з тугою галичан все ж таки за українською державністю?

Т.В. Ні, я думаю це є питання акультурації. От коли загальноукраїнське тло розділилося між Російською імперією і Австрійською імперією, то почалося культурування, накидання культурних парадигм на ті території  і на те населення. Коли я згадував з самого початку, що на Галичині спочатку було досить сильне і міцне цивілізаційне онімечування.

Не в тому сенсі асиміляція, але накидання способів самоорганізації і бачення світу. От навіть якщо в діаспорі нашій коли виїжджають українці, то 3 галичани створять 8 політичних партій і 28 гуртків.

Люди зі Сходу до самоорганізації у формі такій менше схильні. У 30-х роках у Львові одним із найбільших мислителів був Микола Шлимкевич, який написав такий твір «Галичанство», де він розказує так, що, в принципі, всі галичани маленькі, сіренькі, невиразні.

Але вони всі вистрояться німецьким клином, як українсько-галицька армія, і можуть, як праска, ходити по будь-якій території. Вони моментально самоорганізовуються. Натомість на Сході особистості яскраві, всі  блискучі, всі такі козаки зі шликами. Але організувати із трьох козаків якийсь гурток із вишивання неможливо. Три галичани нададуться й на те, що будуть вишивати. І це ось та ментальна різниця. Насправді це швидше всього австрійська чи німецька акультурація працює до сьогоднішнього дня.

Ю.В. Ну галичани себе показали й у концтаборах у Сибірі. Теж організувалися і давали відпір і тим уркам різним, і т.д., і повстання вони підняли.

Т. В. У чому успіх був УПА? В тому, що працювала організація. Кожен з тих людей, які були учасниками, хтось там був героями, але, в принципі, звичайні сільські хлопці й дівчата, нічим особливо виразним не виділялися. Але структура настільки була міцною, що де Голь казав, якби у Франції була така армія, то вона б не була у тому стані, в якому програла війну Німеччині.

Але все ж таки, коли ми говоримо про загальноукраїнську політику, ми знаємо, що існував там донецький клан до відомих подій, чи дніпропетровський клан, люди приходили до влади.

Але галичани ніколи централізовано, системно й організовано не приходили до загальноукраїнської влади навіть тоді, коли були люди, які  підтримували цю політику.

І навіть дуже часто так, як Чорновіл і не був галичанином, він був зі Сходу, або Ющенко, якого підтримувала Галичина, теж був із Сумщини.

Ось таких яскравих галицьких політиків чомусь не було. Можливо, це тому, що все ж таки галичани не звикли ставитися до влади як до своєї, а оце відчуття колонізації тут ще сильніше, ніж на Сході, чи ні?

Т. В. Я не думаю. Відношення до держави все-таки трошечки інакше, законослухняність трішки інакша. От поляки, які були в Пруській імперії, в сенсі законослухняності і самоорганізації абсолютно інакші, ніж поляки, які були в російській імперії чи навіть в Австрії.

Австрійська – м’якша форма самоорганізації. І це сиділо настільки глибоко, що навіть такі первинні інстинкти, наприклад, як голод, не могли подолати.

От у 40-х роках, коли була війна, то тут було сутужно з харчування і т.д., а всі річки були повні риби. Але люди не ловили риби, бо за Австрії було заборонено ловити рибу.  І все. Це повага до закону.

Це повага до закону – це одночасно і обмеження, які можуть і заважати, тому що в умовах, коли хтось може ігнорувати закон і рухатися таким чином далі, той, хто закон поважає, зупиниться.

Т. В. Ну кожен закон це є обмеження. От на чому тримається Британська імперія чи Англосаксонська ментальність? На повазі до закону. На чому не тримається сучасна Україна – на повній ігнорації закону. От Саакашвілі.

Може, в тому причина, мені здається, як це не дивно, багато галичан все ж таки засуджують цей крок прориву кордону. Може, саме тому, що це є пряма демонстрація неповаги до закону, яка проти і ментальної традиції.

Ю.В. Ну звичайно, в Галичині є більше прихильників Порошенка, ніж його відкритих ворогів, тому що в більшості галичани розуміють, що можна різні претензії до нього висловлювати, але під час війни і загалом за три роки, я так вважаю, зроблено набагато більше, ніж за попередніх 20, декомунізація чого вартує, і безвіз і т.д., можна перераховувати багато чого. Мене називають у фейсбуці порохоботом, але я українобот.

І мені не йдеться про Порошенка, мені йдеться про те, щоб не сталося так, як колись за гетьмана Скоропадського, коли кинулися його знімати і втратили взагалі Україну. Тому що краще б була та Україна, яка була дещо русифікована за Скоропадського, а там уже, якщо читати спогади міністра Дорошенка, там описують, що востанні роки вже йшла по селах українізація, поміняли деяких проросійських міністрів, оголосили військову мобілізацію. Йшло до створення нової держави, яка могла дати відпір, але, на жаль, галичани її зруйнували.