"Смерть Сталіна": Чому варто подивитись це смішне і страшне кіно

Режисер "Смерті Сталіна" Армандо Іаннуччі - визнаний майстер політичної сатири. Фільмів у нього не так і багато, але майже всі - з  регаліями. Стрічка "У петлі", наприклад, номінувалася на Оскар і Бафту, а "Віце-президент" взагалі регулярно отримує "Еммі" за "Кращий комедійний серіал". Тому, якщо ви скиглите, що в українському прокаті мало дійсно розумних, вигадливих та смішних фільмів - швиденько купуйте квиток на "Смерть Сталіна".

Ще більший арумент за похід - це катавасія, яка нині відбувається в Росії. Нагадаю, там стрічку до прокату не допустили через наругу над великою країною совєтів та її геніальними лідерами. Якщо зібрати усе, що тамтешні діячі культури понаговорювали за ці дні - можна зняти ще одну комедію і нічим не гіршу.

Ну, приміром, Владімір Бортко, наш колишній співвітчизник, режисер "Собачого серця", а нині - полум'яний сталініст. Стрічку Іаннуччі він, звісна річ, бойкотує і навіть підписав відповідного листа. А російській службі BBC дав такий коментар: "Как член КПРФ я тем более против этого всего. Потому что мой вождь Иосиф Виссарионович Сталин, который остается им всегда, просто оболган".

Там же - коментар доньки великого маршала СРСР, Ери Жукової, в якому вона бідкається, що стрічка жахлива, образлива і знущається з її батька. Але додає, що "Смерть Сталіна" вона, взагалі-то, не дивилася, але їй розповідали.

Нікіта Міхалков теж долучився до цих гонінь і вступився за честь вождя. Хоча сам у продовженні "Стомлених сонцем" місив торт пикою бідного товариша Сталіна. Депутат Єлєна Драпєко пішла ще далі і запропонувала таки створити "Раду з моралі", яка би займалася ділом. Через неї вже точно б не пройшли сцени, де розпилюють череп мертвого генсека. Бо це насильство, а насильству немає місця на цнотливих російських екранах.

Що ж, мусимо лиш радіти, що ми з вами нашу комісію з моралі таки ліквідували. Але, сміючись з росіян і їхнього абсурду, завжди варто тримати при собі велике дзеркало. Але про це пізніше.

Отже, "Смерть Сталіна" - це доволі ексцентрична політична сатира про те, що відбувалося одразу по смерті вождя. Діючі персонажі - Маленков, Берія, Хрущов, Мікоян, Каганович та Молотов зливаються у битві за владу.

Паралельно показується донька Сталіна Світлана Аліллуєва, яка страшенно переймається долею свого брата Васілія. Васілій буянить, бухає та погрожує всім пістолетом. Маршал Жуков змальований пафосним придурком. Він весь обвішаний орденами, а пальто скидає так, наче знімається у фешн-рекламі.

Загалом, кіно водночас і смішне, і страшне. Як на мене, саме такою і повинна бути оповідь про тоталітарні режими, які обов'язково скочуються у абсурдність. І вона в якийсь абсолютно дикий, проте і органічний спосіб поєднується з неймовірною жорстокістю. І Армандо Іаннуччі дуже точно це передав.

Лаврентій Берія, який ходить коридорами і роздає накази: ту розстріляти на очах чоловіка, того - обличчям в яму, усіх інших - на власний смак. Перелякані організатори концерту, які кидаються до залу і просять усіх людей сісти на місця, а музикантів - повернутися на сцену. Так, концерт закінчено, але товариш Сталін захотів запис і тому потрібно усе починати знову. Світлана Аллілуєва, яка в ході комічної сцени зойкає: краще б я застрелилася як мама.

Читайте також: "Колись такий фільм знімуть у Північній Кореї". Внук Сталіна та син Хрущова обурені стрічкою "Смерть Сталіна"

І ще один плюс смішного у таких темах. Зло тут повністю позбавлене величності. Воно не страшне, не всемогутнє, а навпаки - дурнувате і карикатурне. Варто лиш згадати біографію, приміром, Павла Тичини, який настільки боявся радянської влади, що дійшов до краю і сахався навіть думки про велику чорну машину, яка може за ним приїхати. З такими страхами можна боротися лише сміхом, перетворюючи жорстоких тиранів на прибацаних дурбеликів.

Що ж до реакції росіян, то вона знову дає шанс світовій спільноті зробити висновки про їхній політичний шлях. Але що ж ми? Хіба ми можемо вже аж так сміятися з них, тицяючи пальцем. Бо ж у нас все не так, ми йдемо в Європу і, зрештою, навіть займаємося декомунізацією та валяємо пам'ятники.

Все то так, але частково. Бо у багатьох питаннях ми все ще разом із росіянами, стоїмо поряд із ними обидвома ногами в совку. Ну, можливо, одну ногу таки почали витягати. Ми так само як і вони страшенно занепокоєні тим, щоб ніхто нічого не подумав про нас. Це постійний аргумент, коли з'являється, наприклад, кіно, в якому українців показують не надто привабливо.

Ну ось так було із "Племенем", яке звинувачували у антиукраїнськості. Росіяни у точно цьому ж звинувачували "Левіафан". 

Ми себе можемо лише хвалити та звеличувати. Ми - або жертви, або герої. Агресорами бути не можемо. Яскравий приклад - досі немає перекладу "Благочестивих" Джонатана Літтелла, а це один з найвизначніших романів останніх десяти років.

Він розповідає про нациста Макса, який у ході війни потрапляє на територію України. Там він бачить як одні націоналісти влаштовують єврейські погроми, а інші - радо йдуть на колаборацію. Я не можу уявити, яке б видавництво зараз взалося це перекладати і видавати.

У кінематографічних колах часто говорять про те, що правдиве кіно про нашу історію теж зараз неможливе. Мова йде про дійсно хороший сюжет хоч би про той самий національно-визвольний рух. Про вибір, який тоді стояв перед людьми, про різні точки зору лідерів, про помилки, про неоднозначність. Зрештою, лиш так ми можемо у цивілізований спосіб протистояти пропаганді, яка ліпить з ОУН та УПА кривавих монстрів.

Але замість правди, хай місцями неприємної, ми ліпимо свою контрпропаганду. А хто проти - агент Кремля. Тому на вищеописаний фільм грошей у Держкіно, думаю, не дадуть. А коли хтось зніме за власний кошт - не видадуть прокатну ліцензію.

І тут ми знову опинимось ніс до носу з РФ, в якій так вчинили зі "Смертю Сталіна". Бо ж, кажуть вони, цей фільм не можна показувати поки триває інформаційна війна проти Росії. Нічого не нагадує?