Популізм - найкоротший шлях до диктатури

У березні 2018-го весною і не пахне. Але у політичному житті повіяло виборами. Не варто гадати, відбудуться вони вже за півроку, як вимагає опозиція, чи за півтора року, за графіком. Є сенс задуматися, чи здатні вибори якісно змінити ситуацію в країні, якщо за владу борються популісти. Замість передвиборчих програм – політичні скандали, протестні акції, «сенсації», що відволікають увагу. Замість партійної ідеології – звинувачення, образи, пошук «ворогів».

Ми говоримо про популізм у негативному контексті, маючи на увазі політику, побудовану на експлуатації страхів, побоювань, сподівань простих людей. До них апелюють політики-популісти, завзято критикуючи владу і щедро роздаючи обіцянки. В цій системі координат все просто. Правляча верхівка – завжди «корумпована, злодійкувата», її політика – скрізь «антинародна, злочинна». Народ, ясна річ, «нещасний, але розумний, працьовитий, заслуговує на кращих правителів». Оратор і його партія готові стати саме такими «правителями»: швидко вирішити всі проблеми і покращити життя пересічних громадян. Це – класичні постулати, на яких будують свої звернення до суспільства популісти в будь-якій країні світу.

Можна заперечити, що в окремих випадках подібні заяви виправдані і справедливі. Чим у такому разі відрізняються популісти від політиків, які дійсно готові і можуть змінити ситуацію? Професор Принстонського університету, автор книги «Що таке популізм?» Ян-Вернер Мюллер відзначив важливий нюанс: популісти не говорять по суті, не наводять конкретних фактів, не пропонують реальних програм. З ними неможливо сперечатися, їм не можна заперечити: «Вони напирають на корумпованість, порочність і базову нелегітимність всіх їхніх конкурентів у боротьбі за владу».

Виборцям пропонується власне сліпо вірити. Притому, як відзначає Мюллер, всі, хто вірити відмовляється, потрапляють до ніші «ворогів», «не патріотів», «громадян другого сорту». Популістів, за словами дослідника, вирізняє «претензія на те, що лише вони виражають погляди «справжнього народу»… Громадяни, які не вписуються до популістської концепції «народу» (і, відповідно, не підтримують самих популістів) – менше громадяни, ніж решта». В якості прикладу Мюллер нагадав, як 2016 року у Великобританії ідеолог Brexit, лідер Партії незалежності Сполученого Королівства Найджел Фараж привітав результати референдуму словами: «Це перемога справжніх людей». «А 48%, які проголосували проти, виходить, не справжні?» – підкреслив професор.

Про «парад популістів» на Заході в останні кілька років сказано багато, адже майже кожні вибори приносять подібні сюрпризи. Австрія, Нідерланди, Франція, Німеччина, Італія – всім довелося пройти випробування популізмом. І пройшли його по-різному…

В цьому сенсі Україна – в руслі світових тенденцій. Можна було б назвати не один десяток прізвищ вітчизняних політиків, які цілком підпадають під класичне визначення популіста. Дефіциту самозваних «месій» немає. Але наша ситуація принципово відрізняється відсутністю «старих», «респектабельних» партій, чия ідеологія є загальновідомою, програми зрозумілими, а дії прогнозованими. Де українські політики, які стояли біля витоків незалежності? Яка доля «партій влади» при попередніх президентах? Де їхні партійні осередки, регіональні структури? За кого тепер голосують їхні виборці?

Щоразу, на кожних виборах голосують за нову вивіску, за красиве обличчя, за голослівні обіцянки. Європейці теж можуть раз-другий обманутися обіцянками популістів. Навіть німці на виборах до Бундестагу у вересні віддали понад 10% вільним демократам, лідер котрих Крістіан Лінднер закликав забути про анексію Криму, відновити нормальні відносини з Росією, не беручи до уваги ризики, що їх несе для Німеччини порушення післявоєнного світопорядку.

Але водночас європейці можуть дотримуватися і старих-добрих традицій. У тій же Німеччині консервативний блок ХДС/ХСС отримав майже 33% підтримки, соціал-демократи – 20,5%. Політичні традиції не дозволили «старим» партіям об'єднуватися аби з ким, сподіваючись на випадок під час голосування. Знадобилося більше 3 місяців, щоб завершити переговори про коаліцію – учасники були змушені заздалегідь знайти компроміси щодо всіх спірних пунктів, за якими доведеться приймати рішення (зокрема, щодо відносин в ЄС та міграційної політики). Це – приклад того, як традиційні партії, що не ризикують своєю репутацією та авторитетом на догоду поточним інтересам, є противагою популістам.

Українці, по суті, не мають такого вибору. У нас немає справжніх, укорінених у суспільстві партій, з яких по-справжньому можна було би спитати за виконання обіцянок. Старший науковий співробітник Інституту міжнародних досліджень Фрімена Споглі, професор Стенфордського університету Анна Гржимала-Бюссе в інтерв'ю VoxUkraine зазначила, що ця проблема різною мірою характерна для Східної Європи, де багато людей з комуністичних часів з недовірою ставляться до партій взагалі, а самі політичні партії часто є проектами окремих лідерів. «Вони не мають інституційної підтримки, не працюють над розвитком своїх організацій, над розробкою програм, вони не працюють над тим, щоб укорінитися в суспільстві», – назвала головну проблему експерт.

Тяжка тривала праця з вибудовування структури взаємин, зв’язків між партією та суспільством підміняється виступами лідерів перед телекамерами.

Беремо перелік проблем, що понад усе хвилюють суспільство (за даними опитування, проведеного у грудні 2017 р. Центром Разумкова і фондом «Демократичні ініціативи» ім. І.Кучеріва). На першому місці (51,3%) – воєнний конфлікт на сході країни. На другому (37%) – зростання цін на основні товари, інфляція. Далі – низький рівень зарплат і пенсій (36%), високі тарифи (26,9%). Корупція, бідність, якість медичних послуг, робота правоохоронних органів…

Зіставимо цей список з переліком претензій, що їх висуває опозиція до влади: один в один. Ліві, праві, центристи, опозиціонери всіх мастей критикують владу по цьому списку. А щодо обіцянок вирішити проблеми влада не поступається опозиції. Питання в тому, як вирішити. Відповідь на це питання мала би залежати саме від ідеології та програми кожної окремої партії. В такому разі людям пропонувався би вибір між різними шляхами розвитку країни: можна так, а можна й по-іншому.

Серед заяв українських партій ще можна знайти відмінності у підході до воєнної теми. Наприклад, Опозиційний блок закликає виконати Мінські угоди, навіть якщо це призведе до появи автономії. Надія Савченко взагалі пропонує припинити бачити у лідерах самопроголошених «республік» ворогів і розпочати з ними переговори. «Самопоміч» не схильна церемонитися: її представники вимагали заблокувати непідконтрольний регіон і розірвати з ним всі зв’язки до повернення Донбасу під контроль центральної влади. УКРОП має свою позицію, «Свобода» – свою. «Народний фронт» і БПП готові виконувати Мінські угоди, але спочатку – безпековий блок, далі – політичні питання, що дозволило би ліквідувати самопроголошені й ніким не визнані «республіки».

Проблема в тому, що все це – лишень заяви, не підкріплені реалістичними програмами. І жодна з заявлених пропозицій не підтримується переважною більшістю громадян. Групи населення, що виступають за той чи інший сценарій (одні – за виконання Мінських угод, інші – за силове звільнення Донбасу, треті – за компромісні рішення, але перелік допустимих компромісів у кожної групи свій), автоматично стають «чужими» для політиків, які пропонують інший сценарій. За відсутності єдності в суспільстві список «чужих» виборців стає небезпечно довгим, тому політики не дуже експлуатують цю тему.

Інша справа – тарифи, зарплати, пенсії, рівень життя. В цій сфері вже не перший рік триває марафон обіцянок, за якими не можна відрізнити правих, лівих, центристів. Всі гарантують зниження тарифів і зростання добробуту пересічних громадян. І ніхто не пояснює – за рахунок чого. Поясненнями займається (треба визнати, не дуже охоче і не завжди переконливо) лише влада, але заяви її представників мерхнуть на тлі заманливих обіцянок опозиціонерів. Популісти звертаються не до розуму, а до емоцій. І досягають тим більшого успіху, чим меншою довірою користується влада і чим менше зворотного зв’язку існує між владою і суспільством.

Соцопитування свідчать, що в Україні ситуація з довірою до всіх інститутів влади є неблагополучною. Багато людей розчаровані, невдоволені. Але при цьому – надзвичайно важливий нюанс – вони не беруть участь у діяльності, здатній змінити ситуацію на краще. Справжніх партійних активістів – одиниці.

За даними Центру Разумкова і фонду «Демократичні ініціативи» ім. І.Кучеріва, довірою українців користуються громадські організації. Але це не призводить до зростання активності суспільства: 87% громадян як у 2012-му, так і в 2017 році не брали участі в громадській діяльності. Керівник «Демократичних ініціатив» Ірина Бекешкіна оцінила ситуацію як формування нового виду патерналізму:

"Самі ми в суспільному житті активної участі не беремо, але делегуємо вирішення наших проблем певним громадським організаціям – нехай зроблять все, що треба".

Це – найкращі умови для приходу до влади популістів. Куди вони можуть завести державу, можна побачити на прикладі сусідів. Набагато стабільніші, європейські, благополучні Польща і Угорщина скочуються до ускладнення відносин з ЄС, що загрожує погіршенням економічної ситуації. Хоча ставилися начебто благородні цілі. Партія «Право і справедливість» обіцяла полякам повернути їм «Бога і державу». Але ніхто не передбачав, що цей шлях приведе до таких поправок до закону про Інститут національної пам'яті, які піднімуть старі історичні конфлікти (у тому числі з Україною). Угорські популісти (які зараз знову готуються до виборів), граючи на ностальгії за великим історичним минулим, збиралися захистити права нацменшин у сусідніх країнах. Але загралися, дійшли ледь не до територіальних претензій (поки що лунають вимоги про автономію для угорців).

Що робитимуть наші популісти, якщо отримають владу? Розірвуть відносини з МВФ, посваряться з Заходом, оголосять війну Росії, спустошать казну, аби знизити тарифи і підвищити виплати населенню? Чи не зроблять абсолютно нічого з обіцяного, оскільки самі розуміють, що виконати це неможливо?

Легко назвати спробу НКРЕКП запровадити європейську практику RAB-регулювання розподільчих компаній «антинародними рабськими тарифами», але як по-іншому вберегти електричні мережі від повного зносу – відповіді немає. Так само, як і немає відповіді на заклики відмінити прив’язку вартості енергоресурсів до індексів європейських бірж у Дюссельдорфі та Роттердамі. Відмінити, звісно, можна, але, зафіксувавши неринкові внутрішні ціни на вуглеводні, Україні назавжди доведеться забути про зростання власного видобутку і дедалі більше залазити у зашморг залежності від імпорту. Тільки де взяти гроші на імпорт, якщо відміна формули автоматично призведе до припинення співпраці з МВФ?

Приклад з енергетичними формулами і тарифною критикою галузевого регулятора, НКРЕКП, обрано не випадково. Нещодавно Секретаріат Європейського енергоспівтовариства оприлюднив результати свого аудиту діяльності НКРЕКП. Яким доволі сильно розчарував вітчизняних політиків, що годуються на ниві антикорупційних викриттів у тарифній політиці. Істерики з приводу RAB-регулювання та формули Роттердам+, як і резонансні обшуки детективів НАБУ в НКРЕКП там трактуються вкрай однозначно: «Вищезгадані факти необхідно розглядати як неприкрите політичне втручання у незалежність Комісії та автономне прийняття нею рішень».

Якщо популісти не мають чітких програм, на реалізацію яких суспільство могло би погодитися або не погодитися голосуванням на виборах, якщо ми обираємо «серцем», а не розумом, очікувати можна чого завгодно. Зараз перелік партій, що включаються до соцопитувань про майбутні парламентські вибори, містить 20-30 позицій.

Вони міняються місцями залежно від того, наскільки часто лідери з'являються у телевізорі, у центрі яких скандалів опиняються. Показовими прикладами можна вважати падіння і злети Надії Савченко або Михайла Саакашвілі, а також ривок у п’ятірку лідерів партії «За життя» Вадима Рабиновича. «Батьківщина», Опозиційний блок, «Самопоміч», «Свобода» мають свої ярда електорату. Але це – не лише люди, які в своїх містах і селах дійсно працюють в партійних структурах, і, звісно, не ті, хто може викласти ідеологію тієї чи іншої партії. В основному це ті, хто сліпо вірить «своїм».

Приблизно третина громадян, що мають право голосу, зараз не бачать у списках партій «своїх», не знають, за кого голосувати. Ще близько 20% взагалі не планують брати участі у голосуванні. Тобто, майже половина голосів може бути завойована талановитими ораторами, які переконають громадян у своїх здібностях творити дива – в економіці, політиці, міжнародних відносинах…

Прийшовши до влади, популісти дуже швидко дізнаються, наскільки короткою є дистанція від народної любові до ненависті. І бачать причину своїх невдач у зовнішніх обставинах – підступах ворогів, нестачі важелів управління. Починається етап «затягування пасків» і «закручування гайок». Це, в свою чергу, посилює невдоволення населення…

Професор Стенфордського університету Анна Гржимала-Бюссе у згаданому інтерв’ю відзначила: «Одна із небезпек – те, що цілі групи населення не розглядаються (популістами у владі – авт.) як «хороші люди», як лояльні громадяни, і їх починають ігнорувати в політичному процесі». Інша, ще більша небезпека, за думку вченого, полягає в тому, що розпочинається «підрив офіційних інститутів демократії, нехтування неформальними цінностями, що лежать в основі демократії. Отже, йдеться про нехтування терпимістю, повагою до опозиції, свободою слова…».

Іншими словами, мета починає виправдовувати засоби, але цілі суспільства і влади на цей момент вже відрізняються… І «невинний» популізм поступово переростає в небезпечну автократію, породжуючи авторитарні і тоталітарні режими.

Дослідники вважають, що запобігти такому розвитку подій можуть дві речі: консолідація еліт і активність суспільства. Без цього вибори можна проводити скільки завгодно, паличка влади ходитиме по колу популістських лідерів і партій, але справжніх змін не буде. Політична весна, на відміну від календарної, – не примха погоди, а результат відповідальної діяльності політиків і активної участі суспільства у розвитку держави.

Леонід Терещенко