live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Чорногорія переобрала незалежність і НАТО, або Хто такий Міло Джуканович

На виборах президента Чорногорії чергову перемогу святкував Міло Джуканович – колишній функціонер югославської Компартії і союзник сербського диктатора Мілошевіча, за правління якого країна здобула незалежність і приєдналася до НАТО

15 квітня у Чорногорії - країні кришталево чистих пляжів і величавих гір – відбувся перший тур виборів голови держави. Перший тур виявився і останнім: за даними попереднього підрахунку, кандидат від провладної "Демократичної партії соціалістів Чорногорії" 56-річний Міло Джуканович набрав 53,9 відсотка голосів і став наступним президентом балканської країни. Його основний суперник, кандидат від об’єднаної опозиції Младен Боянич заручився підтримкою 33,4% чорногорських виборців.

Переможець президентських перегонів Міло Джуканович на виборчій дільниці

Виборам передувала аномально коротка передвиборча кампанія – агітація тривала буквально пару тижнів. Причина цього в тому, що і влада, і опозиція до останнього не могли визначитися з кандидатами: опозиція ніяк не могла домовитися, а сам Джуканович не хотів йти на вибори, пропонуючи замість себе кандидатуру екс-міністра оборони Милицю Пиянович-Джуришича.

Однак, враховуючи те, що кандидатом від опозиції став відверто просербський, проросійський і антинатовський Младен Боянич, у владній команді вирішили, що ставки надто високі і ризикувати ну ніяк не можна. Тож на вибори пішов важковаговик чорногорської політики, а сама кампанія пройшла під знаком концептуального вибору між рухом вперед і відкатом назад, впевненим рухом на Захід та сповзанням на околиці "руского міра", вестернізацією та "балканізацією".

"Чорногорія знову стоїть на розпутті", - заявив Міло Джуканович на першому передвиборчому мітингу.

Чорногорія Міло Джукановича

Міло Джуканович – унікальна фігура на всьому балканському просторі, навколо якої вже як мінімум 27 років обертається спекотне чорногорське сонце. Виходець із впливової партійної родини, 26-річний Міло у 1989 році був обраний до Центрального комітету Союзу комуністів Югославії – єдиної на той час політичної сили у країні. І відразу ж проявив себе неймовірно сильним апаратним гравцем, разом з найближчими соратниками відтіснивши від керма стару республіканську партійну гвардію, розгорнувши проти старожилів так звану "антибюрократичну революцію". Успіхам Джукановича відпочатку сильно сприяло те, що він заручився підтримкою президента Югославії Слободана Мілошевіча.

У 1991-му Джуканович обійняв посаду прем’єр-міністра Чорногорії. З цього часу чорногорська еліта, демонструючи лояльність Белграду, взяла курс на побудову де-факто незалежної держави, лише чекаючи слушної нагоди для початку цивілізованого розставання з Сербією.

Процес "розводу" стартував відразу після повалення режиму Мілошевича. У 2003 році федеративна республіка Мала Югославія була реорганізована у конфедерацію двох суверенних держав – Сербії та Чорногорії; а через три роки Чорногорія проголосила цілковиту незалежність. Втім, ще на самому початку 2000-х Подгориця відгородилася від "старшої сестри" митним і валютним бар’єром, в односторонньому порядку запровадивши євро в якості платіжної одиниці евро.

Протягом усього часу з 1991-го року Міло Джуканович повністю контролював усі процеси в Чорногорії, обіймаючи посаду то прем’єра, то президента, то когось із ключових міністрів. Протягом десятиліть у країні виникла нова еліта, повністю орієнтована на Джукановича: весь управлінський апарат і значна частина великого бізнесу складають люди, яких незмінний лідер підібрав і призначив або ж просто "посприяв" веденню справ (не забуваймо, що в Чорногорії досить висока толерантність до корупції – втім, як і в усіх країнах Середземномор’я, а особливо - Балкан).

У результаті трьох десятків років "стабільності по-чорногорськи" країна, зрозуміло, не стала регіональним лідером реформ, інновацій, побудови цифрової економіки та громадянського суспільства. Але і негативними її показники не назвеш.

За рівнем ВВП на душу населення країна посідає 74 місце, поступаючись Хорватії, але обійшовши Македонію, Сербію і Боснію. В Індексі економічної свободи Чорногорія – на 65 місці, обійшовши всі країни регіону, крім Македонії. А в Індексі сприйняття корупції республіка займає 64 рядок, поступившись зі своїх сусідів знову ж таки лише Хорватії.

Курс на НАТО і спроба перевороту

Очолюючи країну, населення якої не мало чітких зовнішньополітичних пріоритетів, Міло Джуканович і сформована ним еліта від початку здійснювали політику нейтралітету і багатовекторності. Рухаючись у бік Заходу, країна водночас привертала особливу увагу російських інвесторів, покупців курортної нерухомості, та й просто туристів.

На 600 з лишком тисяч жителів Чорногорії припадало близько 300 тисяч російських туристів на рік. РФ перетворилася на найбільшого інвестора в економіку Чорногорії, росіянам належить, за різними оцінками, до 40% курортної нерухомості. Близько 7000 російських громадян зареєстровані в Чорногорії як постійні жителі.

У 2013 році Москва запропонувала використовувати порт військово-морських сил Чорногорії в місті Бар на Адріатиці для базування російських військових судів. Така можливість дала б російському флоту прямий вихід до акваторії північного Середземномор’я, яке майже геть контролюється державами-членами НАТО. Між іншим, від чорногорського узбережжя і до Неаполя – основної бази і штаб-квартири Шостого флоту США – рукою подати.

Тоді Подгориця відповіла відмовою, заодно чітко визначившись із зовнішньополітичним вибором: країна прямує в НАТО. Оскаженілий Кремль відповів у своєму фірмовому стилі – почав готувати державний переворот. На дискредитацію режиму Джукановича і його євроатлантичного вибору надавалися значні кошти. Паралельно розкручувалася проросійська і просербська опозиція – зокрема, партія "Демократичний фронт". Заплановані на жовтень 2016 роки вибори в Народну Скупщини (парламенту Чорногорії) по суті перетворилися на референдум про вступ країни в НАТО. Спостерігачі відзначали необмеженість фінансових ресурсів опозиції і дуже високу, нехарактерну для Чорногорії, якість телевізійних і поліграфічних агітматеріалів.

Офіційна Москва також вела активну кампанію проти приєднання Чорногорії до Альянсу. На позаторішньому пітерському форумі російський лідер Володимир Путін особисто дивувався: мовляв, не розумію, "що ж загрожує Чорногорії?".

Відповідь на це запитання надійшла буквально кількома місяцями пізніше – і дав її сам Путін. За кілька днів до виборів чорногорські правоохоронці заарештували десятки змовників, які планували після закриття виборчих дільниць спровокувати заворушення, захопити будівлі парламенту і Кабміну, убити Міло Джукановича і його найближчих соратників та повалити чинний режим, зануривши країну в хаос. Кістяк "революціонерів" становили сербські націоналісти і колишні співробітники спецслужб, а також їхні місцеві чорногорські поплічники.

Прагнення Москви впливати методами індивідуального терору, окрім істеричного бажання кремлівських керівників покарати "молодших братів", які "зрадили" слов’янсько-православний "Третій Рим", може мати ще одну, цього разу – раціональну, причину. У квітні 2008 року в Бухаресті, подейкують, Путін кинув тодішньому голові Білого дому Джорджу Бушу фразу: "Україна – це навіть не держава".

Ризикнемо припустити, що приблизно так само господар Кремля міг сумніватися і в інституційній спроможності Чорногорії як держави. Можливо, у Москві увірували, що державні інституції цієї країни тримаються, що називається, на чесному слові. І варто прибрати з рівняння самого Джукановича, як створений ним режим (а разом із ним – і держава як силовий апарат) розсиплеться на друзки. Але кремлівсько-луб’янских стратегів чекало розчарування - створені Джукановичем і реформовані на шляху до НАТО чорногорські спецслужби спрацювали на відмінно.

Після цього політсила Джукановича "Демократична партія соціалістів Чорногорії" виграла вибори, набравши 41,42% і сформувавши новий уряд на чолі з колишнім керівником розвідки, переконаним прихильником західного курсу Душко Марковичем. Тоді Джуканович уперше з 1991 року формально залишився не при справах, обмежившись скромним титулом керівника правлячої партії.

5 червня 2017 року Чорногорія у святковій обстановці у Вашингтоні офіційно стала 29-м членом НАТО, надійно сховавшись під парасолькою Альянсу від як від Москви, так і від потенційних реваншистів у Белграді.

Втім, цьогорічні вибори президента продемонстрували: загроза обраному вектору руху на Захід – подалі від нав’язливих православних братів - нікуди не поділася. Третина голосів, набраних відверто проросійсько-просербським кандидатом, свідчить: зміни в суспільстві не є незворотніми, а геополітичний вибір – повністю усталеним. Зрозуміло, що у випадку обрання на посаду президента антизахідний кандидат зустрівся би з шаленим опором вибудованої Джукановичем "глибокої держави", яка б, скоріше за все, обмежила його фактичні повноваження стінами президентського кабінету (такий собі молдавський варіант).

Проте Міло Джуканович вирішив не ризикувати, очоливши процес особисто.

новини партнерів

20 квітня, 2018 п'ятниця

20 квітня, 2018 п'ятниця

19 квітня, 2018 четвер

Відео

Введіть слово, щоб почати