live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Мирослав Чех: протягом початку ХХ ст саме українці проливали найбільше крові за свою незалежність

Про унікальний історичний, видавничий, культурний проект з польським політиком українського походження Мирославом Чехом

Мирослав Чех - один з авторів ідеї і упорядників унікальної серії "Україна-Європа", яка розповідає про період між Першою і Другою світовими війнами, про українську політичну та історичну думку, врешті-решт – про ті події й явища, які відбувалися в той час на українських землях, що були розділені між різними країнами.

У нас тут стоять книжки, які охоплюють надзвичайно цікавий період української історії: від втрати української незалежності після 1918 р. до 1921 р., і до Другої світової війни. Чому ти обрав  саме цей період і в чому суть цієї серії, яка називається "Україна–Європа 1918-1939"?

Чому цей період? Тому що незважаючи на те, що дуже багато відомого, історики займаються тим періодом доволі довго. І не тільки історики українські, але й європейські історики. Насправді я для себе разом з колом друзів вирішили, що ми дуже мало про цей період знаємо. Плюс до того дуже мало джерел опубліковано, коли йдеться саме про цей контекст не лише Української РСР.

Контекст такий: Україна, українське питання в контексті європейської, а то і світової політики. Бо суттю цього нашого проекту є така думка, яка в історії дуже закорінена. І вона насправді віддзеркалює спосіб мислення, який ми перед собою поставили. Тобто українське питання було найбільшим невирішеним питанням після розпаду трьох імперій - німецької, російської і австро-угорської.

Після Першої світової війни, після розпаду цих імперій, велика кількість народів і націй проголосили свою незалежність. І недаремно Україна відзначає 100 років української революції, але разом з тим 100 років незалежності відзначає Польща, Литва і дуже багато інших країн Центральної і Східної Європи. Або відновлення, або встановлення – кожна країна називає це по-своєму, в залежності як це було в їхній історії. Разом з тим, ми мали трагічну ситуацію далі, бо ми не втримали і не захистили цієї незалежності. Ми мали Голодомор, Великий терор, акції пацифікації або інших переслідувань українців, які жили на інших територіях – не тільки на тих, які були окуповані радянською Росією, а й на тих, які (якщо брати 1918 рік і ЗУНР, що, по суті, була окупована Польщею) були під владою інших країн. Ми мали в той період, з однієї сторони, величезне відродження, але разом з тим пережили величезну трагедію.

Найбільш невирішене національне питання. Фіни мають свою незалежність, естонці, латвійці і згадані тобою литовці, - не кажучи вже про поляків, - об'єднана держава чехів і словаків разом із закарпатськими українцями і т.д. А українці - велика 40-мільйонна нація, розділена між чотирма державами. Деякі історики говорять про період 1914-1945 як про другу тридцятилітню європейську війну. Перша була в ХVII столітті, тепер була Друга. І це був період перемир'я. А для українців це не був час перемир'я. Богдан Кравченко сформулював таку тезу, що для українців 1930-ті роки відзначалися тим, що найбільшим успіхом є, що вони вистояли як нація. По суті, залишилися нацією, а не були знищені.

Але кількість українців, які в той період були знищені, перевищує кількість представників будь-якого іншого народу.

Абсолютно. І про це, між іншим, ми говоримо. А з політичної точки зору це червоною ниткою проходить через весь цей період. Починаючи від 1921 року до 1939 року в Закарпатській Україні українське питання було центральним. Тімоті Снайдер написав у своїх "Кривавих землях", дуже відомому світовому бестселері, що Друга світова війна велася між Гітлером і Сталіним за колоніальне панування над Україною. Сталін це колоніальне панування забезпечив собі в 1930-х роках, а Гітлер намагався це зробити в 1940-х роках.

Ну, щось схоже, можна сказати, відбувається і зараз.

Отож-бо. І ти заторкнув надзвичайно великий стимул появи цієї видавничої серії. Себто дуже багато хто з популістських політиків у Європі і не лише в Європі хочуть відштовхнути світ у 1930-ті роки - щоб були знову не  об'єднана Європа і НАТО, а лише національні егоїзми. Америка перед усе, інші країни перед усе і т.д.

Але мені здається, нема на то ради. Ми заходимо в такий історичний період.

От і наша серія має скромне завдання за посередництва медіа спонукати до обговорення, яку ціну заплатила не тільки Україна, але й Європа саме за панування такого принципу. Тому що на українському питанні прослідковується оцей елемент егоїзму, зокрема в 1920-1930-х роках, можна сказати, як у лабораторії. Тобто можна показати, яка є ціна в кінцевому результаті, коли застосовувати такі методи, а не виходити з якихось об'єднуючих процесів. Тоді кошт - війна, руїни, геноциди, винищення великих мас населення, відштовхування Європи в розвитку дуже далеко назад.

Цей проект для українців?

Для українців. А чому для українців? Я - історик за професією, хоч не виконую цієї професії давно, іншими справами займаюся. А десь 5-6 років тому відкрив для себе дуже багато джерел з історії України поза Українською РСР. Про історію Української РСР дуже багато документів публікується. А саме для політичної історії земель, які заселені були українцями, - немає. А то було дуже цікаве, дуже жваве, інтелектуальне, політичне й економічне життя. І якраз у інтеграції з процесами європейської політики і світової політики.

Це якраз питання, як нам вивчити і зберегти тяглість, спадковість української політики, політичної думки? Очевидно, що завжди поневолювачам, або імперіалістам, або тим, хто зі своїх міркувань не бажали існування української держави, хочеться доводити, що в неї ніколи не було політиків, ніколи не було визначних діячів, ніколи не було культури. І тут величезний пласт.

Абсолютно правильно. Знову ж зацитую Тімоті Снайдера. У травні 2014 року була велика конференція, він виступав і каже, що всупереч міфам, які панують в історіографії і разом з тим у світовій громадській думці, українці, по суті, були неспроможні боротися і за державне своє визволення, і створювати державу. Тімоті Снайдер сказав, що найбільше крові за свою державну незалежність пролили в часи Першої світової війни і після неї якраз українці. Що насправді польська незалежність, литовська незалежність, латвійська, естонська  -  по суті, впали цим народам в результаті процесів, які відбувалися поза їхнім контролем. Вирішили про те Антанта, великі держави. А ці народи менше за це боролися.

Натомість українці проливали найбільше крові саме за свою незалежність. І я думаю, одним із завдань нашої серії якраз висвітлити діяльність українських державних центрів. Абсолютно забувається і не представляється, що державний центр Західно-Української Народної Республіки існував і мав свої дипломатичні представництва на високому рівні, брав участь у конференціях різних до травня 1923 року. Представництва Української Народної Республіки, державний центр Української Народної Республіки, по суті, існував до Другої світової війни і під час неї. Певне відкриття я для себе зробив, наскільки сильно існування державного центру УНР впливало на політику Сталіна щодо Української РСР.

Людям, які виросли в Радянському Союзі і в інших соціалістичних державах, про це ніхто не розповідав. І здавалося, що після втрати Української держави в 20-х роках нічого не було: було знищено все окупантами, ворогами. Натомість виявляється, це не так?

Абсолютно не так. І більше того, розсекречені радянські документи, як і документи інших держав, зокрема розвідок, аналітичних центрів, показують, що вплив на політику Радянського Союзу та Сталіна мало те, що робила українська діаспора в Америці чи в Канаді. Сталін настільки боявся українського незалежного руху, що кожне об'єднання, кожна акція на міжнародній арені викликали в ньому якийсь, я б сказав, тваринний страх перед українцями. Намагався знищити все - не лише в Українській РСР, але й поза межами.  Українсько-політичну націю, людей з українським походженням, які творять українськість чи то в Канаді, чи в інших країнах, якщо на них дивитись крізь призму російської  імперії, то треба її рахувати як одне ціле. І це з сучасністю перегукується.

Ми, до речі, досі не навчилися дивитися на цих українців, які живуть всюди в світі, як на одне ціле. А це дуже важливо, тому що кожна держава, яка захищає якийсь народ або націю, вона їх захищає всюди в світі. Це була ідеологія створення Ізраїлю. Відтак намагаються діяти багато інших країн, які відновили свою незалежність, як та сама Польща. І Україна лише зараз, після Революції Гідності, поступово приходить до усвідомлення і розуміння цього. І, до речі ми ще теж не усвідомлюємо, що українська держава повноцінно незалежна від Росії, не сателітом, а справді з власною політикою існує, мабуть, найдовший час існування української незалежної держави у ХХ столітті.

І не лише в ХХ столітті.

А й певні століття до цього, так.

Ідея створити таку серію виникла 5-6 років тому назад. Півтора року тому вона почала реалізуватись дякуючи одній особі, якій би я хотів з допомогою твого Еспресо.TV сердечно подякувати. Це Віктор Рибчук. Теж історик, який не виконує професію історика і є успішним...

Керує блискучою медичною клінікою "Оберіг", яку ми тут рекламуємо за те, що він підтримує таку хорошу справу.

Це нелегко на сьогоднішній день видавати історичні джерела, історичну наукову продукцію і довгий період. Це не кожен виявить таку сміливість. Але Віктор це зробив. І першим ділом зібрали ми редакційну раду на чолі з відомим професором Ярославом Грицаком. Науковим редактором серії є професор Оля Гнатюк з Варшавського університету і з Києво-Могилянської академії. Серед редакційної ради є Віктор Рибчук, я, професор Франк Сисин, професор Сергій Плохій – це директор Гарвардського інституту українських студій. Також професор Андреа Граціозі - видатна постать, видатний історик Радянського  Союзу; Роман Висоцький з Люблінського університету, який найкраще знає, по-моєму, джерела історії міжвоєнного періоду; Олександр Зайцев - дуже видатний історик українського націоналізму; професор Ігор Галагіда з Гданьського університету. Так що коло, яке ми зібрали, є дуже серйозне і поважне. Серія задумана, в основному, як видання джерел і пам'яток. Тобто видаємо джерела до історії якоїсь проблематики. Наприклад, у вересні цьогороку під час Форуму видавців у Львові запрезентуємо перший том "Пацифікації 1930 року", яка мала місце на Галичини.

"Примушення до миру", як говорили росіяни по відношенню до Грузії. Але досвід цього був і раніше.

За допомогою війська і поліції, так. Так що це будуть тематичні збірники документів, які всестороннє висвітлюють якесь історичне явище. Хочемо презентувати призабуті постаті українського інтелектуального життя, української політики і друкувати або їхні призабуті твори, або щоденники, виступи і т.д.. Є великий масив щоденників, які, по суті, невідомі. У дуже багатьох діячів української політики і українського інтелектуального життя залишилися щоденники. А щоденники - це джерело унікальне.

Першим томом є робота Юрія Шаповала про есера Олександра Шумського - це відома постать. Але професор Шаповал написав першу насправді наукову біографію Олександра Шумського  на 150 сторінок і приєднав дві слідчі справи плюс деякі інші документи.

Хто був Шумський, тому що не для всіх він відомий?

Постать унікальна. Він був українським есером, тобто соціал-революціонером. Свого часу під час українських визвольних змагань 1917-1918 рр. цю партію очолював Михайло Грушевський. Так що Шумський був у партії, якою керував Михайло Грушевський. Це партія, яка визнавала соціалістичні ідеї, але орієнтувалася на село. Що для України основне питання – це селянське питання, тому давайте застосовувати соціалістичні принципи до селянського життя. Шумський дуже скоро перейшов на ліві позиції і на початку 1918 року відколовся від українських есерів, вийшов з них і був одним із важливих представників лівого крила есерів під час Гетьманату Павла Скоропадського, готував повстання. І потім в часи Директорії він відійшов від УНР і перейшов на союз з більшовиками. У 1920 році влився разом зі своєю партією, яка була тоді в Україні чисельнішою від Комуністичної партії, в українські есери. Ленін навіть сказав, що ключем до панування над Україною є союз більшовиків із есерами і підпорядкування їх собі.

Це зрозуміло, чому так було, бо українці були пригноблені як національно, так і соціально. Очевидно, що в ті часи соціалістичний рух мав підґрунтя і навіть логіку в своїх діях.

Потім він представляв Українську РСР у Варшаві. Повернувся, був наркомом освіти Української РСР, який проводив українізацію. Але він вважав, що це українізація несправжня. Його дуже відомий конфлікт зі Сталіним: коли Сталін відіслав до Харкова, тодішньої столиці Української РСР, Лазаря Кагановича, Шумський виступив і сказав, що це не є справжня українізація і треба, щоб українець очолював партію в Україні, а не особа іншого етнічного походження. Була велика боротьба з ним, і в 1926 році він змушений був відійти від своїх позицій, поїхав до Росії. Його арештували в 1933 році, хотіли звинуватити його у членстві в українській військовій організації. Але це не вдалося. Був на Соловках.

І треба віддати належне, ці документи є, він ніколи не зламався, його ніколи не зламали. Більше того, є драматичні описи очних ставок з його найближчими політичними друзями. Ці друзі зламалися і казали, він очолював нашу організацію контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну і т.д. Він каже, я не визнаю, нічого такого не було. Але ніколи не засуджував тих своїх друзів. Після того, відповідно, його не засудили, але заслали в Росію. Знищили, вбили його дружину під час Великого терору. З другого  подружжя єдиний син Ярослав загинув у 1942 році під Москвою, на фронті.

Його вбили в 1946-му році. Його вбив сумно відомий Павло Судоплатов, який вбив Євгена Коновальця, єпископа Теодора Ромжу. Чому його вбили? Він же 8 років лежав, прикутий до ліжка. За політичні погляди і відстоювання гідності української нації!

В Росії?

В Росії. Він написав лист у жовтні 1945 року до Сталіна, в якому обурювався на висловлювання Нікіти Хрущова, який був тоді першим секретарем КПУ і який сказав: "Ми дякуємо великому російському народові як старшому брату за те, що ми можемо слухати його великі науки. Будемо слідувати його дорогами" і так далі. І в драматичному такому листі Шумський написав, що це приклад національної кастрації, і що розуміє, що це не виступ якогось холуя, малороса, для нього категорія така неприйнятна, малороси – тобто люди денаціоналізовані. Які будуть пристосовуватися, а насправді не служити, як він то вважав, справі революції. І що це приклад малороса, але він розуміє, що це не якийсь випадок єдиний Хрущова, але це лінія партії.

І тоді Хрущов побіг до Сталіна. Але відомо, як це було, що Сталін очікував, що скаже Хрущов на того листа Шумського. І Хрущов сказав: "Треба вбити". Вислали цілу бригаду вбивць до місця, де в будинку перебував хворий Шумський. Сказали йому, що переїздиш до України. Він втішився. Посадили його в купе, тоді Судоплатов разом з декількома іншими МГБістами поклали подушку на обличчя, а Мар’їнський, такий шеф "лабораторії отрут" в Москві, укол йому зробив. І його убили таким способом. Аж приїздив Каганович, щоб провіряти, чи дійсно його вбили. Звичайно, місця поховання його ніхто не знає.

Ми знаємо, що Судоплатова або інших такого штибу людей КДБ посилало вбивати людей за кордоном. Але вбивати людей таким чином у своїй країні, причому це вже не був період великого терору, це після війни. Це свідчить якраз про те, наскільки вони боялися цих людей. Чому не можна було увязнити знову чи звинуватити в чомусь?

Зрозумійте – цілу бригаду посилають. І Судоплатов – це не була остання особа.

Це був, по суті, керівник спецоперацій КДБ. Українець, між іншим.

Потім приїздять, перевіряють, чи дійсно його вбили і чи викинули ті останки його, щоб навіть сліду не було. Боротьба Шумського зі Сталіним тривала 20 років. Вісім років людина була прикута до ліжка. Це тільки його розум був. І характер. І так боялися цього одного чи двох листків паперу, де була національна гідність. Чому так важливо це? Тому що показує, що навіть коли мова йде про комуніста, - бо Шумський був переконаним комуністом, - то українське проявляється в тому, що людина може гідно себе повести.

Які ще видатні постаті, крім Шумського?

Видали ми поки що 2 томи праць і документів Оргерда-Іполита Бочковського – особи майже невідомої в Україні, і не лише в Україні. А постать абсолютно унікальна. Це – професор Української господарчої академії, яку влада Чехословаччини і президент Масарик дозволив створити, і фінно-чехословацька держава фінансувала цю господарську академію. Він – соціолог, і соціолог нації. Створив власну теорію виникнення нації. Людина настільки унікальна, що коли я читав його твори, - а ми з Олею Гнатюк є упорядниками цього видання його спадщини, - відкривали для себе світи, яких не знали.

Людина володіла 20 мовами. Народився на Херсонщині: батько – поляк, мама – литвинка. Його рідний брат був поляком, римо-католицьким священиком. Він спочатку був студентом, соціал-демократом у час революції 1905-го року. В 1907-му році емігрував з російської імперії до чеської Праги, і там зустрівся з українською громадою – соціал-демократичною і студентською – і став українцем. Більшість його праць написана українською мовою. Він був глибоким українським патріотом. І не лише патріотом, - це унікальний вчений, соціолог нації, якому не було рівних до війни. Він передбачив рух деколонізаційний, національного визволення, як він казав, національного пробудження народів Азії, Африки. Він у своїх працях, дякуючи цьому знанню мов, вивчав такі національні рухи як каталонців, бретонців, всю Європу, всі рухи. Його перша наукова робота – про національне відродження фінів. Він це брав як прообраз відродження українського народу. Тобто нема поділу на молодші і старші нації.

У яких це роках було?

Він написав це в 1910 році, а свої праці писав – основні, - в тридцятих роках. "Вступ до націології" завершив в 1936-37-му роках. Він займався, наприклад, - уявити собі, - національним відродженням аборигенів Австралії. І він написав велику роботу на тему національного пробудження чорного людства, як він написав, тобто Африки, у чому полягають відмінності. Він – у класиці націєтворення, тепер так називається цей процес. Є відомі три фази Мирослава Гроха: культурне відродження,  потім – наукове, а потім – політичне. Він про це писав 40 років до Мирослава Гроха. Я не хочу применшити Гроха, натомість я хочу показати, що є унікальна особа, соціолог нації. В Україні розвивається бурхливо питання теорії нації, повстання нації, а ніхто не відкликується до такої постаті, як він.

Коли Ви впорядковували цю книжку, де Ви брали джерела? Над чим Ви працювали?

Його роботи поміщені на сайті diasporiana.org.ua, де збирається, сканується майже вся україніка поза УРСР, яка була створена. І там основні роботи його є.

Звичайно, пресу треба було переглянути. Він не тільки був кабінетний вчений, але це заангажований політик, бо він був членом соціал-демократичної партії разом з  Ісааком Мазепою і Панасом Феденком – теж відомими постатями. 

Думаю, відомими більше для істориків.

Так. Ісаак Мазепа – один з прем’єр-міністрів УНР. Бочковський був так званим публічним інтелектуалом. Він був головою Комітету допомоги голодуючим в Україні і написав найважливіші тексти про Голодомор в контексті європейської політики. Є два його дуже відомі листи до Едуарда Еріо – це колишній прем’єр-міністр Франції, який поїхав в серпні 1933-го року до Радянського Союзу і сказав: "Жодного голоду немає, це  брехня. Ті, хто говорить про голод – це послідовники Гітлера". І на це відповідав у двох листах Ольгерд Бочковський, і він написав надзвичайний, я вважаю, найсильніший текст про український Голодомор якраз у контексті Європи. Він написав текст: "Безхребетна Європа. Чому Європа мовчить, хоч знає про Голодомор в Україні? А ця прогресивна Європа не говорить нічого про це".

Але ж відомо, що все ж таки були комітети, які підтримували Україну під час Голодомору і були люди в Європі, які підтримували Україну під час Голодомору.

Все так, міжнаціональний, міжрелігійний комітет створив католицький кардинал. Він був справді міжрелігійним, бо до цього комітету приєдналися протестанти, євреї. Головний равин Відня був членом цього міжнаціонального, міжрелігійного комітету допомоги голодуючим в Україні. Але жодні соціалістичні, ліберальні партії не приєдналися до цього руху.

Тобто вони вважали Сталіна все ж таки своїм політичним однодумцем, незважаючи ні на що? Через це?

Так. Сталін і радянські комуністи, може, трохи перегини є, але це ж наші, це наша сім’я тощо. А Бочковський написав: "Гітлера засуджуєте, і правильно робите. Але коли Сталіна не засуджуєте, то означає, що Європа не має майбутнього". І цей текст надзвичайно актуально звучить і по сьогодні.

Це все актуально сьогодні, я думаю, і для українців, і для європейців. Хто ще з видатних постатей є у Вашому портфелі?

Зараз працюємо над дев’ятьма черговими книжками. Під час Форуму видавців презентуватимемо перший том "Пацифікації 30-го року". Про явище, про події. Документи про 1930 рік, - це перший том. А будуть ще другий, третій, може, четвертий. Пацифікація була дуже сильно присутня на міжнародній арені, дуже сильно присутня.

У нас, здається, не було публічних, масових досліджень про це?

Ні, ми говоримо про речі, які робимо вперше.

Це, по суті, політика тогочасної Польської держави проти українського населення – жорстока, несправедлива, яку називають пацифікацією, - багато людей тоді страждали фізично, і гинули, і були кинуті в тюрми. І майно людей страждало.

Українізація була заборонена, школи були заборонені. І Роман Висоцький, який є автором цього тому, представив це. 1930-й рік, що могло статися в Галичині такого великого, що треба було пацифікувати? Тобто знищити, і військо вводити, поліцію вводити від села до села тощо? Ніби мала бути так звана саботажна акція української військової організації. Роман Висоцький доказує, що ніякої саботажної акції УВО тоді не було, а Польська держава реалізувала цю пацифікацію винятково з внутрішньо-політичних мотивів. Була криза, були вибори перед цим, було запровадження авторитарної системи і найкраще було знайти якогось внутрішнього ворога, щоб мобілізувати своїх прихильників, щоб більше голосів залучати. Так що це теж актуально.

До сторіччя Української державності і Західно-Української Республіки готуємо видання щоденника Мирона Кордуби. Мирон Кордуба – це історик, учень Михайла Грушевського. Щоденник – з 1918-го року по 1925-й, і це документ абсолютно унікальний.

Він не видавався раніше?

Ніколи. Він видавався шматками як спогади. Але щоденник розповідає про такий період: починається відродження і зародження Української державності на Буковині, в Чернівцях, і як румуни знищили це. Потім на два місяці Мирон Кордуба потрапив до тюрми, опис його перебування в тюрмі. Потім переїхав до Галичини, був у Західно-Українській Народній Республіці, працював у Міністерстві закордонних справ, поразку зустрів він у Станіславові, сьогоднішньому Івано-Франківську. І залишився, не емігрував.

Описує реальність того часу, він був деканом історичного факультету таємного українського університету. І він описує цей університет, це явище, яке українські історики не вивчали. Як міг в умовах таємності, репресій три з половиною роки існувати університет? І це був реальний університет: професори викладали, бібліотека, фантастична справа. Він показує так само партійне життя і взаємини з Євгеном Петрушевичем, який був у Відні диктатор ЗУНР. Це унікальна пам’ятка і щоденного побуту життя, і громадських процесів, таких явищ як таємний університет і перш за все пам’ятка української політичної думки. Я думаю, що це буде своєрідна сенсація для всіх, хто ніби знає історію Західної України. Там настільки різних і несподіваних фактів, які він подає узвичаєні схеми традиційного погляду на розвиток національного руху в Західній Україні.

Скільки всього Ви плануєте видати томів цієї серії? Скільки Ви вже собі уявляєте?

Вже сьогодні в процесі, крім тих двох чи трьох книжок, які готуємо, ще в роботі є 8 позицій, які надіємося видати ще в цьому році і в 2019-му. Насправді ця програма видавнича і джерелознавча має показати перш за все, що про цю історію небагато відомо. І вона цікава, вона різнопланова. Це не є схема, яку викладають і в Україні чи поза Україною, що не було державності, бо українці не були спроможні мати власну державність. І все потім почався розвиватися націоналістичний рух, який потім закінчився колаборацією з німцями і так далі. Це руйнує цей міф.

Будемо старатися показати, наскільки реальність була багатогранною і все не вміщувалося в таке прокрустове ложе. Але насправді наша амбіція трошки інша – за допомогою цієї серії започаткувати вивчення українського питання в контексті європейської політики на основі вже дуже солідних студій. Насправді нема опрацьованих тем, таких як місце українського питання в політиці Польської держави 1930-х років. Починаємо з держави, де було найбільше українців, Чехословаччини – університети працювали, сільськогосподарська академія, великі центри української еміграції. Франція, Італія, Велика Британія, Америка, Канада, Литва, Норвегія. Норвезький прем’єр Мовінкель - дуже цікавився і допомагав, наприклад  всім тим комітетам голодуючих. Це була світла постать, про яку Бочковський дуже в гарних словах пише.

Тобто роботи – непочатий край. Вона має вилитися в розуміння, що не тільки треба Європі і світові сказати, що ми існуємо і що ми мали і те, і те, і те. А й як цей світ до нас ставився і як ми ставилися до цього світу. І чому так сталося, а не інакше. Бо були різні можливості, а все-таки люди не використовували їх. На те є історія, щоб на різних прикладах розказувати не лише цікаві сюжети, а й робити висновки. А ще є висновок, який є ключовим для нас, що не треба лізти назад Європі в 30-ті роки, бо ціна, яку заплатила не тільки Україна, а й уся Європа за вибір такого національного егоїзму, не об’єднання в рамках об’єднаної Європи, а таке, що моя держава – найперша, а інші не рахуються, чия переможе, а чия візьме верх, - кінчається дуже сумно.

Дякую! Я закликаю вас слідкувати за цією серією, купувати її, а ми вам обіцяємо далі про неї розповідати.

 

новини партнерів

23 вересня, 2018 неділя

22 вересня, 2018 субота

23 вересня, 2018 неділя

22 вересня, 2018 субота

21 вересня, 2018 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати