Криворівня - чарівна природа стародавніх Карпат

Сюди приїжджали і Олександр Довженко, і Кавалерідзе, і Параджанов, який знімав тут чудовий фільм "Тіні забутих предків". Мета марафону "Криворівня – літня культурна столиця України" – привернути увагу до цього села, яке було центром української культури, так, як у поляків Закопане, як у французів  - Прованс. Ми прагнемо допомогти сьогоднішньому життю гуцулів і Гуцульщині та розказати всьому світу про цей прекрасний край.

Продовжуємо наш марафон і говоримо із Сергієм Фоменком, лідером гурту "Мандри". 

Сергію, вітаю! Дякую Вам за участь у нашому великому дійстві!

Вітаю! Дякую, що запросили на таку чудову подію!

Ви бували раніше в Криворівні?

Так, проїздом.

Які враження на Вас ці місця справили?

У першу чергу – чарівна природа. Це – класичні Карпати. Як міф про красу. А тепер я вже дізнався більше про історію саме цього села, яка направду просто вражає, бо це не лише історія українського карпатського села, а історія України, української культури.  Це мене найбільше вразило, ця історія – так багато видатних і дуже важливих постатей української культури мало тут резиденцію і відпочинок, і що тут були написані і відзняті "Тіні забутих предків". Це – культовий і найулюбленіший мій фільм з поетичного кіно.

І всі інші історії так само тут вражають – що тут Грушевський, Франко був, цікаві гості з-за кордону, і всі імена – культові постаті. Дуже добре, що ви розпочали робити, піднімати цю історію на світ Божий.  Мені здається,  що це  - ідеальне місце для туризму, для того, щоб розпочати цікавий стратегічний довгий шлях до того, щоб і це місце стало не просто туристичним, а місцем для  імпрез, форумів, - суб’єктом культурної дипломатії.

Ви сюди приїхали з новою програмою? Що це за програма?

Так, багато нових пісень. У нас буде стародавня лемківська пісня в репертуарі дуже гарна "Фраєре", буде кілька зовсім нових пісень з крайніх альбомів, буде нова концепція старих пісень. Бо я відчув, що деякі з них мають право на життя, але в іншому вигляді. Ми зараз будуємо програму, щоб це був ремікс електронного звуку і живих інструментів. У таких традиційних, як скрипка, акордеон, духові. Цього разу ми без труб приїхали, але в нас новий період, він дуже надихає – новий час і нова музика.

Якщо говорити про нові часи. Очевидно, що після Революції Гідності, після Майдану, з початком російсько-української війни українська культура нібито мала отримати новий подих. І багато було зроблено для того, щоб вона отримала його. Як правило, після революції влада змінюється, на тлі розчарування людей повертаються дуже часто люди, які були до цього. Всюди в світі так відбувається. Чи відчуваєте Ви незворотність перемоги української культури зараз, чи все ж таки небезпека ще зберігається?

Я відчуваю різні речі. Однозначно, що підйом культури відчутний, і це позитивне явище. Тому що навіть на рівні популярної музики ми бачимо, що як гриби після дощу виростають цікаві нові україномовні проекти. І це стало мейстримом. Різниця між тим, коли це починалося 20-26 років тому і зараз  - це величезна різниця. Але ці небезпеки  про реакцію пострадянського суспільства, людей з такою ментальністю – спільна наша задача, що з цим робити.

Шлях попереду довгий. Я вважаю, що попри те, що за 26 років незалежності пройдений великий шлях, але по-справжньому дуже серйозні кроки до справжньої незалежності, де-факто, а не де-юре, відбуваються лише зараз. І тому очевидно, що результат такий, який ми хочемо побачити, побачимо, напевне, пізніше. Але зараз надзвичайно важливий час, бо зараз час серйозних змін. І звичайно, що старий світ, минуле буде боротися, - це такий процес, який є скрізь.

Чи ми станемо сильніші за обставини, чи зможемо згуртуватися, чи зможемо стати вище за побутові проблеми і зрозуміти, що це – тимчасове явище, особливо на тлі війни з небезпечним і дуже потужним ворогом, якого, тим не менш, ми зупинили і не дали йти далі. Бо якби суспільство не консолідувалося, якби ми цього не зробили, то вже прямо зараз України не було би. Якби не з’явилися, з одного боку батальйони-волонтери, з іншого боку влада почала будувати армію, почала робитися зброя. Дуже великі дипломатичні перемоги і справжня демократія.

Ми зараз проходимо лише перший етап боротьби за незалежність. Часи, в які ми живемо, не є такими страшними як ще 100 років тому, враховуючи кількість жертв і весь той терор, вбивства, які були тоді. Тобто зараз, слава Богу, у нас нема таких жахів. Усім, хто не задоволений теперішньою ситуацією, хто дбає, що є в кишені, треба зрозуміти, що над нами в більшості українських міст нема бомб над головою. Міста не зруйновані, у нас не сталося дефолту, а міг би бути. І це значно страшніше, ніж люди собі уявляють, коли все падає, нема нічого – ні грошей, ні їжі. Тим, хто не задоволений ситуацією, варто трохи аналізувати ситуацію в світі. А з тими, хто затято не задоволений, я думаю, варто діяти іншими методами.

"Криворівня – літня культурна столиця України". Телевізійний марафон. Ми проводимо його тут, щоб привернути увагу до прекрасних українських місць, куди приїздили на відпочинок корифеї української культури, української політики, де жили видатні люди, які створили і стали предтечами створення сучасної України. Але зараз ми будемо говорити не про історію, хоча наш співрозмовник якраз – кандидат історичних наук, а будемо говорити про природу.

Ярослав Зеленчук – керівник наукової частини місцевого Національного парку.

Пане Ярославе, ми з усіма попередніми гостями, і з Вами могли би говорити про чарівну історію цього краю. Але хочу Вас запитати про чарівну природу цього краю, бо працюєте Ви в Національному парку. Що можуть побачити українці і не тільки українці, які сюди приїдуть?

Криворівня, яка стала культурною столицею Гуцульщини, і не лише Гуцульщини, а всієї України наприкінці ХІХ- на початку ХХ століття, має досить обмежене географічне становище. Вона невелика за площею, відносно велика за кількістю населення, і ті діячі культури, мистецтва, політики  в той період мали змогу відвідувати й інші території Верховинщини, які є привабливими саме природніми умовами. Це і Чорногірський хребет, Покутсько-Буковинські Карпати…

Це – найвисокогірніший район в Україні?

Так. Чорногірський хребет, який частково належить до Верховинського району, має дуже гарні мальовничі краєвиди, має специфічні мікрокліматичні умови.

Чорногірський хребет – це Говерла, Піп Іван?

Це – й інші вершини-2-тисячники, які є найвищими в Україні. Вони територіально межують із Закарпатською областю.

В Україні, наскільки я  пам’ятаю, є шість 2-тисячників, з яких Говерла номінально відноситься до сусіднього району. Але одна з вершин, яка проходить через село Дземброня Верховинського району, знаходиться прямо тут. Піп Іван – також у Верховинському районі. Які ще 2-тисячники?

Ми маємо унікальну гору, де є кам’яні останці, це Ребра, на території Верховинського району. І в таких природно-кліматичних умовах вегетаційний період на тих висотах досить невеликий. Але за рахунок цього біорізноманіття, інтенсивності цвітіння, зміна різних фаз – вражали людей як колись, так і тепер. На цих територіях є значна кількість рослин, які зустрічаються лише тут. На території Верховинського району найбільш важкодоступні райони – це верхів’я Чорного Черемоша, де був створений Національний природній парк "Верховинський". Відповідно, на території парку також є специфічна рослинність, але особливість цього парку – наявність так званих висячих боліт і їхня приуроченість до смерекових пралісів. Це смерека, але вона знаходиться на верхній межі лісу. І ці смерекові праліси – території, які ніколи не використовувалися людьми, незачеплені, унікальні території.

Давайте пояснимо простою мовою, що це за території.

Це території, де ніколи не вирубалося, не випасалося, людина не втручалася в природний стан лісів, і ми можемо сказати, що сотні чи тисячі років тому так виглядали ліси. І це найбільш здоровий ліс у принципі. Там живе все біорізноманіття, це так званий живий ліс. Наявність у ньому ссавців і великих хижаків – ведмедя, рисі та вовка – створили там таку ментальну сторону природи.

Я завжди кажу так, що якщо чоловік іде до лісу, гуцул, і не боїться ведмедя чи вовка - це ментально інша людина. Ми колись брали інтерв’ю у багатьох старожилів, серед них були і досвідчені мисливці. Один з них казав, що то зовсім інше: коли ти йдеш у ліс і думаєш, що ти полюєш, а насправді то на тебе полюють.

Для мене особисто збереження, дослідження природи, правильне, скажемо так, втручання – точкове чи системне – має дуже велике значення. Найважливіше, на мою думку, в розвитку цього регіону як туристичного краю – в правильній інтерпретації природи. Нічого нового ми придумати не можемо, нам треба брати тільки добре забуте старе. На початку ХХ ст. віддалені території Карпат були вкриті мережею гірських притулків. Було вдало продумати так, що навіть у зимовий період за один світловий день ви можете прийти від одного гірського притулку до іншого. Перша світова війна, на жаль, зруйнувала мережу цих гірських притулків.

А хто їх  збудував?

Різні туристичні, громадські організації, товариства. До речі, співорганізаторами їх були місцеві гуцули, добрі господарі, які для цього надавали свої землі, свої частини полонин, щоб там побудувати притулок. Наприклад, один з таких цікавих притулків, який бул під горою Чивчин, два роки був прихистком для унікальної людини, - посла до Австрійського сейму Єротея Пігуляка. Він два роки прожив на Чивчині, а рік – на гідротехнічній споруді, і те, що він побачив, вилилося в дуже гарні дві книги під назвою "Верховинські згадки". Одна частина називається "На Чивчині", інша "Над озером". Тобто, ці люди не просто там відпочивали, - вони творили. Тому, на мою думку, відродження системи мережі гірських притулків, які б радо зустрічали гостей на високогір’ї, де нема іншої можливості, - є новим кроком для розвитку цього регіону.

А якщо турист приїде зараз до вас у парк? Я знаю, що у вас є спеціальні стежки, якими можна ходити з вказівниками, так?

Так, на території парку - і Карпатського, і Верховинського, - є ціла система маркованих шляхів. Це – туристичні стежки і навколо пізнавальні маршрути. До послуг туристів є різні атракційні засоби. Національний природний парк "Верховинський" розвиває також і кінний вид туризму. Він дуже перспективний, тому що наявність пологих шляхів на Гринявських горах дозволяє подорожувати на конях. Ми підтримуємо аборигенну породу коней, - так звані гуцульські коні. Вони дуже витривалі. Крім того, ми маємо можливість і велотуризму. Всі ці речі – зручні для людей.  Єдине, що люди, які не можуть подорожувати без наявності якихось цивілізаційних умов, - для них ці території частково недоступні. Але хто подорожує з наплічниками, наметами, - ця територія приваблива, тому що антропогенних ландшафтів практично нема, відповідно око радують гарні полонини, високі гори, річки.

"Криворівня – літня культурна столиця України".  Телевізійний марафон. Ми проводимо його тут, щоб привернути увагу до прекрасних українських місць, щоб привернути увагу до розвитку цієї красивої місцини, до необхідності   підтримки Гуцульщини, високогірних районів.

Зараз ми будемо говорити про це зі співачкою, виконавицею Соломією Чубай.

Соломіє, дякую, що Ви знайшли час сюди приїхати! Знаю, що Ви самі зголосилися тут виступати. Бували раніше в Криворівні?

Я була постійно тут. Ми з мамою колись збирали тут фольклор – коломийки, вишиванки, говорили з бабцями, жили в бабців. Цей регіон – Косів, Криворівня, Яремче – ми щоліта їздили, відпочивали.

Вас же чомусь сюди тягнуло? Ви ж не їздили збирати фольклор в інші місця. Чому саме сюди?

По-перше, таке враження, що це мої місця, моє місце сили. Я малюю картини, на всіх картинах – гори, Карпатські гори, захід сонця. Тут прекрасні доброзичливі люди. Мені гори дуже болять. Коли я чую,що тут вирубуються ліси чи тут вмирає культура і люди слухають російську поп-музику, а не слухають нічого українського, мені  болить. Звичайно, я зголосилася брати участь і дякую, що ви організували це. Бо це дуже гарно, що ти щось хороше привозиш до людей і кажеш, що ось так воно може бути, підтримуйте українське, бо ви українці.

Що Ви сюди привезли, яку програму?

Українські веснянки. У нас з Карпат така – як колядка, але вона не звучить, як колядка. І привезли ще одну пісню. Юрка Іздрика, українського письменника, який, до речі, народився близько, в Калуші. Тобто українські народні пісні в сучасних обробках.

Ваш батько був відомим і справді великим українським поетом, з моєї точки зору – з найгеніальніших українських поетів. Але так сталося, що і Тарас, і Ви почали співати. Чому це так?

У нас співоча родина. Бабця співала нам з колиски. Вона померла в 94 роки і в 94 роки ще колядувала і вчила нас веснянки і гаївки. Взагалі моя програма побудована на тих піснях, які мене навчила наша з Тарасом Чубаєм бабця. Я маю окрему програму на поезію батька, і Тарас співає на поезію батька. І я видала багато книжок, які пов’язані з Грицьком Чубаєм, - він теж шалено любив гори. Він навіть тікав у гори від КДБ з Олегом Лишегою, переховувався недалеко від Криворівні. Гори були і для нього прихистком, і це також важливо.

Олег Лишега – також великий український поет, який нещодавно від нас відійшов, на жаль. Абсолютно недооцінений, чудовий поет. 

Якби Ви були одним з керівників держави, щоб в першу чергу робили для культури цієї місцевості?

У першу чергу треба людям дати роботу. Коли у людей задоволені їх базові потреби, коли люди щасливі в побуті, вони починають цінувати мистецтво. Вони починають купувати картини, слухати музику, бо це надихає. Щоб люди також могли фінансово платити за культуру – і це буде гарний взаємообмін. Коли культурні діячі не взаємодіють з бізнесом, просто є яма. Є люди, які, можливо, хотіли би тягнутися до чогось кращого, але люди на верхівці мають просто піти в народ, поговорити з ними і сказати їм, що ось тут ми є, ми до вас прийшли з любов’ю і відкритістю. Ми любимо свою державу і сподіваємося, що ви також любите свою державу і будете давати людям хороший якісний продукт. І різного стилю. Це може бути поп-культура, арт-культура, андеграунд, різне. Тоді люди, я зауважила, ідуть на щирість, на любов.Коли ми з любов’ю прийдемо до людей, дамо їм роботу, дамо освіту, бо це важливо також. Школи закриваються, вони далеко, і про яку культуру можна говорити, нема елементарних речей…

Якби Ви були туристичним промоутером. Приміром, Коцюбинський, який дуже часто до цього їздив відпочивати в Крим чи в Італію, останні роки свого життя він щоліта приїжджав у Криворівню. Уявіть, що Ви промоутер і хочете якимось киянам, які можуть полетіти хоч на Канари, хоч десь у Грецію чи в Туреччину, Ви би хотіли переконати їх приїхати сюди. Як би Ви це робили?

Я б їм сказала: якщо ви хочете позбутися всіх турбот, стати вільними, заберіться на одну з найвищих вершин – у Криворівні чи Карпатах, просто розпростіть свої руки і скажіть "Я вільний, я – у любові і я щасливий!".  І цей запах, повітря, гори – це фантастика. Те, чим я живу. Думаю, кожна людина у великих містах дуже забігана, ми як мурашки, стомлені, агресивні. А гори, річка всю цю агресію прибирає. Я би придумала слоган як-то "Гори  кличуть".

Мій співрозмовник - Євген Степаненко. Ви – людина з цікавою біографією, людина, яка досить довгий час жила і працювала в Санкт-Петербурзі, потім була одним з керівників оборони Маріуполя, були на фронті, в найгарячіших точках, зараз займаєтеся мистецтвом. Чому Ви це робите? Що сталося у Вашому житті за останні 4-5 років?

Після Революції Гідності і після початку війни – повне відчуття, що ти маєш жити життя за себе і за тих хлопців, які лягли на Інститутській, які лягають щоденно на сході України. І ти маєш робити більше, ніж ти міг собі дозволити робити до війни. Це – не тільки зі мною. З Україною – це усвідомлення того, що ми українці, усвідомлення того, що ми країна, яка має повернутися і повертається до Європи, до спільного європейського і світового простору. І в цьому сенсі те, що зараз відбувається в Криворівні, те, в чому ми зараз беремо участь – це дуже важливо. Бо ми, по суті, допомагаємо людям які тут живуть, відчути себе заново частиною Європи, частиною того, звідки їх штучно вирвали і зараз ми їх туди повертаємо.

Де Ви народилися?

Я народився у Корсунь-Шевченківському Черкаської області. Моя сім’я наполовину з Петербурга, наполовину – з Корсуня. Така біографія, як у багатьох з нас – усе змішано.

А коли ви повернулися із Санкт-Петербурга?

Це вже 10 років тому. Але я повернувся, чесно скажу, в Україну, я і не відчував себе, що я українець. Тобто відчував, що живу в Києві, моя дружина – в Києві, дитина в Києві, все чудово... Це місце, де проживання таке, знаєте, світовий  режисер-постановник: ти живеш у всьому світові.

Як це раптом сталося, що Ви відчули? Це раптово було чи поступовий процес?

Це – Майдан. Для мене – це чітко Майдан. Це була ніч. Коли ми вночі приїхали на Майдан з нашої Татарки: ти відчуваєш, що ти один, і тут раптом ти бачиш людей, які виходять зліва, справа. Це струмок, який починає поєднуватися і перетворюється в річку. І відчуваєш себе частиною чогось більшого, ніж ти до цього себе відчував, навіть уявляв.

А потім Ви вирішили їхати на схід?

Це було моє бажання, бо проживши досить довго у Росії, я досить чітко уявляв собі, що таке війна і як воює Росія. Я як кореспондент працював в Грозному під час першої чеченської війни. І я бачив, як це там відбувається, я знав досить багато. До цього ми працювали в Грузії під час війни 2008 року, і нам грузини казали: ви – наступні. Ми не вірили в це абсолютно. І коли ця історія почалася з Кримом, навіть не було сумнівів, що я не маю залишатися осторонь. Я подзвонив друзям, ми поїхали майже в перші дні.

А Ви до цього в армії служили?

Давно, ще в 90-х роках мав короткий досвід, півкроку. Це важко назвати службою. Звісно, я там стріляв, їздили на якісь там тренування. Ніхто не розумів, що відбувається, куди це йде. Чітке було розуміння, що треба зупиняти, чітке було розуміння, що треба зараз забувати про всі свої проекти, треба віддавати себе своїй країні. Тому що нас не буде як країни, як суспільства.

Ви народилися в Корсунь-Шевченковському, жили в Росії, воювали на сході України. Бачите різницю між різними регіонами України?  Наскільки сильна ця різниця? Відчуваєте її на Гуцульщині?

Ментально, якщо ти живеш де степ, то гори дають певну різницю. Але я виріс на хуторі, посеред лісу, я абсолютно розумію хазяїна, який старається, що все має бути моє – гражда, хатка. Абсолютно нормальна психологія українця. Я не відчуваю цієї різниці ментальної. Ми всі українці, і я не вірю, що є розбіжності, які можуть розділяти.

А якщо відверто? Для того, як Ви сюди приїхали, Ви багато знали про Криворівню?

Взагалі нічого не знав. Їдучи в Європу, ми кілька разів тут зупинялися буквально переночувати.  Відверто кажу, що було цікаво приїхати в Карпати, але не знаєш, куди їхати, як їхати? Бо район не розвинутий, ти не розумієш, як їхати сюди машиною, з дитиною. В яких умовах ти будеш жити? Якщо тобі 20-25 років – узяв наплічник і поїхав. А коли тобі за 40, ти розумієш, що маєш жити з певним комфортом, у певних умовах, знати, що підвіска машини не буде розбити по цих дорогах. А коли читаєш відгуки – не розумієш.

Я маю на увазі, що це справді було місце, яке було меккою культурної і політичної інтелігенції початку ХХ століття. Те, що Грушевський тут жив фактично 12 років по півроку, навіть два будинки мав, і Франко жив по сусідству. І Леся Українка до них приїжджала. І Гнат Хоткевич 6 років  жив тут безвиїзно. Ви про це знали?

Дуже віддалено. Тому що це інформація, яку треба спеціально вивчати. Якщо про це говорити спеціально українцям, усім, тоді це буде зрозуміло, що таке Криворівня, що таке ця територія. Якщо про це не говорити спеціально, про це забудуть.

Ми про це і говоримо. Зараз хочу запитати про Ваш проект.

"Звільнення Шевченка" – це історія, яка почалася ще до війни, потім з певних причин перервалася і зараз ми відновили. Це година мультимедійного шоу, бо це важко назвати виставою, швидше, дійство, яка ми робимо разом з Романом Колядою – композитором і автором. Це історія про свободу, про те, як нам треба звільнятися від міфів минулого, в тому числі і від міфів про Шевченка. Це не історія лінійна, де все драматургічно побудовано: жив – народився – не одружився – помер. А історія, яку розповідають, коли людина іде за світи, то ми не говоримо про біографію. Ми згадуємо якісь випадки з її життя, якісь речі емоційні, якісь веселі ситуації з її життя, щасливі моменти. Емоції – в першу чергу. Ця історія дуже емоційно розповідає про людину, яку ми насправді не дуже знаємо – про Тараса Шевченка і про Україну. Тобто це історія про нього, про світ навколо нього, про ту Україну ХІХ століття, яку ми дійсно не знаємо.

"Криворівня – літня культурна столиця України". Ми ведемо цей марафон з цих прекрасних мальовничих місць, і наш нинішній співрозмовник – композитор, музикант Тарас Чубай. Тарасе, дякую, що береш участь у цьому марафоні. Знаю, що ти не лише сюди приїхав виступати, а їдеш на Лемківську варту. Наскільки для нас, українців, важливо підтримувати ці давні українські культури – лемків, гуцулів, бойків?

Треба сказати, що гірські українські народи – одні з небагатьох, хто зберіг усе в первозданному вигляді: мову, культуру, одяг, мистецтво. Завдяки тому, що гори їх трохи захищали від усіх окупантів, які проїхалися по нашій землі. Навіть за це треба це берегти, поширювати. Багато української інтелігенції сюди їздили. Пригадати 70-ті роки: дуже багато відомих львівських художників купували тут хати, реставрували і жили тут все літо. Була мода приїхати сюди і побувати в справжньому антуражі, де все натуральне збережено. Тут справді енергетика. Природний ландшафт сприяє тому, щоб тут відбувалося щось неповторне.

Цікаво, що вже покійний художник Якутович мріяв, щоб тут, у Бистриці, в сусідньому селі, де бував його батько, який був художником "Тіней забутих предків" і тут стояв хрест його пам’яті. І в нього було одне бажання – поставити цей хрест, і як  тільки його поставили, він на наступний день помер, бо вже хворів. Але він тримав себе, поки не постане цей хрест. Люди намагаються зберегти все, що тут відбувалося. Ми спілкувалися з твоєю сестрою Соломією, згадували твого батька. Наскільки для нього було важливе це коріння, ця мелодика, яка збереглася тут, у гірських районах, узагалі на Західній Україні, для його поезії, для його відчуття України?

Батько мені трохи показував гори, ми з ним ходили пішки по горах. По львівських горах, де своя історія, Захар Беркут. Батько показував ці місця, де цей камінь був колись. Це для нього було важливо і це стало важливим для мене. Тобто завжди тягне в гори, хочеться тут побути і тут відбувається правильна підзарядка.

Я знаю, що ти любиш Карпати і дуже часто влітку з друзями приїжджаєш сюди. Що для тебе гори означають?

Це таке місце, де справді можна і сховатися, і відчути себе собою, і справді буквально підзарядитися. Після того ти довгий час відчуваєш цей приплив енергії. Тому  я всім раджу приїздити сюди, особливо в Криворівню. Я сподіваюся, що тут фестиваль вкоріниться і буде відбуватися щорічно. Не знаю, це буде щось на зразок Вудстока, чи українці придумають який власний формат.

У нас інший формат, бо ми сюди запрошуємо не лише артистів, а й політиків і культурних діячів з усієї Європи. Бо нам здається, і так і є, що Карпати після підписання Карпатської конвенції Україною – Карпати – це те, що нас єднає з країнами Європейського Союзу, які зараз надзвичайно активно розвивають Карпатський проект і цінують це. Але чи цінуємо ми до кінця Карпати і Карпатський проект? Ми хочемо тут поєднати і інтелектуальну дискусію, і українську музику, хоча б зважаючи на те, що ці місця є батьківщиною поетичного кіно.

І у всіх артистів, що тут беруть участь, тема гір присутня – і у Олега, і у Фоми.

У тебе присутня?

Без сумніву! У мене є Івасюка пісні, моя власна пісня, яка називається "Хата моя високо", - тут ідеться про мою мрію. Я завжди мріяв мати хату на вершині гори, щоб усе відчувати. Принаймні вона існує в пісні.