live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Діана Попова: роблю все, щоб високе мистецтво було доступне людям

Про мистецтво й культуру в Києві - з очільником Департаменту культури КМДА

Діано, що таке київська культура? Що перебуває у Вашому віданні? Скільки це театрів, кінотеатрів, музеїв? Київ - справді й найбагатше в Україні, і найвідповідальніше, вважаю, у своєму ставленні до культури.

Де в чому так, звичайно. Є дуже велика мережа - 72 підвідомчі організації перебуває в нашому підпорядкуванні. Це і бібліотеки, і кінотеатри, і театри муніципальної форми власності, і музеї, серед яких - 5 національних, а загалом 13, якщо з філіями - то 26 музеїв. Так само дуже розгалужена мережа шкіл естетичного виховання - 56. Це подвійне підпорядкування, але все одно ми опікуємося всіма нашими школами, і зараз особливо, коли всі реформуються. Ми завжди тримаємо руку на пульсі, щоб зберегти нашу мистецьку освіту. 

Ще Київ - це найбільша в країні бібліотечна мережа. Загалом в Києві 139 бібліотек, з них - міського підпорядкування три, і 136 - районного підпорядкування. І, звичайно, наші вищі мистецькі навчальні заклади. Це - і єдина в країні Естрадно-циркова академія. Це Академія хореографічна імені Сержа Лифаря, Академія музики імені Глієра і Дитяча академія мистецтв.

Якщо подивитися, скільки культурних закладів є у віданні КМДА, міста Києва.  І порівняти з віданням якихось інших столиць - у Варшаві, Празі чи Парижі. Цих закладів більше чи менше, ніж треба?

У мене єдине, що викликає внутрішнє питання, - питання щодо потреби: треба чи не треба? У мене воно є. Звичайно, в інших містах Європи набагато менше, бо в них відбулася децентралізація. Нещодавно ми з колегами були  у відрядження в Португалії щодо розвитку сучасного мистецтва. Була цікава розмова із заступницею мера міста Лісабона щодо їх мережі. Виявилося, що на весь Лісабон є одна-єдина опера, це взагалі в країні вона одна. І 16 бібліотек. Це - до по рівняння. І коли я сказала, що в нас 139, у неї був шок.

Але  коли ми говоримо про реформування бібліотечної галузі, то якраз пострадянські країни, такі як Польща, Чехія, скорочували кількість бібліотек, об’єднували, робили  послуги в цих бібліотеках доступнішими, цікавішими, сучаснішими. Тож кількість - це не завжди якість, це деколи й проблема.

У нас це якраз проблема, з якою ми зараз працюємо дуже  наполегливо. Тому щодо якості абсолютно згодна - якість не відповідає. Щодо кількості, то, мені здається, треба дивитися на кількість жителів і тих, хто є поціновувачем цієї чи іншої послуги, яку потребує населення. Мені здається, щодо радянського спадку у нас так і є. Ми, наприклад, нічого не пропонуємо пенсіонерам щодо їхнього дозвілля. А якраз бібліотеки відповідають тим потребам, на які вони розраховують. І так само діти і передстудентство, яке це завжди потребує. Але зрозуміло, що воно потребує іншої якось і цих послуг, і зараз це виклик і для нас, для вас, і для всієї країни.

А театрів скільки, Ви сказали?

Театрів у мене 20, муніципальної форми власності.

Які найяскравіші чи найбільші досягнення Ваші, міста, громади міста в розвитку культури за останні роки? Є щось, чим Ви пишаєтеся і хотіли б продовжувати?

У мене насправді є дуже багато такого. Зараз пригадаю найяскравіше, тому що те, що найболісніше дається, найбільше запам’ятовується. Я дуже багато часу приділяла розвитку театрального мистецтва, і я сподіваюся, що це видно. Мені було незрозуміло, чому наші театри живуть таким одноосібним життям. Вони всі були завжди закриті в своїй тарілочці і тільки показували своє мистецтво, єдине, де вони обмінювалися, - це на фестивалях. Яких було обмежена кількість у нашій країні і дуже мало їх їздило за кордон.

Зараз ми змінили підходи. Мені здається, що те, що розпочалося з Києва, дуже успішно впроваджується в інших містах України. Це копродукція, вона якраз за останні 3 роки відбулася. Я дуже  тішуся, що це відбувається з митцями, дуже багато театрів пішли на це, бачимо багато київських театрів, які роблять спільні проекти і потім показують це на різних майданчиках. Зараз це вийшло і за рамки Києва, дуже багато з Івано-Франківським театром співпрацюють, і з  Одеським, і з Львівськими театрами. Мені здається, це буде рухатися далі.

От є такі справді лідери, режисери, як правило, не знаю, як для Вас, для мене театр асоціюється з керівником чи художнім керівником – тим, хто все це робить. Усі ми знаємо Богдана Струтинського  чи знаємо Стаса Жиркова з театру "Золоті ворота".

Нещодавно дізналися, що він такий є.

Це правда, але зараз він справжня зірка, і театр його - зірка. Так, як і оперета змінилася зі Струтинським, бо раніше це був заклад, який тихо помирав, а зараз це стало явищем. Скільки ще таких явищ є? Вам вже вдалося перетворити той спадок таких часом напівмертвих театрів? Бо коли йшов Києвом, бачив вивіски: театр такий-то чи такий-то, і навіть не чув, що там відбувається.

Я думаю, що так. Я навіть впевнена, що так, тому що Стас Жирков просто раніше почав, це був мій перший ризик, яким ми здійснили. Це було майже 4 роки тому, тоді всі не уявляли собі такого молодого керівника без досвіду.

Якому ви даєте підвальчик на Печерську.

Так, така історія була. І дуже багато було зазіхань, дуже багато супротиву, зокрема, від театру пластичної драми, який сподівався, що він і залишиться, не продукуючи нічого, сидіти на комунальному бюджеті. Це насправді те, що змінює парадигму, мислення, те, що запровадили. Зараз ми створили, і я вважаю це нашим великим досягненням, що ми надали можливість Раду Поклітару, який є дійсно дуже талановитим хореографом, знаним у всьому світі. Його Київ Модерн Балет пішов своїм життям. Тому що в нього був кількість штатних одиниць в іншому театрі, і розвиток його був дещо обмежений. Я сподіваюся, що ми зробили юридично, дасть йому поштовх, щоб він свою творчість розвивав на всю територію України і за її межами. Так само Театр на Подолі, який 23 роки чекав на своє приміщення. Це - наше одне з найбільших досягнень.

Великим нашим досягнень я вважаю Євробачення. Це був колективний продукт, я би не сказала, що це тільки заслуга міста Києва, але Київ дуже багато зусиль доклав до того, щоб це відбулося - і фінансово, і багато зроблено. Саме після цього ми отримали і безвіз, і підписана була угода, не дивлячись на велику роботу наших дипломатів і міністрів, усе одно були перестороги і від голландців, ми пам’ятаємо, і тільки після Євробачення ми змогли своїм позитивом і в мас-медіа переламати цю історію.

Ми показали насправді через мистецтво дуже велику роботу, яку не завжди можна проговорити словами. Дипломатична мова дещо в цьому обмежена, а мистецтво ці рамки нівелює. Саме це відбулося, коли заспівала Джамала - про те, що не завжди можуть сказати дипломати на зустрічах. І це відчувалося серцем усіх європейців, вони за це проголосували. Так само ми зробили прекрасні проекти, коли наприкінці Євробачення був День Європи, і всі посли прийшли до нас на локацію і ми зробили присвячення Криму, війні, і змогли через мистецтво показати все, що болить нашій країні сьогодні. Так само це почало трохи рухатися. Так само я почала приділяти дуже велику увагу сучасному мистецтву, бо мені здається, що це - неправильно, що в нашій країні не відчувається цього сплеску.

Зробіть Центр Помпіду.

Я дуже хочу, і це так само моя мрія. Після Театру на Подолі я зрозуміла, що нема нічого неможливого.

Я спостерігаю за тим, як розвивається культура в багатьох інших країнах. Гданськ - велике місто, не столиця, театр у ньому прекрасний. Поєднання шекспірівського театру з сучасним театром, прекрасна архітектура з дахом, який розсувається. Почала це громадська організація, долучилося місто, долучилося міністерство культури країни, а даному випадку Польщі, долучився Європейський Союз і спільно зробили продукт, за який не соромно. Місто є одним з лідерів, але місто може отримувати  підтримку від багатьох інших. Те саме стосується чудового Музею ІІ Світової, сучасного наративного, фантастичного, який також є у Гданську. І такі великі проекти одному місту, навіть найбагатшому, дуже складно тягнути. Коли ми дивимося на наші міста, не лише на Київ, у нас усе якось дуже розділяється. Це театр, вибачте, Міністерства культури, це  - театр міста, це - музей міста, ми вам не допоможемо, самі розбирайтеся. Чому у нас нема такої співпраці? Чому на рівні органів влади немає такого підходу? Коли ми можемо закласти гроші на новий театр не лише в меценатство, як Театру на Подолі, а й державний бюджет, муніципальний бюджет, і кошти креативної Європи чи культурного фонду, інших європейських грошей?

Я в цьому буду сподіватися на вас, депутатів, тому що наш бюджетний кодекс нам цього не дозволяє, на жаль. Фінансування може йти тільки з одного бюджету - або з бюджету міста, або з державного бюджету. Саме в цьому є проблема, наприклад, у Лаврському заповіднику. Ви знаєте, що там є кілька музеїв, які є муніципальної форми власності, але всі об’єкти - державні. Тому ми не можемо вкладати в капітальні видатки, тому що це є державною формою власності. Ми завжди маємо співпрацювати з Міністерством культури, ми співпрацюємо.

Зрозуміло, що кожне місто зацікавлене мати в себе якомога більше культурних закладів. І не завжди готове підтримати, але деколи, якщо хтось інший підтримає, це буде плюс, правда? Бо не завжди навіть вашого бюджету вистачить. Скільки, до речі, ваш бюджет?

Ми вперше цього року перескочили мільярд гривень. Ні для кого не секрет, що культура завжди фінансувалася саме за остатковим принципом. Мені здається, що це проблема саме нашої ментальності. Чомусь так було історично 25 останніх років. І коли ми прийшли після Революції Гідності, 2014 року, новою командою, і побачили, в якому стані вся мережа знаходиться культурних закладів - це жахіття. Я пам’ятаю, як я тоді ходила по театрах і казала, що Станіславський вам, напевне, щось збрехав. Бо театр починається не з вішака. Він починається з туалету. Туалети - на нижньому поверсі, і це були жахіття.

І перше, що ми почали, - почали якось рухатися до змін. Тому що театрали у нас прекрасні як митці, а як хазяйновиті суб’єкти, - господарювання було в жахливому стані, і це стосувалося не тільки театрів. І навчальні заклади, і гуртожитки – в жахливому стані. І це стосується не тільки міста, в державних закладах - те саме. Тому що матеріальна база, те, від чого залежить зростання дитини естетично, в яких умовах вона зростає - це все одно закладає формування на етику.

Друге, що ми почали, - зміна формату міських заходів. Тому що те, що відбувалося раніше, я розуміла, що впроваджувати це надалі неможливо. А в який спосіб зробити краще? Ми почали збирати групи, і Ви бачите вже наші результати. Новорічно-різдвяні свята, Великодні свята в місті, всі концертні програми. Ми вперше вивели взимку симфонічний оркестр на сцени, і довели, що це можливо, треба тільки захотіти це зробити. Для того, щоб низькопробну попсу прибрати, щоб люди бачили рівень. Мені здається, що коли діти будуть на цьому зростати, вони вже далі не будуть спускатися. Вони будуть потребувати більше гідного мистецтва.

Я побачила після новорічно-різдвяних свят, як змінилися Хрещатик і Майдан Незалежності. Це - купа битого скла, це постійно п’яні. Подивіться, коли грає класична музика - це неможливо, люди самі перестають поводитися так, як це було. Я з року в рік бачу цю динаміку. Я сподіваюся, що так воно і буде. Культура - це ж не лише мистецтво, люди применшують рівень культури, зводячи до мистецтва. Вона ж впливає на всі галузі.

Що є чи мало би бути, з вашої точки зору, обличчям Києва для іноземців? Ви згадували Лісабон. Очевидно, там є прекрасна португальська унікальна пісня, заклади, які залишилися після міжнародних виставок, де зробили музеї класичних португальських поетів. Якщо ми заговоримо про Париж, то згадуємо Лувр чи Центр Помпіду. Якщо говоримо про Канни -  ми говоримо про Каннський кінофестиваль. І так кожне місто - велике чи маленьке - має свою родзинку, якісь заходи чи заклади, яким цікаво подивитися будь-кому у світі. Що має бути таким обличчям Києва?

Я насправді для себе ставили те ж саме питання, що і Ви поставили мені. Я і продовжую його собі ставити. Тому я пішла шляхом розгалуження, щоб виокремити, що більше знадобиться киянам, по-перше, бо треба, щоб кияни підтримали цей захід. А по-друге - яку реакцію це буде справляти на туристів. Тому що не секрет, що те, що ми плануємо і хочемо, не завжди так відбувається і відгукується. Тому, я запровадила і підтримую 6 кінофестивалів. Звичайно, найбільший - це кінофестиваль "Молодість", це наша родзинка. І ви вже бачили, цього року ми його зробили абсолютно в інший спосіб.

По-перше, ми його перенесли врешті, оскільки він міжнародний, це було нелегко і довгий шлях. Але ми його перенесли на травень, бо в травні Київ найцікавіший і найкрасивіший. Тому це є правильний шлях, щоб це було однієї з візитівок. По-друге ми запровадили Kyiv Art Week для того, щоб підтримувати сучасне мистецтво у всій країні і запрошувати всі міжнародні галереї поставити на мапу європейських міст. Їх усього 22 міста в Європі, які мають свій art fair. І це є насправді так само дуже престижно.

Що це таке? Скажіть тим людям, які не звикли до сучасних слів, які ми з вами вживаємо.

Це ярмарок сучасного мистецтва і це те, що розвиває бізнес навколо цього. Це те, що показує нашим художникам у який спосіб розвивається європейське мистецтво сьогодні. Тому що ми це сьогодні бачимо тільки завдяки Віктору Пінчуку, який зробив цей Центр. Але це єдиний хід, який ми маємо. Ще часом ми маємо прекрасні проекти в Мистецькому арсеналі, але це все – ми більше нічого не бачимо і це не завжди ярмарки.

А ярмарки – це продажі, це те, що показує художникам тренди – куди їм рухатися і яким шляхом вони зможуть робити економіку довкола мистецтва. І це дуже символічно і красиво. І для цього ми їхали в Лісабон, бо вони свій ARCO Lisboa, свій ярмарок сучасного мистецтва три роки тому запровадили так, як і Київ. І ми їхали вивчати, в який спосіб вони зараз рухаються щодо трендів. І мені було приємно, що в Києві ми набагато краще рухаємося, ніж Лісабон. Я можу з упевненістю про це говорити після того, як з різницею в тиждень побачила заходи в Лісабоні і Art Week у Києві. І я сподіваюся, що ми й далі будемо рухатися ще краще і в Art Week буде об’єднуватися все місто, а не тільки та частина, яка є під арт-фейном.

І так само є цікавими театральні фестивалі. Ми з вами відкривали "Гру" і це дуже цікаво, бо раніше була тільки "Київська пектораль" – найстаріша і найшановніша українська премія, але єдина. І завжди у митців йдуть дискусії про справедливо-несправедливо, тож чим більше таких заходів – тим краще.

Мені дуже подобається, що ми вводимо класичну музику. І коли цього року приїздив Рікардо Мутті – мені здається, що це підняло наш рівень. І в Україну повернувся проект, який повертає наші знані імена на класичну сцену і на площі. Я роблю все для того, щоб високе мистецтво було доступним людям у наших сучасних умовах і за будь-якої нагоди роблю все для того, щоб були концерти на площах і щоб люди, які не мають змоги придбати квиток на концерт, могли долучитися до високого мистецтва, і буду це робити й надалі.

Так само і стосовно бібліотек. Моя велика амбіція – зробити так, щоб бібліотеки стали бібліохабами. Щоб це справді був хаб, який забезпечував би не тільки книгочитання, а й інші проекти. Щоб залучав молодь до цього.

І велика мрія – хочу привезти до нас Маніфесту. Бо це – один з неймовірних мандруючих європейських бієнале, якого точно заслуговує Київ. І зараз ми з Українським інститутом працюємо над тим, щоб в Україну повернути Маніфесту. Тому що вони завжди дивилися на Україну, хотіли, але заважала купа пересторог це реалізувати. І ще одна навіть не мрія, а реальна амбіція, щоб Київ став книжковою столицею світу. І це має бути не тільки київська, а державна програма. Ми маємо наполегливо працювати, щоб діти мали якнайкращий доступ до книги, а не тільки сиділи в гаджетах. Думаю, що 21-й – 22-й рік стануть часом для реалізації цих задумів.

Якщо говорити про музеї. У Києві багато прекрасних цікавих музеїв, але той же Національний художній музей (хоч я і розумію, що він не вашого підпорядкування), але ж приміщення, в якому він знаходиться, явно недостатнє для розміщення навіть тих колекцій, які вони мають. І Національний музе усе ж таки знаходиться в Києві, тож маючи якесь нове сучасне приміщення він став би родзинкою, куди б їхали люди. Те ж ми говоримо про створення сучасних наративних музеїв. Жодного не маємо в Києві, який би показував і дорослим, і дітям якісь складні сторінки нашої історії, розповідав би про життя видатних киян, видатних українців новим способом – так, як це зараз всюди відбувається. Чому це не розвивається?

Не дуже люблю про це говорити, але коли ми ставимо такі складні запитання – мусимо починати з себе. Бо ніхто не прилетить і не буде за нас тут усе робити.

Ну, скажу вам, от я зараз роблю музей великого інтелектуала Станіслава Вінценза в Криворівні. А в Києві нема людей, які б прийшли до вас і сказали: ми хочемо зробити сучасний музей? Не приходять до вас люди з ідеями, проектами, знайденими грошима?

Ніколи не приходять. Приходять з проблемами: от давайте зробимо те й те, але я не знаю як, не знаю хто і не знаю за які гроші. У мене є свої музеї, які я постійно штовхаю і, до речі, завдячуючи закону, який дає нам можливість на конкурсних засадах обирати керівників, я можу за масштабом мислення людини принаймні виявити на що вона здатна. І зараз, при зміні поколінь, відбуватимуться еволюційні зміни, повірте мені. Я це бачу на прикладі Музею історії Києва, який за останні три роки неймовірно потужно розвивається. Звісно, коли у нього забрали Кловський палац і дали натомість виставковий центр, який не мав ані місця для фондів, ані площ для розміщення експонатів, важко працювати. І зараз ми боремося за Гостиний двір. Я певна, що це буде неймовірний сучасний великий туристичний музейний комплекс, саме такий про який ви говорите, адже можливості для здійснення його функцій мають закладатися від початку.

Звісно, сьогодні для таких музеїв будують спеціальні приміщення.

Звичайно! І це супер! У нас є приміщення, яке є культурною спадщиною, але яке має велике подвір’я, що дозволяє нам робити там що завгодно. І такі проекти могли б бути. А фонди Музею історії Києва, досі лежать у скринях на двох поверхах в Українському домі. Тож це стосується не тільки Національного музею, про який ви говорили. Ми показуємо максимум 15 відсотків від наших фондів.

А місто не хоче побудувати чи реконструювати швидко якесь приміщення для Музею історії Києва?

А на сьогодні такого приміщення просто немає. Нам потрібно для нього 11-12 тисяч квадратних метрів, щоб закласти можливість реалізації його функцій. Ви ж казали про видатних киян, про сторінки історії…
Але ми робимо все можливе. Подивіться, який  проект ми цього року зробили до сторіччя революції. Ми привезли з 29 музеїв чотирьох країн світу артефакти, які сто років не були на батьківщині. Але подивіться скільки людей прийшло. Я маю статистику. Дуже  небагато.

Який найвідвідуваніший музей зараз у Києві?

Музей Ханенків. Так було завжди. Це потужний музей західного і східного мистецтва. І протягом останніх 4-5 років, коли я працюю на цій посаді, він найкращий.

Не можу вас не запитати про Поділ і Поштову площу. Це резонансна проблема. Що там відбуватиметься? Які є проблеми? Як вирішити це непросте питання?

На сьогодні ми не маємо юридичних підстав для вирішення цього питання. Ми працюємо над тим, щоб підтримати думку громади про створення там музейного простору. Причому ми над цим працюємо з 2015 року, а не коли вже сформувалася громадянська позиція. Ми сіли за стіл перемовин з інвесторами та з паном Сагайдаком відразу тільки-но було знайдено артефакти. Ми заклали гроші на консервацію, на первинні дослідження, які пан Сагайдак не провів і гроші так і не використав. А потім відбувається те, що зараз відбувається.

На сьогодні ніхто не знає, яким має бути Музей на Поштовій площі. Єдина точка, на якій всі сходяться, що він має бути. Але яким? Я особисто абсолютно не розумію протистояння торговельного центру з музеєм. Такі поєднання є абсолютно в усіх країнах світу. Торгівлі і музею. Нічого в цьому нема страшного. Треба просто зрозуміти, що треба зберегти.

А може якийсь міжнародний конкурс оголосити? Поставити завдання.

Тільки міжнародний!

То оголошуйте. Ніхто ж не заважає.

Ми над цим працюємо. І Департамент архітектури, який відповідає за організацію таких конкурсів, і Управління охорони культурної спадщини. Тільки-но Міністерство культури нам дасть можливість це запроваджувати, оскільки зараз м’яч на їхньому боці, вони мають ухвалити рішення відповідне. Депутати вже проголосували постанову про надання пам’ятці археології статусу Національної. Зараз буде проводитися міжнародна конференція і буде вирішено, чи буде це пам’яткою історії. У мене як історика це викликає питання, але нехай історики сідають за круглий стіл і обговорюють, чи це є пам’яткою історії.

Тобто ви вважаєте, що це не є пам’яткою історії?

Я вважаю, що ні.

А що на ваш погляд там мало б бути?

Музей Стародавнього Києва. Бо там знайшли ті артефакти, які показують, як жило середньовічне місто. І показати це можна дуже круто. Ми спеціально їздили до Кракова і Барселони на такі місця.

Ну Сагайдак і сам розповідав, що там має бути музей стародавнього Києва.

Так. Але яка частина його? У Кракові теж не зробили музеєм усю площу. Вони зробили частину музеєм. Так само і тут.

Ну це вже, можливо, залежить від проекту, кошторисів і всього іншого. Мабуть слід оголосити конкурс на проект.

Правильно. Але в який момент переходити до питання збереження? На мій погляд треба спочатку все дослідити, знайти все, що треба зберегти терміново, тому що дерев’яні артефакти треба дуже швидко консервувати після того, як вони потрапляють під вплив кисню. А воно вже скільки лежить і нічого не відбувається. І ніхто за законом не може витрачати на це кошти. І що зберігати? Жодного разу пан Сагайдак не сказав що зберігати. Оце, оце і оце – терміново зберегти! Жодного разу не було сказано.

Мені здається, що все ж таки треба було б подумати, щоб законсервувати знайдені там артефакти.

Їх треба витягти. А він не дає їх витягати. Каже, що треба консервувати in situ (на місці, лат.), ви ж бачили розмови з цього приводу. А як консервувати деревину in situ? Тільки зараз він сказав, що це неможливо. А перед цим п’ять місяців говорив, що треба консервувати in situ.

Ну, я б не хотів зараз влаштовувати заочну суперечку з паном Сагайдаком, хоча б тому, що його тут немає.

Так, це некоректно.

А як ви перенесли те, що деякі національні культурні заклади перейшли у ваше підпорядкування? Я маю на увазі заклади освіти. Було ж багато застережень, що або бюджет це не потягне, або їхні приміщення чи територію комусь віддадуть і вони не зможуть функціонувати. Маю на увазі Хореографічне училище та інші заклади.

Наскільки я знаю, Хореографічне училище зараз забиратимуть назад, у підпорядкування Мінкульту. А за Десятим додатком до бюджету 2015 року нам передали 10 закладів, з яких 9 ми приймаємо в управління. Вже є рішення Київської міськради з цього приводу. Єдине що Політехнічний музей, який не є окремою юридичною особою і повністю підпорядкований Київському політехнічному інституту, так і залишиться в цьому підпорядкуванні, а у нас –тільки на фінансуванні. А щодо решти – ми працюємо над підготовкою Постанови Кабміну щодо повної передачі. Ми з цими установами прекрасно співпрацюємо.

Звісно, нам не дуже подобається, що ми фінансуємо, а хтось управляє. Тобто, хтось проводить конкурси, хтось впливає на того чи іншого керівника. Це неправильно.

А як це відбувається, хто проводить конкурси?

Той, хто є органом управління. Чи то Міністерство культури, чи Міністерство освіти. А Педагогічний музей – Національна академія педагогічних наук. Є купа різних органів управління тими закладами, які були нам передані.

Ну це абсурд. Тому що якщо місцева громада фінансує якийсь заклад, вона повинна відповідати і за те, яким чином він функціонує.

Але ми з ними прекрасно співпрацюємо. Наприклад, у нас склалися прекрасні взаємини з радіобендом Олександра Фокіна, який ще залишився в управлінні Національної радіокомпанії, але вони завжди відгукуються, коли ми говоримо, що кияни хотіли б їх почути.

А скільки ще таких колективів ви фінансуєте?

Зараз дев’ять. Серед них є зовсім маленькі і не дуже відомі. Наприклад, Музей іграшки, Музей спортивної слави. А ще є Музей Десятинної церкви.

І він на бюджеті?

А як же? Фінансується з нашого бюджету. Але ми не управляємо.

Звісно, якщо є заклади, які нікому не потрібні, то краще ці кошти сконцентрувати і спрямувати на щось корисніше.

Так. Тому я дуже чекаю цієї урядової постанови, яка дасть мені можливість впливати на діяльність цих закладів. Бо є абсолютно притомні колеги, які все це розуміють і йдуть у фарватері, а є ті, якими ти керуєш дуже опосередковано, на жаль. Але я думаю, що все це зміниться після Постанови Кабміну і все налагодиться. Бо в нас нема жодного підпорядкованого закладу, з яким були б якісь непорозуміння.

А цього року ми святкуємо 150-річчя Музичної академії імені Глієра. Це найстаріший музичний виш України. І як ми співпрацюємо, скільки вже пройдено, як ми боролися за те, щоб уперше за 150 років купити нові роялі для учнів. Так само і відновлювали гуртожиток.

І з кожним закладом чудові особисті враження від спілкування з керівниками, з колективами. Це вже майже родинні стосунки.

 

новини партнерів

19 жовтня, 2018 п'ятниця

19 жовтня, 2018 п'ятниця

18 жовтня, 2018 четвер

Відео

Введіть слово, щоб почати