Віталій Портников: Шоу патріотів і майбутнє України

Якби політична пам'ять українського виборця була довшою за 24 години, він би згадав, що велика частина людей, які сьогодні запевняють нас, що відстояли демократію і права людини і перешкодили переносу виборів президента країни, протягом останніх чотирьох років послідовно виступали за введення воєнного стану на всій території України. І якби до них прислухалися тоді, коли вони найбільш відчайдушно цього вимагали, у нас вже давно не було ніякої демократії, яку вони так відчайдушно захищали і ніяких виборів, які вони так відчайдушно відстояли.

Досить просто ознайомитися з їхніми виступами в парламенті, з їх записами у фейсбуці, щоб згадати, що вони говорили насправді, як змінювалася їхня позиція в залежності від політичної кон'юнктури. Увага глядачів прямої трансляції була прикута до образи, яку завдав першому віце-спікеру Ірині Геращенко депутат Сергій Власенко. Звичайно, обиватель, який взагалі не розуміє, як працює парламент, буде вважати, що нечемний депутат був у полоні емоцій. Але досвідчений адвокат Власенко тому і знаходиться в парламенті, що - на відміну від того, хто за нього голосує - не знає, що таке емоції, а знає, що таке холодний розрахунок, що таке холоднокровна імітація емоцій і агресії.

Своєю образою Власенко - поки що натхненний захисник лідера «Батьківщини» - відвернув увагу від спроби Геращенко нагадати депутатам про позицію, яку Юлія Тимошенко зайняла на засіданні РНБО 28 лютого 2014 року, коли попереджала, що Путін хоче реалізувати "абхазький сценарій" і закликала не повторювати помилок Саакашвілі. Між іншим, у цих словах Тимошенко немає нічого, щоб її скомпрометувати. Більш того, ця позиція Тимошенко практично нічим не відрізняється від позиції її головного конкурента на виборах президента країни, Петра Порошенка, який під час вчорашнього виступу у парламенті стверджував, що Путін хотів, щоб у нас тут був Цхінвалі - але ми пішли іншим шляхом, політико-дипломатичним. Тобто тим шляхом, на якому 28 лютого 2014 року наполягала Юлія Тимошенко.

Але в цьому-то й річ! У виборця не повинно бути навіть тіні підозри в тому, що позиції Порошенко і Тимошенко можуть збігатися, що вони - політичні близнюки! І досвідчений Власенко, який швидше, ніж інші, зрозумів всю небезпеку ситуації, кинувся на політичну амбразуру - нехай навіть ціною втрати репутації.

Тому що в цій країні немає ніяких репутацій. Тому що якщо Юлія Тимошенко виграє президентські вибори, а Сергій Власенко стане міністром юстиції або генеральним прокурором - ну, я вважаю, що вона просто зобов'язана буде йому віддячити за самовідданість - він буде з вікон свого кабінету смачно плювати і на депутатиків, і на мене, і на дурників з бюлетенями, які за все це задоволення проголосують. І знаєте, ми всі на це повністю заслуговуємо.

Тому що справа не в Тимошенко чи Власенко - досвідчені політики, вони точно знають, що роблять тоді, коли до бажаної влади залишилося всього кілька кроків. Справа в нашій неповазі до самих себе. У тому, що ми готові бути глядачами в цьому шапіто, що ми у все це віримо.

У інтерпретації лідерів умовних опозиційних фракцій в національно-демократичному таборі реальність повинна виглядати наступним чином: протягом останніх років вони послідовно виступали за введення воєнного стану, колабораціоністська влада проти цього боролася, а тепер, перед виборами, вирішила скористатися ситуацією для того, щоб ці вибори відкласти і щоб не дати можливості опонентам вести передвиборчу кампанію. Але опозиція захистила демократію, про збереження якої протягом усіх цих років не думала, коли закликала військовий стан запровадити.

У інтерпретації влади ситуація виглядає, звичайно ж, інакше. Зараз, коли вперше з'явилася можливість зафіксувати факт прямого зіткнення з російською армією і коли зберігається загроза нових агресивних дій Путіна депутати думають тільки про себе і про вибори, але не про країну.

Істина, як завжди, знаходиться десь посередині. Очевидно, що запровадження воєнного стану грає на руку президенту і його соратникам, до того ж дозволяє продемонструвати, хто є хто серед конкурентів Порошенко, коли мова йде про конкретну військову небезпеку. А оскільки націонал-демократичний електорат один на всіх, а всі інші будуть голосувати за Бойка або Вілкула навіть якщо російські літаки будуть бомбити Київ (це ж «наші»!), це виглядає серйозною заявкою на перемогу на президентських виборах - особливо, якщо напруженість буде посилюватися і президент грамотно використає свої можливості під час режиму воєнного стану. Так що політики, які збираються брати участь у виборах глави держави - одні з метою заробити, а інші з метою перемогти, а треті з обома цілями - турбуються не дарма.

Але, з іншого боку, якщо всі вони так добре розуміють, як військовий стан обмежує демократію і як він підсилює президентську вертикаль, то чому вони всі роки за нього виступали? Не читали закону? Демократія є важливою тільки в моменти, коли вони можуть взяти участь у виборах? Наскільки їхній інтерес до виборів і демократії збігається із завданнями забезпечення національної безпеки країни? І найголовніше - а нам що робити?

Тому що ми з вами повинні вирішити, що для нас важливіше - шашечки чи їхати. Що нам потрібно - щоб країна була захищена від агресії або щоб Порошенко програв або виграв вибори саме в березні, а не в жовтні? Щоб не дай Бог не постраждали телеканали, які так радісно використовують опозиційні політики - або щоб в ефірі та інтернеті українськими зусиллями множилася російська пропаганда? Що нам потрібно - щоб Українська держава існувала або щоб ми вчасно обрали президентом чергового рятівника, якого зненавидимо наступного дня?

Думаю, що великій кількості українців Україна не потрібна - бідна, корумпована, хвора, погано годує, не те що Польща або, в крайньому разі, Росія. Велику кількість депутатів і політиків вона теж мало цікавить - годівниця вона і є годівниця. Те, що вчора відбувалося в парламенті, показало це з усією точністю. Меншість може втрутитися в процеси під час повстань, але не під час виборів.

Саме тому я не збираюся давати поради, що з усім цим робити. Нема що робити. Поки є можливість - потрібно будувати і змінювати цю бідну корумповану байдужу країну. Разом із Порошенком, Тимошенко, Вакарчуком, Зеленським. Навіть разом із Власенком - генеральним прокурором. Тому що іншого Власенка і іншої України у мене для вас немає. А надія на те, що за найближчі 20-30 років кількість людей, яким Україна не байдужа, збільшиться просто в силу об'єктивних фізіологічних процесів, у мене є.

Якщо, звичайно, нас не розбомблять і не окуповують найближчими роками. Але тоді це буде вже зовсім інша історія.