Люди Зеленського і люди Порошенка. Хто вони?

До цього часу різні соціальні групи вже досить комфортно розмістилися в своїх комунікативних спільнотах, інформаційно відсепарувалися від інакомислячих засобами телебачення (є для цього вибір каналів), інтернету (є для цього вибір соцмереж, а в них - функція бану та відфренду), місця проживання та засобів пересування (метро, авто, гелікоптер). Аж тут зненацька люди дізналися, що поруч живуть інопланетяни. Вони схожі на людей, але якісь зовсім інші. У них інші цінності, інші реакції, вони говорять те, що ми не чуємо, але при цьому не чують того, що говоримо ми.

Це взаємне відкриття різних світів одного українського соціуму стало найбільшою сенсацією нинішньої виборчої кампанії.

Отже, тепер, коли ми почали підозрювати про існування одне одного, доречно було б дізнатися більше про звички, схильності, очікування та життєві інтереси своїх співмешканців на спільній житловій площі під назвою Україна.

Ну, що ж, давайте знайомитися! Свою посередницьку місію почну з того, що спробую змоделювати сприйняття одне одного представниками різних соціальних груп, які на даний момент вишикувалися колонами підтримки двох головних кандидатів – Володимира Зеленського та Петра Порошенка.

Поширеною є думка, що ці групи розділяє, головним чином, національно-культурна ідентичність. Так, ця відмінність впадає в око, але не вона є головною.

Наші західні партнери в це не можуть повірити, але ми є вже достатньо модерною спільнотою, в якій племінні ідентифікації не відіграють головної ролі. Ми не ділимося за конфесійною чи етнічною ознакою, як це властиво більш архаїчним соціальним організмам (на Близькому Сході чи навіть на Балканах). Ми поводимося як політична нація, і розколи, що виникають в суспільстві, це не «голос крові», а політичний вибір. Хоча цей політичний вибір може залучати найрізноманітніші аргументи і мотивації, але спирається він на групові інтереси та усвідомлені цінності.

Однією з цих цінностей є українська державність та незалежність. Іншою – соціальна справедливість та правова держава. Третьою – можливість більше заробляти і більше споживати. Четвертою – рідна мова, рідна пісня, рідне минуле (рідна країна, словом). І так далі.

Так от, особливістю нинішнього соціального розколу є те, що антагоністичні в контексті виборів-2019 групи часто не є опонентами по кожному з цих питань зокрема. Сутність конфлікту полягає в тому, що в структурі їхньої свідомості різні фактори і мотивації посідають різне місце. Розділяють людей не мова чи рівень доходів, а те, яке значення вони надають мові, церкві, тарифам, зарплатам, податкам і корупційним скандалам у владі.

Варто зауважити, що ми нарешті починаємо виходити з протистояння за ознакою українського-антиукраїнської ідентифікації. Маємо скоріше класовий конфлікт, де національна чи державницька ідентифікація виступає додатковим, але не головним фактором.

Виборцеві Зеленського, у переважній більшості, не йдеться про те, щоб зруйнувати Українську державу чи здатися Путіну. Він може натхненно співати Гімн України десь на футболі і навіть визнавати, що державною мовою має бути українська. Але набагато більше значення для нього має його соціальний статус, доходи, умови життя.

Карта голосування по Києву показує, що у нас утворився величезний клас людей, що відчувають себе соціально упослідженими. Вони живуть у спальних районах, добираються маршрутками до найближчої станції метро, дотягують до зарплати, відчувають свою незахищеність перед хворобою і криміналом, а, найголовніше, не бачать жодної перспективи ні для себе, ні для своїх дітей. Разом з тим вони бачать, що поруч є люди, які мають все, машини, курорти, ресторани, люди, які недоторкані для закону і відверто зневажають «сіру масу». І ці люди свої статки вкрали, вичавили з бідної країни і своїх злиденних співвітчизників.

І саме таким виборець Зеленського бачить обличчя Української держави. У її діяльності він не бачить відображення себе і своїх проблем, але він бачить купку паразитів, які використовують державу для наживи. І він щиро не розуміє, як можна підтримувати владу, яка краде і не дає йому жодної надії на гідне життя. І коли ця влада говорить про «армію, мову і церкву», то, в кращому випадку, він вважає це лицемірством, а в гіршому – починає заперечувати такі цінності, як захист вітчизни, національна самосвідомість і суверенітет.

І на цьому ґрунті у нього виникає конфлікт з іншою стороною – носіями української ідеї, для яких названі вище речі є не порожніми словами, а смисложиттєвими цінностями. Патріоти також можуть мати претензії до влади, яка краде і не дбає про загальне благо. Але у них в голові є план: побудова української державності, що автоматично приведе до реалізації всіх інших суспільних цілей – добробут, справедливість, чесна влада, розвиток і нові можливості.

І носії української ідеї щиро не розуміють, як можна ризикувати державністю і бодай якоюсь соціальною стабільністю лише тому, що хтось там у владі прокрався. При цьому матеріальне становище патріота може бути гіршим, ніж у носія протестних настроїв, але за своєю свідомістю вони належать до різних класів: одні сприймають державу як матір, а інші як мачуху. І це розмежування є ключовим.

До українських патріотів, що підтримують на нинішніх виборах Петра Порошенка, ситуативно приєднуються чиновники і службовці різного рівня, бізнесмени, що володіють хоч якимись активами в Україні, інтелігенція, що сподівається на державну підтримку.

Таким чином, можна сказати, що в цьому протистоянні зійшлися уявні інтереси двох класів. Один з них відчуває свою причетність до нинішньої форми української державності, інституційно або ідейно пов’язаний з нею. Другий клас почувається покинутим державою, а її інститути сприймаються носіями відповідної свідомості як ворожі або шкідливі. 

Немає сумніву, що цей конфлікт має під собою об’єктивну основу і матиме своє продовження. Однак, це слід сприймати як нормальну ситуацію, що потребує адекватного розуміння і корекції наших державотворчих зусиль. Незалежно від того, хто переможе 21 квітня.