Роман Бондарчук: Якщо кіно хороше, то всі отримають від нього задоволення. Просто має бути пропозиція

Я вас, Романе, вирішив запросити після перегляду вашого фільму "Вулкан", який справляв на мене спочатку суперечливе враження, але загалом – цілковито позитивне. Я з великим інтересом подивився цей фільм. Але Шевченківську премію ви отримали за інші роботи. За які?

Ні, там написано саме, що за фільм "Вулкан", але коли треба було подавати документи на премію, то тоді я подав і публікації та критику на документальний фільм "Диксиленд", і на фільм "Українські шерифи".

Фільм "Вулкан" дуже цікавий, тому що він, на мій погляд, і сценарно (а ви були співавтором сценарію), і з режисерської точки зору справді дуже цілісний і професійний. Я зараз не говорю про зміст фільму, а скоріше про кінематографічність.
Дуже багато ваших робіт ви знімаєте про свою малу батьківщину, про Херсонщину. Чому?

Ну, по-перше, я там народився і виріс, сформувався. Коли я був підлітком, у самому Херсоні культурне життя вирувало. Там був фестиваль авангарду, був кіноклуб, у якому не тільки показували фільми, а й проводили рок-концерти, літературні читання. Тобто життя цікаве було. А коли я почав цікавитися телебаченням і документальним кіно, то почав їздити по області, по районах, і побачив, що життя там суттєво відрізняється. Мені стало цікаво як там люди живуть і чи можна там жити взагалі, чи є там життя. Бо коли ти приїздиш з міста в маленьке містечко, то різниця радикальна. І поступово я почав занурюватися в цей світ. Я знімав маленькою камерою і збирав матеріал. Власне і "Українські шерифи" так з’явилися, і ми стали друзями з цими "шерифами". І "Вулкан" – це теж історія, яка мала початок як документальний фільм, а потім переросла у велике кіно.

Мені дуже подобається тема, популяризатором якої був лауреат Нобелівської премії поляк Чеслав Мілош. Він виріс у Литві, товаришував зі Станіславом Вінцензом, який жив і виріс в українських Карпатах. Обидва вони дуже багато говорили про так звану родинну Європу і про малі батьківщини. Проте, що Європа складається з цих малих регіонів, малих батьківщин, які справді є неповторними, несхожими одна на одну, але водночас мають те спільне, що їх об’єднує. Ми звикли, що малими батьківщинами можуть бути якісь європейські регіони, які були десь може навіть частинами Австро-Угорщини або Російської імперії. У вас мала батьківщина – південь України, Херсонщина. Які її особливості, як би ви розповіли про неї, про свою любов до неї, якою просякнуті всі ваші фільми, киянам, чи львів’янам, чи франківцям?

У першу чергу – це свобода, яка межує з анархією. Це водночас і добре, і погано, але ця свобода дуже заряджена енергетично. Можливо, це пов’язано з відкритим простором, зі степами. Цих людей важко підкорити якимсь правилам. Вони інтерпретують ці правила під себе і знаходять свої, ті, які їм не подобаються, саботують. Є певна хитруватість і є певна наївність – вони часто не бачать, що виконання якихось правил у довгостроковій перспективі принесе більше користі, ніж саботаж цих правил. Тобто, дуже свободолюбива територія, дуже гостинні люди з дуже специфічним гумором, які завдяки цьому гумору переживають найстрашніші речі. Бо там така концентрація абсурду і сюрреалізму, що без цього гумору неможливо вижити. Ми зараз виступаємо перед глядачами, слухаємо відгуки. Дуже багато відгуків від луганчан, які кажуть: от ми погано собі уявляли, які людина Півдня, а вони мало чим відрізняються від нас. Була одна жінка з Луганська, яка навіть побачила, як їй здалося, на трейлері терикон.

Я був на цьому показі. Мені це теж було дуже цікаво. Я тоді у вас почув репліку про Дике поле і згадав фільм "Дике поле", знятий за романом Жадана "Ворошиловград", і побачив багато спільного в погляді на цивілізацію. Дуже багато надзвичайно різного, але багато такого, що десь перекликається.

Ну, мабуть, воно відображає реальність, якщо у двох фільмах поспіль ця атмосфера присутня.

А ви бачили той фільм?

Я бачив якісь фрагменти. Мені соромно, але я ще залучений в організацію фестивалю документального кіно, дивлюсь по 300-400 документальних фільмів на рік і мене часто не вистачає на фільми ігрові. І я досі не бачив "Дикого поля".

Але якщо говорити про ваш фільм, який мені було цікаво дивитися як українцю, тому що я через цю роботу більше пізнав Україну. І один з моїх товаришів зауважив, що це – одна з основних функцій кіно. тому що ми, живучи в тому чи іншому регіоні, або займаючись політикою в Києві, або намагаючись прийняти якісь рішення, тільки завдяки кіно зможемо зрозуміти, що насправді в Україні відбувається. І от завдяки цьому фільму мені очі відкрилися на дуже багато речей.
Але ви мені говорили, що на Заході люди інакше сприймають цей фільм. Маю на увазі – в Європі.

Так. Вони, може, не зчитують усіх контекстів. Їм, зокрема, не дуже болить історія з нашими правоохоронними органами, які десь реформувалися, а десь – не дуже. Історія з поганим бензином, яким досі можна заправитися і десь серед степу зламати машину, для них, скоріше, якась казкова реальність. Частково так воно і є. Звісно, фільм – це якась збірка історій з різних місць. У нас нема власних назв, нема імен. Це до певної міри вигадана історія.

Вона є до певної міри сюрреалістична. Для тих, хто не бачив фільм, скажу, що група працівників ОБСЄ на джипі відправляється на лінію між Україною і окупованим Кримом і зникає. І всі їх шукають, але ніхто їх не помічає і не бачить. І герою пояснюють, що тут можна загубитися і ніхто тебе не буде шукати. Часом це здається абсурдом, адже таке неможливо в цивілізованому світі. Вас, наприклад, питали: чому головний герой ніколи не телефонує дружині? І дуже багато таких "чому". Відповіді неважливі були для фільму? Чи ви вважаєте, що ми живемо в такій реальності, що те, що для багатьох здається важливим, насправді може виглядати зовсім інакше?

Ну, цей герой, в принципі, не дуже діяльна людина. Він намагається діяти за інструкцією, згідно з тим тренінгом, який він пройшов, мабуть, у Києві. І він намагається телефонувати, але там нема покриття Київстара. Він робить кілька спроб подзвонити, а далі його затягує історія, з якої він не може вибратися. І йому вже нема як думати про ці речі, він починає панікувати. І чим більше він докладає зусиль, щоб звідтам вибратися, тим більше його засмоктує ця реальність. Така в нього доля. 

Але ви звідти вибралися. Ви поїхали з Херсона до Києва, ви вчилися в майстерні Юрія Іллєнка в університеті Карпенка-Карого, ви – один з натхненників та організаторів фантастичного фестивалю за права людини "Docudays", куди приїздять дуже прогресивні люди, прогресивна молодь з усього світу. Це такий собі флагман нашого руху до європейських цінностей. Для ваших героїв, для цих хлопців, які ріжуть колеса автобуса, які приходять з іншого села нападати на інших, незрозуміло чого, які не хочуть звідти виїжджати (за сюжетом фільму, – ред.)… Ви так далеко від них відірвалися. Вони звідти можуть якимось чином вибратися? Чи хай вони там залишаються? Які ваші тут відчуття?

Мені здається, що в них просто горизонт перспектив, якими вони мислять, дуже короткий. Тобто, вони бачать у своєму житті оцей ринок придорожній, на якому можна торгувати, або його охороняти, бачать ці фермерські господарства, де можна працювати. Але уявити собі, що можна кудись виїхати далі і якось себе проявити… У нас знімалися хлопці дуже обдаровані. Я пропонував зробити їм рекомендацію, бо вже є епізодична роль, органіка існування в кадрі… Вони кажуть: ні, це треба кудись їхати, здавати якісь іспити… Вони працюють в охоронній фірмі, яка стереже рапс і соняшники. Вони сидять вночі в лісопосадці і чекають комбайна, який може приїхати від конкуруючого фермера і за ніч скосити те поле. Якщо скосить – то вже не можна нічого довести. А якщо вони той комбайн підстережуть, то будуть кидати в нього каміння, бити палками, можуть навіть спалити, щоб він більше не приїздив. І це така собі архаїчна історія, яка нагадує якихось динозаврів, мисливців… Вони самі той комбайн називають привидом, говорять: будемо чекати комбайн-привид. Мені здається, що якби їм ще в школі приводили художника, композитора, пілота, просто давали якісь перспективи, ким ще можна стати, вони б більше навколо себе бачили.

Це стан суспільства такий? Мені завжди цікаво. Ну, і це ж виборці, які роблять той чи інший вибір, виходячи зі свого світобачення. І коли в Києві ми говоримо про величезний поступ до Європи, до європейських цінностей… У мене виникає запитання: ми можемо цих людей звідти витягти? Україна може стати європейською країною, якою стали інші країни, які мали схожі проблеми, як Польща, наприклад? Адже зараз такого ніде немає.

Я все ж таки вірю в силу образів і в силу міфів. І мені здається, що їх треба продукувати набагато більше. Набагато більше дивитися на самих себе: чому корупція – це погано, чому пристосуванство – це погано, чому ми не бачимо перспектив, які у нас перед носом і чому ми не можемо об’єднатися заради досягнення. Думаю, що якщо ми почнемо говорити на ці складні теми, знаходити рішення і в принципі почнемо формувати критичне мислення у людей, то шансів вибратися набагато більше. Ми робили в Новій Каховці передпрем’єрний показ і запросили всіх, хто знімався в кіно, хто нам допомагав. Частина людей просто дочекалися своєї появи в кадрі і пішли у своїх справах. Я відчуваю, що навіть нема звички ходити в кіно і дивитися. Вони реагують, як за часів Люм’єрів на "Прибуття поїзду": бачать якусь ситуацію і бачать, що у них там, наприклад, у сільському клубі тріснута стіна. І керівниця цього клубу каже: так ми ж її вже заштукатурили, нащо ж ви тріснуту показуєте. Але ті, хто лишився на обговорення, питали, як жити краще і що для цього змінити. Лишилося 40-50 людей з 300, але ці люди говорять про те, що їх дістала безвідповідальність, що вони хочуть почути, як це змінити.

Фестиваль, який ви зробили, "Docudays", він був до певної міри опозиційним за часів Януковича.

Ну, ми завжди робили одне й те саме. Просто змінювалися погляди на нього.

Цей фестиваль зробив надзвичайно багато для свідомості багатьох молодих людей у Києві. До речі, ви себе сприймаєте більше документалістом, чи режисером художнього кіно? Бо коли ігрові фільми знімають документалісти, це дуже часто помітно.

Я, звичайно, надихаюся реальністю, а ігрове кіно не виходить зробити так чисто, як документальне. Тож доводиться якось комбінувати факти, щось придумувати, привносити. Але мені подобається, коли в кадрі відбувається щось таке, чого ми не планували. Мені подобається брати непрофесійних акторів разом з професійними. Тоді є якийсь камертон: от є якийсь дядько, водій автобуса, якого ми поставили в кадр, і я бачу, як з ним співіснують мої актори і можу якось це співставити і провести так, щоб вони не дуже відрізнялися. Тобто, мені подобається цей гібридний спосіб роботи. Але, разом з тим, мені дуже подобаються документальні фільми, тому що вони живлять тебе, дають можливість знайомитися з людьми, чути їхні історії… Зазвичай після роботи над документальним фільмом лишається так багато сценарного матеріалу, що хочеться зразу сісти і написати якусь ігрову історію.

Мені весь час хочеться вас запитати і про якісь соціальні речі, і про сам фільм, бо він дуже цікавий і його варто подивитися.

Краще подивитись, поки він йде в кінотеатрах, бо фільм – широкоформатний.

Хочу, щоб ви сказали кілька слів про акторів. Я так зрозумів, що один з виконавців головних ролей – не є професійним актором, а другий – дуже відомий актор, якого ми бачили в "Кіборгах" і який там усіх вразив своєю грою. Він там грав отого діда з Миргорода.

Його звуть Віктор Жданов і я дуже щасливий, що ми познайомилися і він зіграв одну з головних ролей. Він сам родом з Херсонщини, працював у херсонському театрі. Потім доля його завела в донецький театр, де він був провідним актором. До речі, вони там грали вистави українською мовою, коли вже йшли бої за донецький аеропорт. Він доволі пізно виїхав звідти і в Києві зараз працює в Театрі на Лівому березі. Коли ми зустрілися, ми навіть не дуже читали текст. Я побачив Віктора і зрозумів, що це обличчя, яке я в думках бачив сто разів. Я почув південноукраїнський говір, ми почали згадувати якісь смішні історії… І далі ми вже під Віктора підбирали інших акторів. А Сергій Степанський… В принципі, це було експериментальне рішення. У якийсь момент я зрозумів, що треба шукати людину, яку я добре знаю, і де б це не було професією, а було б в очах. Це ризиковано, бо коли ти кажеш "ні, ви не підійшли" актору – це частина його професії, а коли це треба сказати другу - це зовсім інше.

А Сергій – ваш друг?

Ми разом вчилися в інституті. Він звукорежисер, ми давно знайомі. Але в нього дуже добре вийшло.

Але ви шукали типаж. Лукас, хоч і українець, але працює в ОБСЄ і навіть зовні відрізняється від тих людей, яких ви там знімали. Дійсно, він виглядає якимось німцем, його навіть підозрюють, що він німець.

Він з іншого тіста. Ми так і хотіли, щоб він був "біла шкіра, гарна сорочка" і в принципі зверхнє сприйняття місцевих жителів. Він просто спостерігач. А хотілося сам таку людину занурити в місцеве життя, дати доброго прочухана, щоб він відчув, як живуть люди в маленьких містечках.

На обговоренні вашого фільму вам казали, що це, може, фільм скоріше фестивальний, ніж глядацький. Хоча він знаходиться десь на межі між кіно авторським і популярним. Тому що є цікава драматична історія, є логічний сценарій, але є водночас це не виглядає як типовий бойовик чи трилер. Ви більшою мірою авторське кіно робили, чи масове глядацьке?

Мені не подобається цей розподіл. У 70-х роках Бергман був абсолютно популярним режисером, стояли черги на його фільми. На "Хрещеного батька" Скорсезе неможливо було дістати квитки. Феліні взагалі був улюбленцем публіки. Я вважаю, що якщо кіно хороше, то всі отримають від нього задоволення. Просто має бути пропозиція. Я зараз розумію проблему, як таку, що була величезна перерва, не було українських фільмів. Люди просто втратили звичку дивитись українські драми. На комедії ще якось ходять, люблять, а нішу драми заповнили іноземні фільми. І нам, щоб повернути звичку і довіру до того, що може бути наше хороше кіно, треба не один рік працювати.

Як ви оцінюєте післямайданний період? Ви відчуваєте, що українське кіно принаймні почало вироблятися? Цей процес відчутний для вас, як для людини, яка цим займалася і раніше, до Майдану?

Безумовно. Тому що свої документальні фільми я робив без українських грошей. Взагалі система в принципі була закрита, і було незрозуміло як у неї увійти. Тоді ми з моєю дружиною і співавторкою та продюсеркою фільмів вирішили, що будемо їздити по європейських ринках, будемо вчитися, презентувати проекти, щоб якось увійти в індустрію, яка працює, бо тут вона не працювала. Так з’явилися "Українські шерифи". Там більше 15 європейських каналів фінансувало, а основним замовником був франко-німецький канал ArteCDF. Це був дуже важливий крок, тому що ми набули якихось продюсерських навичок і вміння чітко пояснювати свою ідею. Ми познайомилися з професіоналами, які навчили нас універсальній мові, яка буде зрозумілою в усіх країнах. З ігровим кіно цей номер не проходить, бо воно значно дорожче за документальне. Без допомоги держави, просто як знак того, що тут це комусь потрібно і в це вірять, знайти гроші десь у світі практично неможливо. І ми б ніколи не зняли б "Вулкан", якби не було ф’юченгів Держкіно, і коли вони з’явилися все стало набагато простіше і комфортніше. Цей сценарій давно був написаний, але зняти фільм ми змогли тільки завдяки цій підтримці. Я вважаю, що надзвичайно важливо продовжувати фінансування і навіть збільшувати обсяги виробництва українських фільмів. Кількість перейде в якість. Люди вже еволюціонують, вчаться, знаходять копродюсерів, налагоджують українську індустрію кіно. Є ще одна проблема, з якою я стикнувся. Дуже важко зібрати групу професіоналів. Ти приходиш до бутафора (а їх у Києві два-три, які працюють), а у них абсолютно американські ціни на їхні вироби. Нам потрібні були гумові лопати, якими можна було б бити по голові, якісь там граблі, мечі тощо. Ти кажеш: мені потрібні такі й такі речі. А бутафор відповідає: це коштуватиме стільки-то, бо інакше мені невигідно, це штучний товар, у мене нема потоку. Знайти художників, знайти людей, які тягнуть на собі все це виробництво, дуже складно. Вони йдуть в інші професії: роблять ремонти, дизайн ресторанів. Ти кажеш: пішли робити кіно. а вони відповідають: ти зараз прийдеш, а потім три роки роботи не буде, ми цього собі дозволити не можемо. Тобто, щоб наше кіно ставало краще, нам треба, щоб люди могли виживати, займаючись своєю професією.

А зараз це з’являється?

Зараз з’являється шанс на це. Я думаю, що ми б тоді могли робити вдвічі більше фільмів вдвічі кращої якості.

Документальних фільмів на "Docudays" більше стає останнім часом?

Безумовно більше. І більшість з них робляться за підтримки держави.

Якщо порівнювати їх якість з фільмами інших, європейських країн. Як вам здається, чого нам ще бракує, чого ще ми повинні вчитися?

Рік на рік не приходиться. Бувають врожайні роки, бувають неврожайні, але якщо 5-6 років тому ми не могли знайти навіть одного фільму, щоб включити його в міжнародну програму, то зараз це абсолютно не проблема. Ми маємо вибір, маємо окремо українську конкурсну програму, робимо позаконкурсну українську програму. Тобто, це відчувається і це безумовний прогрес в усіх відношеннях. І ще дуже важливий маркер: ми зробили професійну секцію на "Docudays" і привозимо фестивальних підбірників, дистриб’юторів, міжнародних продюсерів, редакторів каналів і показуємо їм ті фільми, які зараз у процесі виробництва. Тобто, вони ще не завершені, але у режисерів вже є по 20 хвилин, щоб показати монтаж. І люди почали приїздити, хоча ще років 4 тому Україна була для них нецікава. Зараз вони приїздять, консультують і навіть входять у якісь проекти.

Ви згадували про те, що копродюсером, фінансистом вашого фільму була компанія ArteCDF. Це публічне телебачення. Це означає, що побачила велика кількість людей, які дивляться цей канал. Чи є в Україні такі майданчики, де можна було б подивитися це кіно? Очевидно, що потрапити цим фільмам у кінозали не так легко. Дистриб’юторські компанії не завжди легко дають місце навіть ігровим українським фільмам. А от документальне кіно… У Європі існує система публічного телебачення, різних альтернативних джерел, коли це кіно може дійти до глядача. У нас відчувається брак такого?

Відчувається брак коштів у телеканалів для придбання цих фільмів.

Але ви кажете про брак коштів у комерційних каналів, які знаходять гроші на виробництво величезних шоу, тож усе відносно. А оці фільми купують зазвичай компанії публічні. У нас є публічне телебачення – Суспільне мовлення, яке поки що не має можливості продюсувати чи купувати такі фільми.

Я погано знаю цю кухню. Знаю, що є інтернет-канали, які показують багато документального кіно. Вони мовлять в інтернеті і по супутнику. І коли говорять, що це нецікаво, вони показують цифри своїх переглядів. І там дуже хороші цифри.

Це у різних країнах підтримує та фінансує суспільне мовлення.

Мені б хотілося, щоб в Україні це теж якось розвивалося. Мені здається, що у нас треба якось вирішувати проблему фінансову. Адже всі не вважають безоплатний перегляд крадіжкою. Навіть журналісти питають: а чого ми не знайшли ваш фільм на YouTube? А я відповідаю: і дуже добре, що не знайшли, значить є шанс, що люди подивляться його належним чином і в хорошій якості. Але поки ця проблема не буде вирішена, у нас не з’явиться достойного онлайн-кінотеатру, де можна буде за 10-20 гривень подивитися цей фільм. Бо всі чекають, коли він з’явиться на піратських сайтах.