Андрій Піонтковський: Україну готують до прихованої капітуляції

Мабуть однією з найзнаковіших подій міжнародної осені стала заява французького президента Макрона, який повторив  мерзенну мантру про Європу від Лісабона до Владивостока. Насправді ж ми розуміємо, що йдеться про Росію від Владивостоку до Лісабона. А також ми розуміємо, що українське питання у цій справі є одним із центральних, оскільки, можливо,  Україна буде використана певними колами на Заході, як розмінна монета і є відчуття, що цей процес вже у розпалі.

Так, всі ці лицемірні роздуми про Європу від Лісабона до Владивостоку приховують абсолютно інший процес, котрий у розпалі - Азії від Владивостока до Калінінграда, включаючи всю Україну. На це Путіну і дає санкцію Макрон. Але я б не обмежувався одним Макроном. Україна, останнім часом, буквально на очах, зазнає дуже серйозної зовнішньополітичної поразки, радикально змінюються позиції її союзників. Меркель мовчить. Бабуля вже йде на пенсію. Макрон взяв на себе ініціативу озвучувати позицію Європи з вічним французьким марнославством, таким "grandeur francais", бавлячись у велич Франції, що грає велику роль у світових справах. Але змінилась і американська позиція. В чому вона змінилась? Завжди було зрозуміло, що Трамп це людина крайнє бажана Путіну, але він практично відсторонений американським істеблішментом від українського порядку денного. Україну дуже жорстко підтримував увесь Конгрес, позицію озвучував великий друг України Волкер, а ось Трамп останнім часом пожвавішав. Він передає ініціативу Болтону, котрий був тут у Києві, ще енергійніше ніж Макрон виступає за повернення Путіна у Велику Вісімку. Це результат, ось цей обвал політики Заходу, це результат безвідповідальної демагогії колективного Зеленського  під час передвиборчої кампанії і вже після приходу до влади, про боротьбу з так званою "партією війни". Адже вся політтехнологія передвиборчої кампанії була побудована на тому, що "ось є чудова партія миру, яка бореться з правлячою партією війни, яка правила п’ять років і у  всьому винна". А в яку позицію ця риторика ставила західних союзників України? Справа ж не у персоналії Порошенка, а в українській державі. Якщо українська держава проводила політику війни впродовж п’яти років, і ніби винна у цьому конфлікті, то відповідно співучасниками цього "злочину" були західні союзники, що підтримували Україну. Захід ніколи не буде більш проукраїнським ніж саме українське керівництво.

Де, на вашу думку, будуть проходити кордони компромісу, де нас будуть здавати і в яких секторах?

Практично досягнуто, якщо не зафіксована на папері, порозуміння між західними партнерами Росії про контури найближчої зустрічі у Нормандському форматі – це згода з путінською інтерпретацією Мінських домовленостей. Тобто йдеться про особливий статус Донбасу і вштовхування цієї ракової пухлини, нічого не змінюючи у Лугандонії, зберігаючи тих самих бандитів, зберігаючи повний контроль російських військових, російських спецслужб. Легітимізувати цю територію з точки зору українського законодавства і тим самим відкрити шлях до розчленування України. Формально, при цьому, вимагаючи закріпити це у Конституції з впровадженням особливого статусу для цих території. Цьому "проклята партія війни" достатньо успішно чинила спротив протягом цих років. Ми ж пам’ятаємо, найважчий час був у 2015-16 році, коли Штайнмаєр приїздив до Києва і, практично на засіданні Ради, вимагав внести зміни до Конституції. Якимось чином українська держава тоді встояла. Зараз завдання на найближчу зустріч – зафіксувати цю серйозну капітуляцію, тобто Україна перетворюється в державу без державних кордонів.  Ця територія повертається в  Україну, вона в стані як завгодно розповзатись, наприклад наступним кроком, абсолютно очевидно, буде їх вимога розширення цієї Лугандонії з особливим статусом до формальних кордонів Луганської і Донецької областей. На це вказує, ці плани видає, указ Путін про те, що на всій території цих областей будуть видаватися російські паспорти і так далі.  Це капітуляція України.

Я боюсь, що на користь вашої версії свідчать розмови і обіцянки ухвалення закону про референдум і  про, так зване, пряме народовладдя. Ми знаємо наскільки просто можна маніпулювати простими людьми за допомогою тих чи інших телевізійних мерзотників і величезної теле і інтернет-системи "окучування".

В сучасному суспільстві народовладдя це влада телеолігархії. Те, що проектується з екранів стає суспільною думкою. Ми ж бачили під час виборчої кампанії, що цей, по суті проросійський, кремлівський дискурс, що "з одного і з другого боку українці і що це, буцім, внутрішньо український конфлікт і ми повинні протягнути їм руку дружби". Він транслювався, без малого, всіма телеканалами, частина з яких належить Медведчуку, а інша частина, Коломойському, який вирішив капітулювати перед Москвою виходячи зі своїх фінансових інтересів.

З іншого боку ми бачимо дуже серйозний наступ на український парламентаризм. Йдеться про те, що Верховна Рада фактично опинилась у  кишені президента Зеленського, а депутати були змушені проголосувати за власну депутатську доторканність.

Ви ж бачите, що зовнішньополітичні і внутрішньополітичні проекти скоординовані, вони заточені під один і той самий результат – перетворення України в Малоросію, в той самий "один народ" про який сьогодні , в присутності Медведчука, спеціально привезеного для цього у Владивосток, знову говорив Путін.  Ключовий момент буде, по-перше, це нова Нормандська зустріч. Уявляєте учасників? Хто буде протистояти президенту Зеленському? Макрон, що вже танцює в обіймах з Путіним, пенсіонерка Меркель, який байдуже на все, агресивний Путін, а ще Богдан, що безперервно шепоче у вухо Зеленському. Картина дуже неприємна. Вона розгортається саме за тими лекалами, про які ми говорили. Я вірю в людський фактор двох людей: Путіна і Зеленського. Путін, у своїй ейфорії і безкарності, може зайти так далеко, що його вимоги просто викличуть вибух всієї української суспільної думки і Зеленському неможливо буде на це погодитись. І врешті-решт фактор самого Зеленського. Коли людина очолює країну, навіть якщо він був маріонеткою певних груп, в нього, якимось чином, міняється психологія. Він ж не остання людина, Зеленський, у  своєму життю і кар’єрі. В нього повинна бути якась людська гідність. От я надіюсь на два фактори: непомірно наглі вимоги Путіна і бунт фізичного Зеленського проти колективного Зеленського. Це може запобігти тій, детально розписаній і прекрасно спланованій, операції з капітуляції України.

А чи можуть російські сценарії вплинути на монолітність влади Путіна? Москва і багато великих російських міст пережили масові протести у зв’язку з путінським "бєспрєдєлом" і у нас склалось враження, що дійсно, можливо влада там захиталась і все почалось кулуарно переграватись під політичним кремлівським килимом.

Є так звана "мобілізаційна партія", як її визначив добре вам відомий відвідувач кремлівських вершин, Вєнєдіктов. Довший час він був дуже цінним спостерігачем, я називав його "нашим кротом на верхівці влади", а зараз він практично зайняв сторону однієї з Кремлівських веж – так званих "поміркованих", що борються з цією «мобілізаційною партією», але вони помірковані суто у  кремлівському контексті. Між іншим, вся ця філософія капітуляції України через Мінські угоди та зміни Конституції, це розробка саме цієї "партії поміркованих". Тим не менше, будь-яка боротьба всередині розхитує систему і проблеми путінського режиму наростають і зростає масове невдоволення, і боротьба під кремлівським килимом дедалі більше проривається назовні. Тим трагічніше, я про це не вперше кажу, для України, яка п’ять років протистояла агресії, капітулювати саме на порозі краху російської імперії. Це невимовно трагічна помилка.