live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Зустріч у Нормандському форматі: як відрізнити перемогу від поразки

Отже, Нормандському формату бути. 9 грудня настане розв'язка головної політичної інтриги президенства Володимира Зеленського

Діючий глава держави цілком справедливо визначив вирішення питання війни на Донбасі як свою головну і, ймовірно, єдину політичну місію.

В усіх інших сферах вітчизняна політика і діяльність влади є вже цілком передбачуваною. Дозвіл на продаж сільськогосподарських угідь буде останнім рішучим кроком нової влади, а далі почнеться звична провінційна трагікомедія з елементами дрібного дерибану і сумним фіналом.

Зустріч із Путіним у Парижі – це шанс для Зеленського якщо не увійти в історію, то принаймні здобути хоч якийсь політичний капітал, з яким не соромно буде доживати віку. Однак, треба сказати, шанс цей дуже примарний, і не схоже, щоб Путін збирався його подарувати художньому керівникові “95-го кварталу”.

Втім, від української сторони, здається, в цій грі вже мало що залежить. Скоріш за все, існують певні домовленості між лідерами Росії, Франції та Німеччини, а Україні належить лише чітко виконувати інструкції та не заважати основним гравцям у здійсненні задуманого.

Зміст цих домовленостей і порядок ходів нам поки що невідомий, але його можна приблизно собі уявити, якщо рухатися від кінцевої точки. Якою може бути комбінація інтересів, що влаштує Путіна, Макрона і Меркель?

Усі трьом (так само, як і Зеленському, до речі) необхідно для своєї внутрішньої аудиторії показати результат: ми вирішили проблему. Усім трьом вигідно залишити поза лаштунками США (і президент Трамп – це та людина, яка легко на це погодиться). Усі троє хочуть відновлення статус кво до 2014 року, коли в Європу йшли російські гроші, російські вуглеводні, а в Росію – європейські товари і технології. Російська еліта втомилася від обструкції, а європейський бізнес хоче нових контрактів.

Перешкода для усього цього, з погляду учасників процесу, існує незначна – бажання України відновити свою територіальну цілісність і зберегти незалежність від Росії. Питання лише в тому, як цю перешкоду переступити чи обійти без великих втрат для власного іміджу і репутації.

Найкраще було б, якби Україна сама усунула перешкоди для російсько-європейської кооперації. Для цього треба, щоб вона визнала конфлікт на Донбасі своєю внутрішньою проблемою, прийняла формулу автономізації непідконтрольних територій і збереження на них російської адміністрації, забула про Крим, не дошкуляла своїми запитами на вступ до НАТО і ЄС, оголосила “примирення” з антидержавними заколотниками, провела демілітаризацію і відновила ялову інформаційну та гуманітарну політику в дусі “толерантності” та “поваги до іншої точки зору”.

За це Україні, ймовірно, дозволили б зберегти формальну незалежність, облаштували їй скромне місце в “передпокої” Європейського Союзу, потроху підгодовували б місцеву еліту з європейського і російського панського столу, а в якості бонусу – залишили б частково газовий транзит та залучили б до освоєння коштів, виділених на “відновлення Донбасу”. Ну і звичайно, головний приз – припинення війни.

Багато хто в Україні на такий варіант був би згоден. Але реалізувати його не дозволяють поки що “радикали” (вони ж патріоти, вони ж націоналісти).

Тому перед Володимиром Олександровичем стоїть серйозна дилема. Привезти з Парижу обіцяний мир і відкрити при цьому внутрішній політичний фронт із ризиком того, що Путін у будь-який момент може вдарити у спину (як він це зробив із Януковичем). Чи розвести руками і сказати сакраментальну фразу з відомого анекдоту: “Ну, не шмагла я, не шмагла”.З перспективою того, що наступного разу Росія і Європа домовляться вже взагалі без нас.

Обидва варіанти погані. Але залишатися в тому становищі, яке існує на сьогодні, є ще гіршим. Принаймні, таку тезу Володимир Зеленський послідовно декларує з часу своєї передвиборчої кампанії.

Поведінка вищого керівництва держави сьогодні показує нашим партнерам, що у нас закінчується терпіння. І воно закінчується у нас швидше, ніж у наших противників. А оскільки терпіння стало головним ресурсом цієї гібридної війни, то наші шанси зазнати у ній поразки є високими як ніколи.

Загалом, у війні, як і в шахах, є три можливих фінали – перемога однієї сторони конфлікту, перемога іншої сторони, або нічия.

У застосуванні до конкретної ситуації зустрічі у Нормандському форматі в грудні 2019 року ці варіанти виглядають наступним чином.

Поразка України – це прийняття умов російської сторони і згода на російсько-європейське примирення за рахунок українських інтересів (у питаннях Криму, Донбасу, газового транзиту, гарантій безпеки і перспектив співробітництва). Поразка Росії – це відновлення контролю України над Донбасом, невизнання Європою анексії Криму, створення умов для економічного розвитку України, її європейська та євроатлантична інтеграція. Нічия це – заморожування конфлікту на Донбасі, збереження статус кво по Криму, часткове і поступове відновлення російсько-європейського співробітництва на тлі послаблення російського тиску на Україну.

Тактика української сторони до весни 2019 року полягала у тому, що ми маємо достатньо терпіння для перемоги, але зрештою можемо зійтися на нічиїй.

Тактика нової української влади: ми готові почати здаватися, але в підсумку, можливо, вийдемо на нічию (“зійдемося десь посередині”).

Скоріш за все, саме нічия і стане результатом зустрічі керівників держав у Парижі, навіть якщо формальної домовленості між ними не буде досягнуто. І навіть у тому разі, якщо самої зустрічі не відбудеться.

новини партнерів

13 грудня, 2019 п'ятниця

13 грудня, 2019 п'ятниця

12 грудня, 2019 четвер

Відео

Введіть слово, щоб почати