Відродження націй під прапором кольору карантину

І справа не в тому, що всі розуміють природу цієї епідемії та її соціальні, політичні й економічні наслідки. Якраз цього ще практично ніхто не розуміє. А справа в тому, що світ завжди змінюється і ніколи не залишається таким, як раніше.

Історія з COVID19 ще далека від своєї розв’язки і не дійшла ще навіть своєї кульмінації. Та коли ми говоримо про зміни в нашому мисленні і нашому житті, що відбуваються у зв’язку з нею, то мусимо визнати: нічого кардинально нового у світі не відбулося. Більшість змін, які ми відносимо на карб пандемії, насправді вже давно визріли в нашій свідомості і сформовані сукупністю об’єктивних реалій, що виникли задовго до грудневого 2019 року інциденту на продуктовому ринку в Ухані.

Головною політичною новиною коронавірусної епохи стало відродження ролі держави. Після всіх похоронів і поминок, які справили за національною державою численні експерти, політики і підприємці, ідеологи та пропагандисти лібералізму і глобалізму, саме національні уряди стали головними і практично єдиними центрами прийняття і реалізації необхідних рішень. А кордони національних держав стали природними межами того соціального світу, в якому вирішується питання життя і смерті конкретної людини.

І справа не лише в карантині. Справа в забезпеченні медичної допомоги, соціальної підтримки, економічного виживання, інформаційного здоров’я, політичної стабільності, криміногенної ситуації і т.д., і т.п. Усе це повинна забезпечити сьогодні держава. Жодні транснаціональні корпорації, міжнародні організації і навіть наддержавні об’єднання (на зразок ЄС, НАТО, ОДКБ, Шанхайської організації співробітництва і Ліги арабських держав) не взяли на себе відповідальності за подолання кризи. Перед лицем коронавірусу кожна країна опинилася в екзистенційній самотності, і в кожного народу лишилася єдина надія – на власний уряд.

Але не можна сказати, що це – велика несподіванка чи випадковість. Єдиний соціальний простір (глобальне суспільство), про який говорили на початку 2000-х модні інтелектуали і політики, не тільки не склався за останні 20 років, але втратив навіть ті ознаки єдності, що були сформовані впродовж попередніх двох сторіч модернізації.

Практично одночасно всі ключові гравці включили “задній хід”. Америка після теракту 11 вересня 2001 року стала однією з найбільш закритих країн світу, оголосила священну війну ісламському радикалізму, здійснила військові вторгнення в Афганістан та Ірак, чим поставила під великий знак питання безпекову, ідеологічну та політичну єдність світу. Росія Путіна взяла курс на відродження імперської моделі, взяла реванш за поразку в першій чеченській війні і вступила в жорстку конфронтацію із Заходом. Китай після придушення виступів ліберальної молоді на площі Тяньаньминь розпочав рух до зміцнення своєї  політичної самостійності та економічної могутності, а з 2012 року під проводом Сі Цзиньпіна реалізовує гасло відродження “великої китайської нації”. Навіть Європейський Союз зупинився у своєму демонтажі національних державностей, відмовившись за підсумками референдумів у Франції та Нідерландах 2005 року від прийняття Конституції ЄС.

Сьогоднішні шокуючі заяви і рішення Дональда Трампа, що руйнують засади світової торгівлі, вихід з ЄС Великобританії та повне ігнорування міжнародного права путінською Росією є лише логічним продовженням процесу розпаду світового порядку та утвердження на його руїнах егоїзму великих держав. Зрозуміло, що за цих умов меншим і слабшим державам не залишається нічого іншого, як самотужки вирішувати проблеми та акумулювати для цього всі можливі засоби та ресурси.

Криза ставить питання ефективності держав руба. І ті, хто готові діяти, відкидають всі умовності і приймають кардинальні рішення. Сенат США приймає рішення про вливання в економіку додатково двох трильйонів доларів. Комплексні заходи з підтримки власного виробника і зменшення соціальних наслідків епідемії запроваджує Німеччина. Саудівська Аравія активно витісняє конкурентів з ринків сирої нафти. В очікуванні кризи провідні країни ЄС закривають свої ринки праці для вихідців з периферії Об’єднаної Європи. Країни Центральної Європи готуються прийняти своїх трудових мігрантів і звільняють для них місця від українців, молдован та інших “бідних родичів”.

Усі ці кроки здійснюють органи державної влади, які змогли опанувати позицію лідерства і повести за собою громадянське суспільство і бізнес. Концентрація ресурсів і владних повноважень стає такою ж виправданою, як і карантинні обмеження на вільне пересування. Рейтинги практично всіх керівників держав ростуть вгору. Дональд Трамп перебуває на піку популярності. Еммануель Макрон відновлює свої позиції національного лідера. Головний винуватець кризи Китай виходить з карантину сильніший і мобілізованіший, ніж раніше. В Угорщині парламент надав “спеціальні повноваження” прем’єру Орбану вирішувати питання протидії епідемії на власний розсуд, що на практиці виглядає вже схожим на відновлення монархії.

Тим часом ситуація входить у параметри, визначені поняттям “ідеальний шторм”. Епідемія коронавірусу неминуче спричинить економічний спад, а той провокує знецінення активів, зниження доходів, за якими слідом ідуть соціальна напруга і політична нестабільність. Вихід з внутрішніх  проблем в деяких країнах часто знаходять у зовнішній агресії, якій сприятиме жорстка конкуренція за ринки і ресурси виживання (вода, продовольство, енергоносії). Маючи такого сусіда, як Росію, слід готуватися до найгіршого.

Чи можна за цих умов розраховувати на світову солідарність, співчуття сильних і поблажливість успішних? Очевидно, що ні. Кожен буде боротися за себе і за свої інтереси. Криза буде розвиватися за логікою “поки гладка корова схудне, худа корова здохне”.

Вірус не приніс в наше життя цілком нових реалій і викликів, але він загострив і додатково висвітлив ті проблеми, які накопичувалися десятиріччями. Епідемія не лише відновила роль держави у долі народу, але й показала, що не всім народам можна довірити існування власної держави.

А що Україна? Розглянемо дії нашої держави у кризовій ситуації в наступному матеріалі.