Уроки ненависті

Росія вміє ненавидіти. І це почуття дивовижно сильне і визначальне для всієї російської історії. Практично усі періоди національної консолідації та російської “величі" мають в своїй основі пробудження цього всеохоплюючого почуття ненависті.

Ця ненависть спрямовувалась у потрібний час або назовні, або всередину. Ненависть плекав як свою найгрізнішу “суперпавер” Іван Грозний, з ненависті до свого оточення народилися реформи Петра Першого, ненависть до Наполеона, ненависть до ліберальної Європи, ненависть до царя і “господ”  – ці мотиви були головним стимулом формування Російської імперії, її розвитку, а потім і самознищення.

На небачену висоту мистецтво ненависті і масштаби її застосування поставили в Росії більшовики. І так, Велика Вітчизняна війна для мільйонів росіян це й сьогодні не трагедія і не сум за полеглими, а стимул.

Ніякі “червоні маки” скорботи і примирення в Росії не приживуться. І навіть мажорний “День Победы”Йосипа Кобзона вже не резонує з російським сприйняттям “праздніка”. “Пусть ярость благородная вскипает, как волна!” - кожного року гримить просторами РФ і ще недавно відгукувалося в п’ятизіркових турецьких різортах. І ця “волна вскипает” не лише у відведених для святкування 9 Травня місцях і днях, але викликається при кожній нагоді як пароль національної єдності, як перекличка серед своїх. Відповідь ви теж знаєте – “Можем повторить!”

Ніде у світі вже події Другої світової війни не викликають таких емоцій, як у Росії. Відбулися всі можливі примирення і забуття, люди давно вийшли зі стану афекту, а Гітлер в західному кінематографі перетворився вже скоріше на комедійного персонажа.

Але Росія знайшла в цьому культі свою точку сили, і на тлі загальної байдужості відчуває себе обраною нацією, яка може докласти цю пробуджену силу ненависті для вирішення проблеми своєї об’єктивної відсталості і компенсувати недолугість всієї імперської конструкції. 

Від самого свого початку “вставання з колін” та культ Путіна живиться, головним чином, ненавистю – до чеченців, до американців, до грузинів, до українців. Росіяни мають постійно знаходити якихось нових “фашистів”, щоб знаряддя ненависті не заржавіло. У топку ненависті необхідно постійно підкладати нові дрова, щоб паротяг імперії не зупинявся, а населення не обернуло своє універсальне вміння проти власної влади.

Сила здатна приваблювати багатьох, і сила ненависті теж не є винятком. Путінська Росія приваблює сьогодні тих, хто цінує здатність ненавидіти своїх ворогів і силу, яка при цьому з’являється в національного лідера чи цілого народу. Послідовники цього культу з різних куточків планети гуртуються в тимчасові союзи і обирають об’єкти для спільних ритуалів ненависті. Сьогодні це, головним чином, Америка і ліберальний західний порядок.

Тому, наприклад, в російських святкуваннях Дня перемоги практично немає антинімецьких, антиіталійських, антиугорських чи антияпонських мотивів, а натомість домінує антиамериканізм. А після 2004 року поруч з ним - антиукраїнська істерія. Для того, щоб ненавидіти, щоб виправдати власну агресію, їм потрібно прийняти чергову дозу “озвірину”, яка справно доставляється путінськими медіа у вигляді міфів про “українських фашистів”, а також російськими провокаторами та диверсантами.

Логіки тут шукати марно. Треба просто розуміти, як це працює.

Гітлерівська Німеччина свого часу була ідеальним об’єктом для ненависті. Нацизм своєю ідеологією расової вищості, некрофільною естетикою та відвертістю в здійсненні організованого насильства акумулював небачений в цивілізованому світі потенціал ненависті. І Радянський Союз не лише прийняв цей виклик, але й перевершив свого противника у жорстокості. 

Пробудження демонів страху і ненависті не може пройти безслідно і для самого Путіна та нинішньої форми російської державності. Культивування внутрішнього і зовнішнього насильства перетворює Росію на новий ідеальний об’єкт для ненависті. І пошук достойного противника – це лише питання часу.

Небагато народів в історії проявляли здатність так само сильно ненавидіти, як росіяни. Євреї, араби, турки, пуштуни, татари, чеченці. Більшість із них є або спадкоємцями імперій, або самі стали жертвами імперського поневолення. Практично з усіма такими народами Москва намагається “дружити”, визнаючи, наприклад, привілейовані права Казані і Грозного в складі своєї “федерації”, або незграбно балансуючи між інтересами своїх партнерів на Близькому Сході.

В українців, натомість, навіть до “воріженьків” немає персональної ненависті, а є лише бажання, щоб вони “зникли, як роса на сонці”.

Тому росіяни до “хохлів” ставляться зверхньо, хоча в усіх інших відношеннях, як правило, поступаються їм.

Спалахи насильства в українському світі відбуваються спонтанно, бездумно, трапляються тоді, коли вже “чаша переповнилася”, мають вибуховий характер і тривалі руйнівні наслідки. Але при цьому ненавидіти довго, цілеспрямовано, ідейно українці не вміють. Їм хочеться жити і насолоджуватися життям, а не воювати на знищення. Від ненависті ми скоріше слабшаємо, ніж наснажуємося, ненависть нас внутрішньо більше роз’єднує, ніж згуртовує.

Звільнитися з імперського полону такій спільноті дуже важко. Особливо, коли сама думка про нашу незалежність стимулює російську агресію. Навчити нас ненавидіти своїх ворогів і користуватися цією зброєю для національного звільнення та самоствердження намагалися два етнічних росіянина, що прийшли в визвольний рух після поразки першої української революції. Микола Хвильовий (Фітільов) на сході і Дмитро Донцов на заході в міжвоєнний період спробували виплекати “карамазівську” силу для майбутнього українського державного і культурного проекту.  

Але у вирішальній битві двох монстрів українці, у своїй більшості, покірно лягали в рідну землю безіменними “чорносвитниками”, йшли в атаки під дулами загранотрядів, а потім усе життя намагалися не згадувати про війну, ігноруючи пафосні святкування Дня перемоги і пропагандистські витвори радянського кінематографу. Принаймні, такими я запам’ятав двох своїх дідів-ветеранів.

Українці погано вміють ненавидіти. Можливо, колись це стане нашою перевагою. Але лише тоді, коли сусідня імперія нарешті захлинеться власною ненавистю, як це колись трапилося із біснуватим фюрером.