“Тавро якості”, або Куди ведуть “корабельні” страхи

У достовірності цієї розповіді сумнівалися вже за часів самого Плутарха. А в 21 сторіччі археологи ретельно дослідили урвище біля згаданої ним гори Тайгет і встановили, що в давнину його насправді використовували як місце страти, але лише дорослих злочинців. 

Плутарх. GettyImage

Це, звісно, не означає, що спартанці, та й усі давні греки загалом, не ділили людей за “якістю”. Навпаки. Грецьке слово “аристократія”, власне, і означає “влада кращих”. Саме такий устрій називали найприроднішим та найдоречнішим. 

Знать панувала у більшості міських громад більшу частину грецької історії. Певною мірою вона й справді була “кращою”, бо виділялася серед співплемінників не лише статками і одягом, а й зовнішнім виглядом, ба навіть зростом. Дивуватися тут нема чому — зрештою, в аристократів були час та можливості самовдосконалюватися, поки інші гнули спини у полі чи майстерні, заробляючи “тавро” неякісних громадян.  

Демократія з’явилася лише згодом. Коли затаврованим, принаймні в деяких містах, набридло миритися із звичним станом речей. Проте сприймалася вона радше як виняток, відхилення від норми — не кажучи вже про те, що була “демократією для обраних”, адже з числа рівноправних громадян за визначенням були виключені раби, вихідці з інших міст (та їхні нащадки) і жінки. 

Втім, і таку демократію більшість тодішніх філософів і публіцистів вважали “надмірною” та “безладною”. Той же Арістотель відносив її до “зіпсованих” форм політичного устрою, поруч з тиранією та олігархією. А інші навіть олігархію вважали кращою за “владу народу”. Народ, “демос” вони, щоправда, прямо “ображати” не наважувалися. Тому для позначення простолюду (так би мовити, “гіршої” частини народу на противагу аристократії) поруч зі терміном “демос” використовували й інше слово. “Охлос”. Тобто натовп.

Цікаво, що до середини V сторіччя це слово, хоч і було відомо, але майже не зустрічалося в літературі. І лише з остаточним утвердженням демократії його починають вживати частіше, а з часом воно майже витісняє інше, подібне за значенням слово “омілос” — “маса”, “велика кількість”. Про натовп говорили зневажливо, в кращому випадку — з іронією, але частіше з острахом та ненавистю. І самі громадяни добре це розуміли. 

Цікаво, що в публічних виступах, перед тим самим народом промовці майже ніколи не використовували слово “охлос”. Єдиний відомий нам випадок - це полеміка між Демосфеном і Есхіном. Але це саме той виняток, що підтверджує правило. Адже славнозвісні оратори звинувачували один одного в неприпустимому ставленні до громадян... як до натовпу.

Втім, у власному колі представники олігархічної еліти охоче міркували про те, як “правильно використовувати натовп”, бо в багатьох містах, і в Афінах насамперед, це був єдиний спосіб здобути і утримати владу. Ісократ, скажімо, радив стримувати громадян, демонструючи турботу про них. А Платон, запевняв, що натовп не здатний міркувати раціонально і розуміти справедливість, а тому рекомендував прищеплювати йому віру, розпалюючи його уяву — як це роблять “заклинателі змій”. 

GettyImage

Втім, усіх їх у ставленні до народу об’єднувала одна емоція — страх. Його можна було б навіть назвати “агорафобією”, але не в сучасному, а в буквальному значенні цього слова — страх перед агорою, майданом, на якій відбувалися народні збори (втім, в Афінах для цього в той час використовували вже не агору, а пагорб Пнікс). 

Навіть в трагедіях Евріпіда царі і царевичі (списані, вочевидь, з сучасних йому політиків) зізнаються, що “соромляться натовпу”, бо комфортніше почуваються “серед своїх”. Подібне протиставлення  можна знайти і в Ісократа, і особливо в Ксенофонта, який так само обмовляється щодо “своїх”. І це є чергове свідчення, що народна маса сприймалася олігархією щонайменше як чужа.

Цікаво, що Арістотель не завжди вдовольняється одним словом “охлос”, і час від часу додає до нього визначення — “майданний” та... “корабельний”. А першим словосполучення “корабельний натовп” (або ж “корабельна голота”, його можна перекласти українською і так) вжив ще Фукідід. Схожий вислів можна знайти і в Евріпіда. Щоправда, замість “охлоса” в нього фігурує вже згаданий нами “омілос”. Вочевидь, йдеться про більш-менш сталі вирази, зрозумілі тогочасним грекам без додаткових пояснень.

Термін “майданний натовп” більш-менш зрозумілий і нашим сучасникам. Це громадяни, які збиралися на народні збори або ж просто потеревенити на головному міському майдані. Звісно, серед такого натовпу переважав простолюд — усі ті сократівські “шаповали, шевці, теслі, ковалі, селяни й торгівці”. Хоча б тому, що їх було більше фізично. 

Що ж стосується “корабельної голоти”, то варто нагадати, що афіняни різних статків у війську виконували різні обов’язки. Скажімо, селяни, які мали власне господарство, зазвичай були гоплітами, тобто важкоозброєними піхотинцями. А з незаможних (їх називали фетами) набирали команди кораблів. Відтак “корабельник” і фет певною мірою були синонімами. І це була найактивніша, найрадикальніше налаштована суспільна верства (їй, за відомим висловом “не було чого втрачати”) - і відповідно, найактивніша група в народних зборах.

GettyImage

Свою силу фети продемонстрували ще на початку V сторіччя до нашої ери, коли в Афін і кораблів власних було обмаль — їх тоді взагалі вважали суходільною державою, а на морі панували сусіди — еретрійці, егінети, коринфяни. Але Фемістокл запропонував програму будівництва великого флоту і домігся того, щоб на це було спрямовано усе срібло, що видобували в лавріонських копальнях. Проштовхнути це рішення і допомогли незаможні громадяни, які сподівалися потрапити до корабельних команд.

А потім була Саламінська перемога, здобута завдяки афінському флоту. Яка перетворила Фемістокла на загальногрецького героя і заклала фундамент майбутньої гегемонії Афін над Елладою. Фети, які принесли співвітчизникам військову славу, ще рішучіше почали вимагати справедливої участі в керівництві власним містом. І саме завдяки “корабельній голоті” до влади прийшов спочатку Ефіальт, а потім Перікл, який завершив зведення будівлі “класичної демократії”.

Втім, для простолюду це була не лише політична і моральна перемога. Демос отримав від неї й очевидний матеріальний зиск. Адже Перікл почав платити йому гроші. Спочатку державне утримання, або ж “дієту” призначили суддям. яких обирали серед усіх громадян за жеребом (відтак суто математично заможні серед них були у меншості). Потім цю практику поширили на членів міської ради, інших посадовців, вояків, і зрештою почали видавати так звані “театральні гроші” малозабезпеченим — офіційно саме для того, щоб вони могли відвідувати спектаклі.

Прихильники демократії вважали цю плату умовою справжнього народовладдя (бо інакше обіймати посади погоджувалися лише заможні громадяни), супротивники — необґрунтованим марнотратством і заохоченням паразитизму (попри те, що й серед них вистачало тих, хто “сидів на шиї” громади і приватних благодійників). Платон просто заходився в ненависті до судів, в яких справи “вирішував натовп” — і не заради істини, а лише для того, щоб прогодувати свої родини.

От тільки скасувати чи хоча б обмежити це “свято нечуваної щедрості” могли лише народні збори. Яким належала вся влада у держави. І в яких вирішальне слово завжди залишалося за простолюдом, фактично тією самою “корабельною голотою”. 

Шанс в супротивників демократії з’являвся лише тоді, коли флот разом з командами знаходився далеко від Афін. Саме так сталося в 411 році до нашої ери, коли їм таки вдалося нав’язати свою волю “очищеним” від радикальних елементів народним зборам і таки встановити владу олігархії — під соусом відновлення “старого, батьківського ладу”. Окрім іншого, були й скасовані виплати громадянам “низької якості”. А незаможні взагалі були позбавлені громадянських прав.

Щоправда виявилося, що ці громадяни складають основу афінського флоту. Без якого неможливо не лише утримати владу над Грецією, а й захистити власне місто.

Спроба поділу громадян за “якістю” зрештою завершилася новим переворотом і відновленням демократії. Разом із системою соціальної допомоги.  Більше того -  невдовзі була запроваджена ще й так звана діобелія, завдяки якій кожний громадянин міг отримувати зі скарбниці два оболи на день. 

Але, звісно, це лише поглибило “корабельні” фобії олігархії. Зрозумівши, що приборкати натовп, позбавивши його утримання, не вдається, вона вирішила діяти “від зворотного”. З 395 року до нашої ери почали платити... за відвідування народних зборів. Як пояснює Арістотель, хитрість полягала в тому, щоб заохотити відвідувати їх людей середнього достатку, бо незаможні і так з майдану не вилазили. Якщо голоту неможливо було усунути, намагалися хоча б зменшити її вагу.

GettyImage

Втім, гра виявилася небезпечною. Бо ставки довелося постійно підвищувати. Починали з виплати одного оболу на день, та минуло зовсім небагато часу і довелося платити три, а потім шість оболів. І ще три — за участь у “справді важливих” засіданнях. Це була вже відверта корупція — але саме таким, зрештою, і був рецепт “управління народом” від Ісократа.

До того ж для такого масового підкупу були потрібні кошти. І чималі. Часи Перікла, коли афіняни могли вирішувати свої фінансові проблеми за рахунок усіє Греції, залишилися в минулому. “Підкинути грошей” могли, втім, іноземні володарі. Але, звісно, не просто так. Втім, афінські політики вагалися недовго, і страх перед натовпом виявився сильнішим за патріотичні почуття.

За лічені десятиріччя до перського, а потім і македонського золота звикли настільки, що хабарі стали сприймати як норму, і вимагали їх в царів мало не як “постійний оклад”. Втім, чи мало це дивувати, якщо і у внутрішній політиці головним інструментом був масштабний підкуп громадян.

Зрозуміло, що серед політиків, які бачили, до чого може призвести політика, продиктована страхом. Аполлодор  запропонував хоча б ті гроші, які не встигли виплатити громадянам, використати для зміцнення армії та флоту. Але за це його віддали під суд і призначили штраф у тисячу драхм. А потім запровадили смертну кару за використання громадських коштів “не за призначенням“.

Закон скасували лише перед самою Херонейською битвою, в якій у 338 році до нашої ери македонський цар Філіпп II остаточно розгромив об’єднане грецьке військо і встановив свою владу над Елладою. 

Втім, більшість афінських політиків і в цьому катастрофи вже й не бачили. Ісократ відверто закликав визнати владу царя, а Арістотель виховував філіппового сина Александра. Вочевидь, пояснюючи йому хиби демократії і розповідаючи про переваги “якісного” правління - аристократії та монархії. Ці форми державного ладу філософ “зіпсованими” точно не вважав.