Віталій Портников: Авторитаризм девальвує державу

Кравцов і Роднєнков прибули в Україну не звласної волі.  Їх, громадян Білорусі, видворили з батьківщини.  Так, як вже виганяли кількох білоруських опозиціонерів, серед яких і можлива переможниця виборів президента країни Світлана Тихановська.  Тихановську могли залякувати побиттям або тривалим тюремним ув'язненням її чоловіка, який раніше став заручником авторитарного режиму.  Проти Марії Колесникової, іншої опозиційної активістки, таких аргументів не знайшлося.  І вона змогла залишитися в Білорусі тільки тому, що розірвала свій паспорт і українські прикордонники позбулися правової можливості пропустити її до нашої країни.  Яка ганьба!

 Але для Лукашенко взагалі не проблема, тому що в його маєтку ніякого інституту громадянства немає.  Це лише фікція, як і сама держава.  Раніше білоруські прикордонники відмовилисявпускати в країну власного громадянина, главу білоруських католиків кардинала Тадеуша Кондрусевича.  Але якщо держава виганяє власних громадян і не дозволяє їм в'їхати в країну, то яка ж це держава?

 З Радянського Союзу, якому намагається наслідувати Лукашенко, громадян теж виганяли.  Так, був насильно вигнаний нобелівський лауреат Олександр Солженіцин.  Однак президія Верховної Ради СРСР на момент видворення позбавила Солженіцина радянського громадянства.  Це теж суперечило нормам права, але, принаймні, доводило, що Радянський Союз не несе відповідальності за вигнаного письменника.  Тобто навіть радянські вожді підозрювали, що держава не може просто так вигнати власного громадянина.  А Лукашенко не підозрює - навіщо йому?

 І це ще раз доводить, наскільки небезпечною є для громадян приватизація державних інститутів авторитарним правителем.  Україна зіткнулася з подібною небезпекою за часів правління Віктора Януковича, коли були зроблені спроби демонтажу інституцій, що забезпечували українську державність і підміни їх механізмом захисту сімейних інтересів правителя.  Від остаточного краху Українську державу врятував лише Майдан 2013- 2014 років, а то ми вже знаходилися б уситуації Білорусі.  Але і на 2014 рік більшу частину інституцій, принаймні, на сході країни, було вже демонтована - що і полегшило Володимиру Путіну окупацію Криму і Донбасу.  І тільки безпрецедентні зусилля українського суспільства і здатність нової влади повернути до життя агонізуючі державні інститути дозволили Україні зберегтися на політичній карті світу.  Але і це ще не кінець.

 У 2019 му році українські виборці знову поставили під сумнів працездатність інституцій, привели до влади некомпетентних людей, залежних від олігархічних кланів.  Сьогодні інститути не демонтуються, вони розсипаються.  А це майже те ж саме, що відбувалося під час правління Януковича.  Але тоді інституції з інструментів захисту держави перетворювалися на інструменти захисту інтересів донецького мафіозного клану.  Зараз вони просто зникають.  І ніхто не знає які зусилля знадобляться, щоб витягнути українську державу з прірви, в якій вона опинилася в результаті приходу до влади Володимира Зеленського та чи призведуть ці зусилля до успіху.