Ключ від комори

“Іменем Бога і всіх християнських провісників, благаємо вас, воїни Христа, хто б ви не були, поспішайте на допомогу грецьким християнам. Віддаємося у ваші руки. Адже вважаємо за краще бути під владою латинян, ніж під ярмом язичників... 

Святість, що зосереджена в місті Костянтина, є для вас такою ж дорогоцінною, які і для нас. Якщо ж вас не надихає думка про християнські реліквії,  нагадую про незліченні скарби і коштовності, накопичені в столиці нашій. Багатств лише церков константинопольських - в сріблі, золоті, перлах і дорогоцінному камінні, в шовкових тканинах – вистачить для прикраси всіх церков світу. А скарби Святої Софії перевершують всі ці скарби разом узяті і зрівнятися можуть лише з багатством Храма Соломонова. Годі й казати про коштовності, сховані в коморах імператорських і тих, що належать знатним вельможам грецьким”.

Олексій I перед Господом. Візантійська мініатюра

Саме так, за словами середньовічного хроніста, візантійський імператор Олексій I Комнін звертався до графа Фландрії Роберта та до всього західноєвропейського рицарства з проханнях про допомогу. І саме з цього листа часто починають історію Хрестових походів, які назавжди змінили Європу і її стосунки з мусульманським Сходом.

Історики нового часу, щоправда висловлювали сумніви в достовірності тексту та й самого факту звернення василевса. Адже про існування подібного листа не згадує жодне візантійське джерело – хоча доба Олексія I, як для середньовіччя досить детально задокументована, а донька імператора Анна була автором докладної  біографії батька. 

“Олексіада” - біографія Олексія I, написана його донькою Анною

До того ж дивними здавалася і згода імператора визнати “владу латинян” (зрештою він писав фландрському графу, який навряд чи міг претендувати на подібний “подарунок”, і жодний з візантійських володарів ні до, ні після Олексія I на подібне визнання не погоджувався), і розповіді про багатства Константинополя, що виглядали як “запрошення до грабунку”, та й саме звернення до «воїнів Христа», які на момент запрошення ще не встигли оголосити себе хрестоносцями.

Втім, більшість дослідників зрештою дійшли висновку, що звернення таки було – хіба що в переказі хроніст просто додав до нього ті самі “сумнівні” пасажі, які мали “обґрунтувати” подальші дії хрестоносців у Візантії. Та й згадана нами Анна Комніна повідомляє, що в найгостріший момент батько й справді чекав на допомогу з Рима. А Роберт Фландрський зрештою надіслав до Константинополя загін найманців, що неабияк допоміг імператору в боротьбі з ворогами.

Це, між іншим, допомогло визначити й більш-менш точну дату звернення Олексія I. Адже в найкритичнішій ситуації Візантія за його правління опинилася в 1090 році. Імперію з усіх боків оточували вороги. З півночі – кочовики-печеніги, зі сходу – турки-сельджуки, що після перемоги під Манцикертом оволоділи усією Анатолією, із заходу – сицилійські нормани, що в “рік Манцикерта” остаточно витіснили візантійців з Італії і наполегливо намагалися прибрати до своїх рук узбережжя Адріатики і Епір. 

Сельджуцька армія під Манцикертом

Щоправда, смерть норманського ватажка Гвіскара дозволила відкинути його співплемінників за море. Натомість печеніги підступили до мурів самого Константинополя – настільки близько, що його мешканці не наважувалися відчиняти міську браму. Тим часом Чаха, сельджуцький емір Смірни (який, втім, мав і візантійський титул та мріяв про трон василевсів) захопив останні володіння імперії на азійському березі та блокував її столицю з моря. Ось в цей момент Олексій I і міг відправити на Захід прохання про допомогу.

Це, звісно не означає, що він змінив звичне для візантійців ставлення до «франків», як до варварів. Зрештою, й у тексті листа, що дійшов до нас, навіть після усіх внесених до нього можливих правок, латиняни виглядають лише “трохи краще” за язичників, яких цікавить радше золото, аніж християнські святині. В Олексія I просто не було можливості “перебирати союзниками”. 

Зрештою, проти печенігів він використав таких самих кочовиків – половців (і жорстокість, з якою візантійці вбили полонених, справила на степовиків таке враження, що вони повернулися додому навіть не чекаючи на свою частку здобичі), а еміра Чаху ліквідував руками сельджуцького ж султана, який заздрив успіхам вассала. А коли загроза Констанинополю зникла, виявилося, що й допомога західних рицарів імператору не така вже й потрібна. Надто, якщо зе неї він мав заплатити грошима, владою чи поступками в питаннях віри.

Урбан II на Клермонському соборі

Але справа вже була зроблена. Заклики Олексія I, якими б насправді не був їхній зміст, вже встигли розпалили і завзяття шляхти, і апетити очільників католицької церкви. Яке нарешті отримало пристойний привід для експансії на схід, про яку, насправді, мріяло ще з часів «великого розколу» 1054 року. Оголошуючи на Клермонському соборі про початок Хрестового походу для звільнення Гроба Господнього, папа Урбан II цитував, зокрема й лист імператора.

Коли “воїни Христа” в 1097 році таки з’явилися перед мурами Константинополя, василевс був далеко не в захваті. Західні рицарі з неприхованою заздрістю дивилися на багатства візантійської столиці, про які Олексій I, якщо вже вірити цитованим вище хроністам, сам їм нещодавно розповідав з надією на порятунок. 

Ватажки Хрестового походу. Серед них і Гуго Вермандуа – онук Ярослава Мудрого

Але якщо “рятувальники” й з’явилися запізно, то чому б імператору було не скористатися їхньою присутністю для того, що не тільки відігнати ворогів від столиці, а й повернути колись втрачені Візантією території. Не лише Анатолію, а й Сирію з Палестиною - якщо вже самі хрестоносці визначили кінцевою метою свого походу Єрусалим. Саме тому він наполегливо вимагав від ватажків рицарства принести йому вассальну клятву. І зрештою домігся свого – так і не визнав василевса своїм сеньором лише Боемунд Тарентський, син давнього ворога Олексія I Гвіскара.

Гуго Вермандуа та інші хрестоносці приносять вассальну клятву Олексію I

Звісно, ми не можемо виключати, що відвоювати Святу Землю Комнін планував від самого початку – просто йшов до цієї мети крок за кроком. А після того, як хрестоносці присягнули йому на вірність, усі їхні надбання мали повернутися під владу імператора. Втім, договору, якщо він і був, не дотримувалися обидві сторони. Василевс вже під час облоги Нікеї вів перемовини з сельджуками за спиною рицарів, а потім взагалі відкликав візантійські загони. А хрестоносці, здобувши Антіохію і Єрусалим, перетворили їх на держави, цілком незалежні від Константинополя.

Облога хрестоносцями Антіохії

Хрестовий похід назавжди змінив відносини між Візантією та Західною Європою. Та й саму Візантію. Онука Олексія I – Мануїла I взагалі називали “латинофілом”. Він і справді був не схожим на своїх попередників на константинопольському престолі. Не намагався демонструвати набожність і релігійний аскетизм. Привселюдно сперечався з питань віри із самим патріархом. Захоплювався астрологією і медициною. Любив веселощі, бенкети і рицарські турніри в західному стилі, в яких і сам залюбки брав участь та перемагав.

Мануїл I з дружиною, Марією Антіохійською

Втім, запозичували не лише моди чи звичаї. Навіть візантійське військо було перебудоване Мануїлом I за західним зразком -  рицарі, з яких воно складалося, отримували за службу землі із прикріпленими до них селянами. Імператор охоче брав на службу іноземців, роздавав маєтки вассалам-іновірцям і заохочував переселення до Константинополя італійських торгівців. 

Втім, “латинофілію” Мануїла I часто перебільшують. Історик Никита Хоніат, що завдячував імператору своєю кар‘єрою і добре знав його мотиви, згадував, що насправді василевс католиків остерігався, бо вважав їх жадібними та зарозумілими.

Хрестоносці визнають владу Мануїла I

Як справжній Комнін, імператор головною своєю метою бачив відродження величі Візантії - як колишньої і майбутньої світової імперії. Її підданими вже за визначенням мали бути і православні, і католики – тож в розпалюванні ворожнечі між ними Мануїл I аж ніяк не був зацікавлений. І він досяг у своїх прагненнях чималих успіхів. Адже візантійську владу зрештою визнали всі держави хрестоносців, в Угорщини імператору вдалося відвоювати Хорватію та Далмацію, і візантійці розпочали наступ в Італії, що донедавна здавалася втраченою для них назавжди. Плани василевса, щоправда, були перекреслені поразкою від сельджуків під Міріокефалоном в 1176 році, але вона стала радше наслідком нещасливого збігу обставин, аніж була викликана його політикою.

Битва при Міріокефалоні

 Руйнівні ж наслідки мануїлової політики стали зрозуміли вже після Міріакефалона. Адже греки ще були готові були миритися з нею, доки військове щастя було на боці імператора. Коли ж настав час поразок, невдоволення “поступливістю” василевса в стосунках із Заходом, одразу ж вихлюпнулося назовні. Перша хвиля «антикатолицьких» заворушень прокотилася Візантією ще за правління Мануїла I. А після його смерті ситуація взагалі вийшла з під контролю і завершилася громадянською війною та зміною династії. Не дарма, Євстафій Солунський казав, що з відходом цього василевса імперії занурилася у темряву, подібну на сонячне затемнення, і «все, що залишалося в ромеїв цілим, загинуло».

Нових володарів Візантії, Ангелів – попри їхню демонстративну відданість православ’ю і “грецькому патріотизму” - вважали слабкими володарями, не здатними впоратися з феодальною анархією всередині держави. Але за іронією долі саме вони, з’ясовуючи стосунки між собою, самі запросили до імперії хрестоносців – проте вже не для захисту кордонів чи відвоювання втрачених земель, а для відновлення прав імператорів, позбавлених влади власними підданими. 

Штурм Константинополя хрестоносцями

І в 1204 році сталося те, чого так остерігався Олексій I, коли вперше побачив на своїй землі західних рицарів. Зачаровані багатствами Константинополя і роздратовані небажанням його мешканців ними ділитися, “рятувальники” просто взяли візантійську столицю штурмом. В чому Комнін помилився, так це в протиставленні золота і християнських реліквій, - хрестоносці з однаковим завзяттям вивозили з розграбованого ними міста і коштовності,  і мощі святих. Цим вони й справді відрізнялися від язичників та мусульман.

Хрестоносці в Константинополі

За кілька десятиліть хазяйнування у Візантії нових господарів, яке в греків отримало назву “латинократії”, ненависть до них місцевого населення зміцніла настільки, що й Ангелів, і навіть Мануїла I почали вважати відвертими зрадниками. Зрадниками віри і батьківщини. Хоча насправді першим до Візантії її майбутніх переможців гостинно запросив все ж Олексій I. І не просто запросив, а й докладно розповів про вміст своєї "комори" та урочисто вручив «гостям» ключ від неї. Хіба що скористалися запрошені ключем лише через два з гаком століття – коли випала слушна (для них, звісно, не для візантійців) нагода.