Майдан, який зробив нас. Особиста історія про глобальне майбутнє України

У мене немає жодного селфі із Майдану. Але лишилась звичка пити багато міцної кави, коли сильно нервую. І мертва хватка на кишенях — у ті дні тітушки з Антимайдану умудрились поцупити два мобільних телефона. Покоцаних, простеньких, але гіркий досвід лишився...

У мене донині звичка обходити за можливості Інститутську стороною. Бо я, як і 20 лютого, не можу стримувати сліз біля  лип, перев’язаних портретами Небесної сотні.

Для мене Майдан почався не із парасольок і ходіння там жінки Сергія Льовочкіна — Зінаїди Ліхачової. Він почався із ненависті в очах рядових майданівців. Люті до несправедливості. Такого правильного інстинкту — чортів не просто наздогнати, а порубати їх на фарш. Я не забуду ранок, коли вбили Нігояна і Жізнєвского. Коли 18 лютого уже почалися криваві бої і незнайомий чоловік з закривавленим оком на барикаді кричав мені: “Дівчино, благаю, тікайте. Тут небезпечно. Ми якось тут самі”.

Коли у вікнах готелю “Україна” я побачила як накривають білими простирадлами загиблих — в мені щось змінилось. І я відтоді точно знаю, що є речі, у яких не може бути компромісів. І зшивання чудовиська Франкенштейна — мертвого і живого.

Власне тому мене зараз бісять намагання хоч опудалом, хоч тушкою, хоч мізинцем запхати нам гангрену ОРДЛО чи вколоти насильно отруту “русского мира”. Або ж нездорове бажання пошукати вихід десь посередині — щоб ні вашим, ні їхнім, а створити цей нежиттєздатний гібрид. Ми довго так жили, щоб не образити чванливі губи Симоненка, миротворчого яструба Віктора Медведчука і тих, хто посередині. Хто “какаяразніца” на сьомому році війни з Російською Федерацією. Але я точно знаю, що вищі сили нас бережуть. І є певний символізм у кожній даті.

Два наші Майдани поспіль починались 21 листопада у свято Архистратига Михаїла. Це покровитель війська і лицарів. У нас на Сумщині з глибоким козацьким корінням це один з улюблених персонажів. Низка церков має ім‘я цього святого. Він переміг Сатану, скинувши його та інших занепалих духів із небес. Озброєний мечем, він стоїть на сторожі воріт раю. Ніхто не спасеться із чортів від його стріл і його меча. Як каже моя бабуся: “убити ворога не гріх, хомою бути гірше”. Хома тут у значенні тюхтій, якого всі копають.

За сім років, коли я виросла фізично і ментально, я точно знаю, що наші справи 2013-2014 років минули недарма. Минулого року я нарешті почала свої самостійні проекти соло — я точно знаю, що треба менше волати про свої звитяги на Майдані і більше працювати. Кожному небайдужому треба знайти свою місію і свою справу. Кожен культурний проект, кожне історичне, інтелектуальне просвітництво — оце те, що має бути зараз замість шмарклей і тупого пафосу, якого ллється дуже багато від прес-служб політиків, які робити собі фотосесії і кар’єри у ті буремні дні.

Наша Небесна сотня, наші вічно юні Устим Голоднюк чи Саша Плєханов — це наука нам на майбутнє. Що це наші спартанці, а ми військо, яке має вирости на їхньому подвигу і зрозуміти головне. Добро завжди програє, якщо воно без кулаків і без глибокого розуміння, хто ми є. Час наростити м’язи і прокачати інтелект. Цього люцифери доморощені і ввезені з російського кордону бояться найбільше.

Хто би там не волав з екранів продажних телевізорів, що Майдан це була помилка. І мовляв, добробут наших бабусь після цього не зріс — час затуляє пельки і першим і другим. І навіть желеподібна влада нинішнього президента Володимира Зеленського скрипить зубами, але поважає той факт, що Майдан і Небесна сотня — то наші символи незалежності. А наші загиблі в боях у центрі Києва, а потім і боях на Сході — то є наша плата за справжню незалежність. Спражню, а не освячену перефарбованими комуністами та чолі з керівником відділу агітації та пропаганди ЦК КПРС в Україні Леонідом Кравчуком.

Цікавий факт, що Макс Бужанський з заявами про “Майдан это был государственный переворот” сміливий лише з трибуни парламенту з державною охороною. 19 лютого мали оголосити вирок в одній зі справ Сергія Стерненка. Але навіть Венедиктова та Портнов зрозуміли, що нічого роздирати шрами у таку важливу річницю бійні на Грушевського/Інститутській — і так можна виростити ненароком лідера проукраїнського опозиційного руху. Саме тому оголошення вироку перенесли на 23 лютого — День мужика для всіх ватанів постсовка.

Плюс злякалися. Тому треба тиснути на недобиту портновську гниль ще більше. Тим паче — у січні вікопомне ЄСПЛ оголосила рішення, де чітко вказала, що влада Януковича катувала і вбивала своїх громадян на вулиці. А, отже, майданівці все робили правильно. 

Є ще один цікавий момент. Українців справді набагато менше, ніж власників синіх паспортів з тризубом. І, знову ж таки, Майдан це дуже чітко вказав. Але чому час працює на нас? Майдан не породив дійсно нових політиків, але він все одно переміг. І продовжує перемагати кожен день.

Ось дані із грудневого дослідження Центру Разумкова 


Опитування свідчить що з кожним роком збільшується кількість людей, які вийшли б на Майдан. Понад те - зменшується кількість тих, хто хотів би повернутися в Україну 2013-го року.

Ще більш чітко видно, як зменшується кількість "какая разніца". І чітко сегментується українська більшість та ватне гетто - в абсолютній меншості.

Тому ми перемогли. Й тоді, й на шляху перемоги зараз.

Це - наша країна. І ми вибороли право на неї.

Завдяки Майдану пішов незворотній процес формування новітньої української ідентичності. І його не зупинити. І це - поразка Москви та її піховшеків на утриманні. 

Ватні елементи можуть скільки завгодно шкіритись на українську мову в у інтернеті, але їм не спинити нову Україну. Час якої настав.