Ще один день народження


фото: gettyimages
Кожен новий день народження, до якого нам вдалося дожити, повинен бути днем особливої вдячності. За те, що тобі стільки всього поталанило звідати на цій землі. За всі прочитані книги, написані дивовижно розумними й обдарованими людьми

За всі почуті музичні твори, одні з яких примушували тебе плакати, а інші – сміятися. За боротьбу з приязною силою задерикуватих морських хвиль. І за кришталево чисте повітря гірських верховин також. Вдячністю за те, що вдалося перебороти всі небезпеки й підступи. За людську доброту й великодушність, а найбільше – за любов, якої ти, може, не зовсім і заслуговував.

Роман Ремарка “Три товариші” (на мою скромну думку найкращий у його творчості) розпочинається описом дня народження. Взявши аркуш паперу, оповідач записує прожиті роки і події, пов’язані з ними. Дія роману відбувається у міжвоєнній Німеччині, нещодавно закінчилася перша світова війна, на фронтах якої воював і сам Ремарк, незабаром розпочнеться друга. Перед очима як живі постають фронтові побратими, мати, яка провідувала сина-новобранця у казармі і хотіла допомогти йому виконати принизливий наказ, газові атаки, моторошні сцени смертей і каліцтв у госпіталі, революція, путч, розстріли й арешти. “1921. Я пригадував. І не міг уже пригадати. Цей рік просто випав з пам’яті”. Взагалі-то, зауважує оповідач, відклавши олівця, краще не розмірковувати надто багато, особливо ж наодинці і по вечорах, інакше минуле з мертвими очима постає на повен зріст. На щастя, з’являються друзі, зі сміхом вітають іменинника, даруючи, зокрема, дієвий засіб від повсякденних злигоднів та депресій, цілих шість пляшок чудового рому. Фатальна хвилина дня народження, коли ти розумієш засадничу беззахисність перед безжальними силами хаотичної історії, проминула, тепер можна філософствувати, а отже, жити далі.

2021. Минуло сто років з часу описуваних Ремарком подій. Я теж би міг скласти хронологію останніх днів народження, почавши, скажімо, з 2013, коли приїхав уже покійний зараз, на жаль, Андрій Панчишин, мій колега з театру “Не журись!”, із повною торбою зеленого чаю. І ми сиділи на балконі, пили чай, а тоді зателефонував Віктор Морозов з Америки і разом з Андрієм заспівав мені “Многая літа”, Андрій наживо, а Морозов по телефону, і це були одні з найзворушливіших вітань у моєму житті.

Або наступний, 2014, коли пролилася невинна кров Небесної сотні, і вся країна здригнулася від жаху й обурення ницою політикою тодішніх владців, і це був мій найчорніший, найтрагічніший день народження.

2015, коли зателефонував Василь Герасим’юк і повідомив, що мені присудили Шевченківську премію.

2016… Але я теж відкладаю олівця вбік і просто дивлюся на власне відображення у нічній шибі, за якою розпочинається перша відлига цієї тривалої зими.  День народження – це день, коли треба подивитися собі в очі.  Він особливий тільки для тих, хто народився сьогодні, хоча чимало людей не надають своєму дню народження – та й народженню загалом – великого значення. Але суть полягає в тому, що кожен із мільярдів людей на нашій планеті колись-таки та народився. І тому кожен може приміряти на себе складні почуття, пов’язані з днем народження, визнати або заперечити їхню слушність. Одні в цей день ідуть до церкви, інші напиваються до поросячого вереску, кожен реагує по-своєму.

У день народження хтось незримий натискає на паузу і барвистий, а часом чорно-білий або сіробуромалиновий фільм нашого життя призупиняється. Присутні одразу відчувають затримку, погляди звертаються на тебе – головного винуватця події, що вимагає уваги.  “А, це такий-то сьогодні народився!” І ти, ніяковіючи невідь-чому і так само хтозна-чому пишаючись, починаєш отримувати букети троянд, нові навушники для смартфона, улюблені парфуми, приємні слова тощо – все сиплеться на голову іменинника як з рогу достатку. Тебе нібито винагороджують за те, що ти зважився народитися в цей день скількись там років тому. Народитися в ці відлиги й морози, зими і весни, війни і революції, в ці репресії і розстріли безневинних людей на Майдані. Ти зважився влипнути і встрянути до цієї історії, визнати її за свою, дарма, що вона століттями підпливає кров’ю, дарма, що твоїх улюблених поетів і композиторів тут розстрілюють або вивозять на многая літа до пермських і мордовських концтаборів, звідки їм уже майже ніколи нема вороття. Тебе вітають рідні і друзі, часто зовсім незнайомі люди, ти дякуєш і смієшся, якоїсь миті розуміючи, що вони таки мають рацію, що це ти добре вчинив, народившись, адже тебе могло би взагалі не бути.  І що тоді? І тоді ця історія, ця щемка й пронизлива батьківщина, ця дорогоцінна мама і кохана дружина, ці друзі й незнайомі люди ніколи би не були би твоїми, а ти – їхнім. Який сенс в історії, у якій ти не береш участі? 

День народження, коли вже стільки всього пережито. День народження, коли ще стільки всього лишилося незробленого, непрочитаного, непочутого. І ти робиш новий вдих, ступаєш іще один крок уперед. Незрима рука відпускає клавішу паузи, присутні заклопотано повертаються до власних справ, бо фільм життя знову безперешкодно точиться далі і, зрештою, завтра в когось іншого теж обов’язково настане день народження, треба буде не забути привітати. 

Все по темі

новини партнерів

27 лютого, 2021 субота

Відео

Введіть слово, щоб почати