Олександр Янович: Ми існуємо всупереч владі. Але нас мільйон, людей, які і творять цей український світ

Ваша виставка мене вразила, якщо можна так сказати, енергетичним об'ємом. Тож давайте поговоримо про творення і створення вашого персонального світу, який спроектувався у мистецтві.

Іноді так буває: до тебе приходить питання лише після того, як знайдеш відповідь. Зі «Створенням світу» було аналогічно: спочатку з'явилася відповідь, мовляв, весь цей світ – мій. І от коли починаєш із цієї фіксації світу всередині себе, то передусім з'являється цікавість, а потім відповідальність. Бо ж якщо це мій світ, то я можу з ним робити все, що захочу. І вже далі відповідь переросла в питання: а в чому сенс? Як би банально це не звучало, сенс життя в самому житті, у вдосконаленні свого досвіду і у створенні чогось нового, а мистецтво прийшло до мене трохи пізніше, як ідеальний інструмент. 

У мене це перша велика виставка, 400 метрів. І цей музейний простір став для мене викликом. Ще рік тому мене запросив Тарас Возняк, директор Львівської національної галереї мистецтв, і процес почався. Чи не всі українські художники малюють краще за мене, але я надолужую експресією. Є дуже багато людей, які вміють малювати, але вони не є художниками. Їм нема що сказати. І коли тобі немає чого сказати, а ти вмієш малювати, тоді з'являються андріївські узвози, сувенірні лавки, полонини в диму. Матвій Вайсберг, відомий український художник, показав мені техніку монотипії. Я працював над монотипіями, які задумав об’єднати в одній відеоінсталяції. Так і сталося: 500 авторських монотипій, 1000 секунд, відеоінсталяція «Метаморфози». Найскладнішим питанням, яке постало переді мною у ході створення «Метаморфоз» був звуковий супровід. Адже ідея даного проекту – це Земля 4,5 млрд. років тому назад, коли все вариться, з’являються першоелементи, і саме звук мав додати до відеоряду невпевненість, бентежність, щось незрозуміле. Я асоціативно думав про Стравінського, але використовувати його дисонансні твори не хотів. Музику писати я не міг, бо ж у мене півтора класи музичної школи.  Але який є інструмент у людини, щоб робити звуки? Голос. Тож почав пошук утиліти, яка переводить голос у ноти. І перша програма, яку я знайшов, перевершила мої сподівання. Вона переводила голос не в ноти, а в звуки, в медіафайли. Я почав з цим працювати. Тож музичний супровід «Метаморфоз» – це вірші Лукреція й Овідія у моєму виконанні. Переклад віршів фантастичного Миколи Зерова, лідера українських неокласиків.

Відеоінсталяція "Метаморфози"

У мене зараз відчуття, що я перебуваю на концерті Подерв'янського при  оформленні якихось космічних процесів, чи  опинився в якомусь кліпі Сергія Курьохіна. А якщо застосувати примітивну схематизацію, в якому жанрі ви оформлюєте свій світ?

Все почалося ще 5 років тому, з моєї виставки, яка мала символічну назву "Зеро". Це була свого роду система координат: коли ти знаходишся у вихідній точці, з якої можеш рухатися будь-куди далі. Приходиш, розумієш, що ти хочеш, і тільки тоді починаєш рух. Друга виставка, що була похідною, називалася "Відрух".  Імпульсивно рухаєшся вперед, бо не можна рухатися назад. Рух назад – це ж сахнутися. І в цьому контексті ми підходимо до даної персональної виставки «Створення світу». Роботи, представлені на цій виставці, не були попередньо задуманими. От скажімо, якщо ти просто сидиш на місці, нічого не робиш, то чого тобі хочеться? Увімкнути телевізор, налити пива, або заснути. У тебе немає якогось мотиву втриматися на місці, чи щось робити, бо ти і так на місці. Я ж роблю не фізично, а ідейно. Мені дуже цікава ідея динамічної рівноваги. Ми сидимо статично, розмовляємо, але щоб щось з'явилося, ти починаєш щось робити, щоб втриматися на місці. І це є найціннішим. Пам'ятаєте, як у Сальвадора Далі? Для того щоб до нього прийшли нові ідеї у проміжному стані між сном і неспанням, він тримав ложку над мідним підносом біля ліжка. Коли Далі починав засинати, ложка падала, і прокинувшись від цього, художник записував свої ідеї. У мене такого прийому немає, але є ось така історія: я міркував над появою у давньоєгипетській міфології бога Птаха – почав вивчати проблему, зробив світло, потім додався колір. Врешті, це все палімпсестом накрилося чимось іншим, увиразнилось під іншим кутом.

Скульптури зліва направо: "Птах", 2020; "Птаха", 2020; "Пташка", 2020

До питання статичної рівноваги, індивідуальної чи суспільної. Для того щоб створити свій світ, слід буквально відштовхнутися від наявного світу, зокрема і суспільного, у нашому випадку від України.

Будь-яка статичність є гіршою за динаміку. От дивіться, ми дуже відрізняємося від Росії. У них превалює статична рівновага. Для них головними є відсутність змін і стабільність. А що несе в собі слово «стабільність»? У нас в Україні є багато недоліків, але ми в русі. Януковичу не вдалося розвалити країну, Зеленського обрали 73 % народу,  а ми все рівно тримаємось.  Пам'ятаєте фразу, що війна була виграна всупереч Сталіну? Так і в нас. Ми існуємо всупереч владі. Бо нас мільйон, отих людей, які і роблять цей український світ. Ми з вами підтримуємо рівновагу. У Росії кажуть про стабільність, а я – про рівновагу. У динамічній рівновазі ти просто змушений рухатися. А коли ти рухаєшся, то дивишся навсібіч, у тебе звільняються мозок і руки на щось інше.

Дивіться, а ми рухаємося, чи має місце так звана динаміка білки в колесі, яка нажимає на педалі, біжить, а нічого не міняється? Чи в нас динаміка ріки? Ви вдало порівняли різні типи системної стійкості України й Росії, російська стабільність – це як велике водосховище чи великий ставок, але пити з нього не можна, а є ріка, і в ній вода не смердить.

Біля російського водосховища навіть знаходитися не можна, бо воно тхне. У них система така: вони можуть або рухатися всі разом, або стояти всім колгоспом. Натомість у нас, якщо навіть 73% населення не будуть рухатися, ми все одно будемо перебувати в русі і вся система буде рухатися. Ми не дамо їм зупинитися. Але якщо зупинимося ми, то буде смерть. Я говорю «ми» не тільки про нас двох. У  нашій країні таких людей декілька мільйонів. Найкраще для самої Росії – обгородити її, залити цементом, як у саркофаг в Чорнобилі, і нехай там буде стабільність.

У нашій країні чистого мистецтва небагато, але без нього нічого не буде. Воно як кумулятивний снаряд: пробиває, створює маленьку дірочку, і далі все просто рухається за ним. Для мене це і є найважливішою функцією мистецтва. Коли завдяки мистецтву пробивається ця маленька дірка, тоді все оте болото буде змушене пройти через неї, адже там є певний вакуум, котрий і втягне все туди. А куди саме? Хто знає. Наріжним є перше питання: робити, або не робити. Якщо відповідаєш «не робити», то нічого і не буде.

Інсталяція "Першоелементи"

На користь вашої концепції про кумулятивну силу мистецького снаряду згадуємо ситуацію 20-их років. Хто міняв? Не лише політики. Під впливом культурних трендів значною мірою мінялося суспільство. Візьміть тих самих футуристів чи європейський авангард 20-их років: італійський чи французький. Мистецтво і стало поштовхом змін. Не знаю, чи воно пробило, але стало поштовхом. В Україні великим вододілом став перший Майдан і Революція гідності. Або події кінця 80-их – початку 90-их. "Совок" вмер на ходу, ще стоячи, перебуваючи ще в своїй стабільній рівновазі: ноги вже згнили, а суспільство вже рухалося.

Перший Майдан… Я точно можу сказати, що цей водорозділ був як перший рух. У мене тоді був офіс просто над Майданом. На перший Майдан ноги не несли, голова казала "не треба йти". Але мільйон таких людей, як я, і як ви, туди пішли. Ноги були ватні, але ти не міг не йти. Я не можу сказати, що я тоді розумів, але я відчував, що якщо я зараз туди не піду, життя буде інше. Ми тоді й робили перші кроки. І тепер саме ми створюємо цю країну не як нам скажуть, а як ми зробимо.

"Що йде попереду", 2020

А чому цей імпульс не завершився успіхом? Ні перший, ні другий Майдани, ні латентні революції початку 90-их?

Він ніколи не завершиться, цей імпульс може тільки початися. Це якраз і є тим вектором: або ти сидиш і чекаєш, коли розвалишся, або ти рухаєшся. Це вічний рух, це вічна бентежність. У 1918 році «п'ята колона» спрацювала, а зараз, бачте, нас стало трохи більше, і ми їм не даємо підняти голову. Коли у 91-ому чи 92-ому році я вперше прочитав справжню історію України, бо до тих пір це була радянська історія, я пам'ятаю, як у мене просто очі полізли на лоба: як? Все ж було зовсім інше! "Краткій курс історії ВКП(б)" і все на нього нанизували. А ми зараз робимо все навпаки. У гіршому випадку ми формуємо цю умовну лінію партію, а в кращому – нам взагалі начхати, є ця лінія чи її немає. Краще, щоб її не було. Але я не махновець, у мене до цього інше ставлення. У світі є все. І махновці, і сталіністи мають право на існування до тих пір, поки вони не впливають суттєво на моє життя.

Скульптура "Хаос", 2020

А якщо впливають? У будь-якому разі і на ваше життя, і на моє, і на життя багатьох впливає мас-культура. Комерційна культура, яка нав'язується, розкручується, і ми, хотячи чи не хотячи, стаємо її заручниками, споживачами чи учасниками процесу. Годі жити в суспільстві і бути відгородженим від нього. Хотілося б, але не вдається. От почую "супер смішний" жарт "95-го кварталу" чи якогось Петросяна, і це як отруйний цвях у  задницю.

Дуже болюча тема. Я до "Кварталу" і до Зеленського колись нормально ставився, колись я їх із задоволенням слухав. Але коли все почалося політично, особливо між першим і другим туром… Заходжу на сторінку Зеленського, там є програма, щось на кшталт: «ми хочемо зробити добре, ми проти всього поганого», і там далі ще є посилання. У цьому посиланні, яке нібито повинно розкривати частину програми, написано приблизно так: "Гей, друже, пиши з нами програму, дай нам свої побажання". Ніхто навіть туди не доходив, читаючи ту програму. До чого я веду? Мене лякає, вражає, бентежить не Зеленський або Коломойський, мене лякають ті люди навколо нас, які за них голосують, і роблять це навіть не те, що не заглиблюючись, а взагалі незрозуміло з яких мотивів. Коли біля тебе людина, яка незрозуміло з яких мотивів (не з поганих чи добрих, а незрозуміло з яких) щось робить, то хочеться тримати дистанцію. Це як історія про те, кому можна давати ножа, а кому – ні. Оце нормальна людина, тож нехай ріже, а інша невідомо що буде з цим ножем робити. У мене приблизно таке ж відношення до політики. Люди не знають, навіщо вони голосують, а влада не знає, що вона буде робити.

Знаєте, колись політичними чи суспільними конструкторами України були мексиканські і бразильські режисери. Потім аферюги а-ля Алан Чумак чи  Кашпіровський. Вони не були українськими діячами, але зокрема і вони формували світ, який називається українським. Потім долучилися різного плану маніпулятори зі смердючих телепомийок, але ж вони насправді конструювали сенси, впарювали їх і накидали певну смислову сітку на суспільство. Наші українські митці – ви, Олег Тістол, Борис Фірцак, Олександр Ройтбурд, Влада Ралко, Роман Жук, Євґен Равський – різні люди, всіх не буду перелічувати – навпаки дають інший орієнтир, стають маяками вночі. Митці кидають виклик цьому сконструйованому гротескному суспільному експерименту, але мас-культура – політична чи ідейна – на жаль, перемагає.

Що є критерієм перемоги? Вона буде перемагати тоді, коли вона буде нас з вам змушувати робити щось. Робити те, що ми не хочемо робити. Поки ми робимо те, що ми хочемо, вони не перемагають. У мене декілька разів були такі ситуації. Я щось показую, приходить людина, оглядає. Я знаю цю людину, тому кажу «давайте поспілкуємося, давайте я вам поясню». Вона виходить і після цього пише, що їй не сподобалося. Вони не хочуть вступати в цей двобій, бо бояться, що будуть переможені і переконані: не дай Боже, він мене переконає, що є щось краще за пиво.

Вони не те, що перемагають, вони навіть не вступають у двобій. Історію рухають умовні 5 %: інколи це 3%, інколи – 20%. Але ніколи не більшість, котра завжди до когось приєднується. А до кого приєднуються? До тих, які щось роблять. Покажіть мені, хто приєднався до того, в кого нічого немає. Приходять до тих, в кого є їжа, сила, коли хтось може когось захистити, або сказати цікаве – туди приходять.

"Дорослі квіти. Третій вік", 2020

Свого часу послухати футуристів збиралися тисячі. Поезію цитували сотні тисяч. А зараз на нас впливає певна технологізація процесу транспортування сенсів, відстороненість і посередництво соціальної мережі. Якісь "говорящіє сіські" можуть назбирати уваги в конкретних коефіцієнтах більше за найгеніальнішого з українських художників.

Ніколи найгеніальніші не збирали більше, аніж "сіські" і "кицькі". І ніколи такого не буде. Якщо у нас більш-менш вільне суспільство, то люди роблять те, що хочуть. Коли ми починаємо їм казати, що ваші "сіські" і "кицькі" – фігня, ви дивіться хоча б на Пікассо, не кажучи вже про зовсім сучасних митців, то тоді Пікассо для них перетворюється на..

...Шишкіна, чи килим-фоторепродукцію "Трі мєдвєдя" – і стається найстрашніше – мистецтво приходить в кожну оселю.

А навіщо щоб воно приходило? Світ, як на мене, розділяється на активну і пасивну частини. Дві речі рухають суспільство: технології і мистецтво. Я б хотів, щоб послідовність була наступною – мистецтво і технології. Технології дозволяють людям нічого не робити, і якщо ті самі технології нічого не розвалять ядерною зброєю чи ще якимось катаклізмом, вони з часом дозволять  великій частині людства нічого не робити. І у них немовби буде все гарно. Але якщо сенс життя – це саме життя і його наповнення, то, вирішивши перше питання згідно з пірамідою Маслоу, що ти будеш робити далі? Легше ж зациклитися на тому, аби здобувати собі їжу та пити пиво, ніж ставити додаткові дилеми. І саме по цьому водорозділу буде йти розділ людства. Питання не в тому, що цей розділ назавжди. В юності я читав оповідання фантаста Павла Амнуеля "Вище хмар, вище гір, вище неба". Ідея була така, що вся планета жила в тумані, люди замикалися в собі. Всюди був туман і з цим нічого не можна було зробити. Герой винайшов повітряну кулю і піднявся наверх. Він був єдиний, хто це зробив. Піднявся, подивися, а там теж люди. Вони жили високо в горах і мали зовсім інше життя. Не просто поїсти, попити, і бути такими, як всі. Системність «туманного світу» полягала в тому, щоб не відрізнятися від інших. Але у всіх є шанс піднятися з цього туману наверх до сонця. Та для цього потрібно зробити рух. Щоб піднятися вверх, треба багато зусиль, якщо ти хочеш жити на світі. Я взагалі думаю, що це рух тільки в один бік. Бо можна тільки знизу вверх. Нікому не захочеться повертатися назад.

Внаслідок пандемії ковіду світ змінився, перед нами виростають різні перепони. Але ми і до цього пристосуємось. Людина як вид взагалі б не вижила, якби не могла пристосовуватися. Саме тому ми, а не динозаври, пануємо на цій планеті. У нас найкраще виходить пристосуватися. Суспільство теж пристосується. Як саме? Якось це буде. Зараз ми всередині цього, а що там звариться в результаті, побачимо через рік, два, десять.

"Птах уподобав рухливе повітря", 2020