Бандерівська акула

А потім збігається дві малозначні самі по собі події й усе різко стає на місця. Десь так вийшло в мене в історії з бідолашною єгипетською акулою, з’їденим нею москалем і темою про "розлюднення", яку започаткував Арестович.

Після посту широковідомого пана Арестовича на тему того, що українці гумором про акулу, яка з’їла росіянина, себе розлюднюють, здійнялася буря. І цілком логічно. Тому що закривати рота жертві — це гріх. А за деякі гріхи прилітає уже тут, не треба чекати Страшного Суду. Деякі речі просто-таки волають до неба, і небо відгукується за принципом "так, це неправильно, але звідки нам знати, чиї руки вибере Господь для сповнення Його заміру".

Втім, тезу про страх перед розлюдненням і "не стати схожою на Росію" підтримала нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук. І тут уже понеслося на тему  "західних наративів, які не розуміють нашої реальності".

І тут, власне, трапилися дві події. Першою такою подією став пост пані посла України в США,  Оксани Маркарової. Точніше одна фраза з нього, яку варто зацитувати  — настільки вона влучна: "Вивчаючи історію нашої України мене раніше часто турбувало відчуття, що до українців світ підходив з якоюсь упереджено завищеною планкою".  Далі пані посол наводить численні приклади — починаючи від кейса Дюранті, у якого досі не відібрали Пулітцерівську премію, і закінчуючи кейсами реформ у 2014-2019 році.

Читайте також: Про "акулу" і Голодомор

Друга подія — пост п. Олега Коцюби, керівника публікаційної програми в Українському науковому інституті Гарварду. Пан Коцюба написав свій пост з явно шляхетною метою — дещо прояснити оптику західним журналістам у питанні того, хто дійсно підірвав Каховську ГЕС. При цьому на доказ моральної правоти українців пан Олег наводить численні приклади спротиву українців Росії. І все б було чудово, але список наведених паном Олегом прикладів виключає збройну боротьбу Української Повстанської армії у1940–50тих роках. Список уривається на трагедії української культури 1930-х років і відновлюється разом з майбутніми дисидентами наприкінці 50-х, аби дійти, зрештою, до проголошення Незалежності.

У чому ж суть однієї з "завищених вимог" Заходу до України. Складається враження, що суттєва частина як західних інтелектуалів, так і українських, не може змиритися з тією частиною української боротьби за державність, яка була і є суто військовою. З усіма приналежними цій сутності атрибутами

Читайте також: Чи пояснили українські інтелектуали історичний досвід?

І тут стає видимим, у чому ж суть однієї з "завищених вимог" Заходу до України. Складається враження, що суттєва частина як західних інтелектуалів, так і українських, не може змиритися з тією частиною української боротьби за державність, яка була і є суто військовою. З усіма приналежними цій сутності атрибутами. Зокрема, явним і недвозначним розлюдненням ворога та готовністю іти до кінця. Досвід Дієвої армії УНР на Заході так і залишається непроговореним, Симон Петлюра далі ходить з тавром антисеміта. Українська повстанська армія далі сприймається через нав’язану призму "співпраці з нацизмом" та "антисемітизму", яко іманентної своєї ознаки. Попри те, що УПА воювала проти двох тоталітаризмів і проти совєтського — чи не найдовше. І саме її бійці зрештою розвалили страхітливий ГУЛАГ серією повстань після смерті Сталіна. Особливо дико це виглядає зараз, коли з високих трибун повторюють тези про несумісність Росії та практик вільного світу і  поширюється ідея розчленування Росії через здобуття незалежності підкореними нею народами. Українські повстанці писали ці мудрості у своїх політичних документах ще вісімдесят років тому.

Ця практика продовжилася. Замалим не мемом стали історії про "таємні тюрми СБУ" та "фашистський" "Азов". Як би не ставитися до феномену добровольців, але таке враження, що треба було аж подвигу в Маріуполі та трагедії в Оленівці, аби ця тема нарешті втихла. І то не повністю — час від часу спливають, наприклад, претензії до дизайну шевронів українських бійців на шпальтах поважних американських видань.

Проте вона встигла "нав’язнути" в зубах на підсвідомому рівні. Цей факт, вочевидь, теж вніс посильну лепту у мотивацію тієї гіперкритичності, потік якої вилився на Олександру Матвійчук. Чисто зовнішня подібність з риторикою груп, які весь час критикували навколовійськове, ветеранське, волонтерське середовища за недостатню демократичність спровокувала праведний гнів мереж.  Які при цьому абсолютно "не помітили" факту, що якраз вона має пребагатий досвід спостереження російської жорстокості  й вже точно знає, хто насправді є хто. 

При чім же тут бідолашна акула? Та при тім, що природа жартів з приводу її імпортованого з Росії обіду та ж, що й усієї тієї "недемократичності", яку стабільно закидають збройному спротиву українців. І, підозрюю, страшить "гуманістів" одне і те ж — неприкритість суті протистояння України і Росії. Реальність кількасотлітньої боротьби "на смерть, не на життя". Складається враження, що українська боротьба за державність може бути визнана справедливою тільки за виконання кількох умов: або під гаслами демократії, або ж ненасильницька, або ж героїчно програна з мільйонами жертв. Проста і логічна істина, що при відсутності власної держави демократія уже гарантовано не має шансів, автоматично стає приводом до шельмування, яко замалим не "нациста".

Читайте також: Неуникненна ціна уроків історії

Складається враження, що українська боротьба за державність може бути визнана справедливою тільки за виконання кількох умов: або під гаслами демократії, або ж ненасильницька, або ж героїчно програна з мільйонами жертв

Правда, Захід якраз можна зрозуміти. Його уявлення про демократію і гуманізм — не в останню чергу плід досвіду двох світових воєн. Хоч заведено вважати, що на тлі нашого досвіду західний ще терпимий, але в абсолютній шкалі й західний досвід був достатньо важкий і травмуючий. Починаючи з атак Першої світової, газових атак, які осліплювали та калічили відразу тисячі молодих хлопців, хмар інвалідів на вулицях столиць і тому подібного. Через Другу світову — бомбардування цивільних, депортації, терор гестапівців, Голокост, газові камери Аушвіцу і не тільки, спалені живцем Орадур і Лідіце, зрештою, килимові бомбардування німецьких міст і вогняний вихор у Дрездені....  Зрештою, Хіросіма — хоч географічно відбулася не на Заході, але саме цей досвід визначив, зокрема, політику Заходу відносно СРСР, який мав ядерну зброю і принаймні раз замалим не спровокував ядерну війну.

При цьому в обидві світові війни західний світ вступав з переконанням, що якісь там пів року війни — і "на Різдво будемо вдома".  Арифметика обох воєн відома. Нагадаю — для Першої світової це чотири роки й десять мільйонів тільки загиблих на полі бою. Для Другої світової — це шість років і шістдесят мільйонів загиблих на полі бою, від голоду, в концтаборах і газових камерах і так далі,  і тому подібне...

Читайте також: Інвектива для Росії

Західний підхід до мирного розв’язування конфліктів не тільки виріс з європейської культури  — він виписаний кров’ю двох світових воєн. Ця ж кров породила страх знову скотитися у те криваве місиво.

Що ж рухає нами? Частково  — та ж таки травма двох світових воєн, особливо останньої. Частково — успадкований страх. За останні сто років бодай за тінь суб’єктності й цілком справедливого спротиву зазвичай прилітало так, що рикошетило не те що по дітях, а, бувало, по половині села чи міста

Що ж рухає нами? Частково  — та ж таки травма двох світових воєн, особливо останньої. Частково — успадкований страх. За останні сто років бодай за тінь суб’єктності й цілком справедливого спротиву зазвичай прилітало так, що рикошетило не те що по дітях, а, бувало, по половині села чи міста.

Причому під мантри, які за тональністю і суттю практично перекривалися з враженнями Єлізавєти Пєтровни від поїздки в Україну: "народ сей благонравний і незлобивий". Так-так, наратив про принципову добродушність, навіть наївність підкореної нації — обов’язковий елемент колоніального підкорення. Далі ж, за належної тривалості колоніального стану, включається принцип "якщо людині щодня казати, що вона свиня, то вона й захрюкає".

А частково — підозрюю, дуже постколоніальне бажання бути, "як люди". Просто до 1991 року  мірилом "як люди" була Москва, а пізніше поступово, за принципом "аби не так, як раніше" — мірилом став Захід. Без власного на те бажання і, підозрюю, цілком несвідомо. Проблема ж у тім, що без урахування різниці історичних досвідів — бажання "бути, як Захід" перетворюється у вельми недоречне моралізаторство на грані блюзнірства над жахом досвіду і відвагою спротиву власного народу.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.