Чи пояснили українські інтелектуали історичний досвід?

Спогади про "як воно було рік тому" поступово почали переходити у спогади та алюзії до "стадіон так стадіон". Чомусь ті злощасні квазідебати перетворилися у таку собі точку неповернення. Я можу тільки потішитися з того, що принаймні градус "а я казав" понизилося від "треба було Чорновола вибирати" до "стадіону" чотирирічної давності. Бо це означає, що ми лікуємося від травми. Причому, що важливо, – лікується передусім східна і центральна частина країни. Що не диво.

Буча та все інше струсонуло мною не тому, що діялося щось несьогосвітнє і позамежне, а тому, що діялося вкотре на моїй землі. Спричинене все тими ж.

Бо для Галичини та Волині "москалі напали" було співзвучним – "що, знов?".

Для мене теж. Буча та все інше струсонуло мною не тому, що діялося щось несьогосвітнє і позамежне, а тому, що діялося вкотре на моїй землі. Спричинене все тими ж.

Не тому, що ми такі тут хоробрі. Бачте, історію недарма рахують також і поколіннями. І різниця одного покоління між Галичиною і рештою України – це не тільки різниця в Голодомор. Це різниця, яка дала час осмислити совєтську агресію на решту України та підготувати відсіч. ОУН, яка створила УПА, – це була відповідь ветеранів війни проти більшовизму на запитання: ми програли й що тепер робити?

Чим іще була ця різниця в покоління? Так, уже згаданою різницею в Голодомор. Не тільки тому, що на Західній Україні його не було, хоча окремі регіони його бачили, позаяк Збруч – це аж ніяк не Дніпро. Через десять років один зі сталінських диверсантів, полковник Ілья Старінов, опинившись на Західному Поділлі, скаже: "Четверту війну воюю, а такої ненависті до совєтської влади не бачив". Особисто я побачила подібну ненависть ще десь, крім "малої батьківщини" мого батька, – тільки після кривавих знахідок у Бучі.

Різниця в покоління – це різниця у спротиві, до якого встигли підготуватися. І репресії, розстріли, вивезення на Галичині та Волині – це було покарання за інакшість.

Різниця в покоління – це була теж різниця у спротиві, до якого встигли підготуватися. І репресії, розстріли, вивезення на Галичині та Волині – це були не незрозуміло за що, з точки зору "маленької людини", а цілком зрозуміло, за що. За спротив. За інакшість. Адже саме позірна безглуздість арештів, репресій, вивозів і, зрештою, Голодомору – саме це ламало найбільше. Саме це закривало роти дідусям, бабусям та загалом – усім, хто вижив.

Різниця в покоління означала особисто для мене – що, на відміну від більшості моїх ровесників з Наддніпрянщини, для мене поняття "ворог" і "спротив" не будуть чимось теоретично далеким аж до самого Майдану. Для мене воно почнеться десь у чотири-п’ять років, коли на запитання: "Бабцю, а чого в нас таке маленьке поле?" – покійна прабаба відповість: "Бо москалі забрали!". Або ще, десь у п’ять-шість років, вичитавши в книжці про повернення кримських татар у Крим: "Тату, а чому вони повертаються?" – "Бо їх вивезли" – "А навіщо?" – "Їх вивезли москалі. Москалі й наших вивозили, і їх теж". Все, причина зрозуміла.

Воно буде тягтися і тягтися. Через пам’ятні могили зі знайомими прізвищами – бо нащадки тих прізвищ таки повернулися з Сибірів і осьо живуть на сусідній вулиці. Через оповіді в стилі: "А от там стояла хата, то її спалили". А там був бій... А звідти вивезли...

І таких дітей по всій "Західній" – тисячі.

Все це ставало дуже і дуже конкретним і намацальним. Втім, різницю я повною мірою відчула, коли під час відкриття виставки про ГУЛАГ (якраз 8 травня 2019 року) до мене підходили журналісти і, вже прочитавши на стенді про вивезених, у тім числі історію моїх рідних, перепитували саме про це. Було видно – люди хочуть збагнути, як це. Як насправді виглядає історія співіснування з "братами".

Домовитися не можна. Це – константа. Росія – ворог.

Це ще були часи великої ілюзії, штучно підсичуваної зацікавленими особами, що "можна домовитися". Не можна. Це – константа.

Моя константа. Що Росія – ворог.

"Що, знову?" – цитата з мультика повністю відбиває моє розуміння 24 лютого 2022 року.

Насправді немає значення особа президента. Як немає значення і політична партія. Росія розстрілювала членів комуністичної партії в Сандармоху і членів ОУН(б) у тюрмах Західної України. Вивозила "куркулів" із Харківщини й Чернігівщини та "бандьор" десь із Львівщини чи Тернопільщини. Вона русифікувала всіх однаково – просто на "Западную" часу не вистачило. А нам зате вистачило часу на те, щоб розповісти й усвідомити. Того часу, який у наддніпрянців, харківців, донбасців вкрали геноцидом, замурувавши їм роти.

Гаразд, Путін вважав Україну Зеленського легкою здобиччю на чолі з відверто нефаховим керівництвом. А де гарантія, що він не напав би після виборів, виграних Порошенком, за принципом: "Згоріла хата – гори й стодола"? Взагалі, існує ненульова ймовірність того, що Путін напав просто тому, що розумів – Україна вислизає. Так чи сяк, хто б не був президентом.

І ще тому, що мотивація Москви – ірраціональна. Мотивація її дій щодо України – це гримуча суміш з ваймарського синдрому і мішанини месіанства, ідеологічних претензій, новітніх версій панславізму і тому подібного. Для них сам факт, що Україна – це щось окреме і самостійне – удар під дих всій їхній ідеології. Без України в них на місці я-концепції з'являється прірва без шансів бути заповненою в осяжні терміни.

Тож ця війна мала статися. У будь-якому разі.

Ця війна мала статися у будь-якому разі. І не тільки приголомшити нас, а й зцілити усвідомленням того, що ми можемо дати відсіч.

І не тільки приголомшити нас, а й зцілити. Свідомістю того, що ми можемо дати відсіч, а, отже, убезпечити себе від насильника і чергового геноциду по всій Україні. Це те, чого бракувало Центральній і Східній Україні, побитій Голодомором і всією рештою жаху, який відбувся упродовж того одного покоління різниці, – відчуття безпеки та спроможності. Воно частково відродилося уже у 2016 році – і частка його заслуги в тому, що ми вчинили дійсно всенародний опір. І знали б ви, скільки всього з Галичини 1940-вих років впізнавалося у паролі "паляниця", у "гадяцькому сафарі", у добровольцях, у відловлюванні диверсантів...

Саме тому стверджую, повторюючи сама за собою: історія вчить. Але вчить не демонстративно. І тільки через одне покоління мінімум можна взнати, чи засвоєна наука. І тільки методом краш-тесту – тобто через війни, кризи, потрясіння. А роль інтелектуалів у цьому – пояснювати суть уроку "малим сим". Вони не вчителі, вони – супленти. Так у "австрійських" гімназіях називали помічників учителя, які, крім усього іншого, пояснювали деталі матеріалу слабшим учням.

І факт успішного спротиву – ознака, що українські інтелектуали все ж виявилися достатньо успішними суплентами.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.