Батли за культуру: найяскравіші протистояння, якими запам’ятається 2021 рік

Однак не обійшлось і без обнадійливих тенденцій: виявилося, культуроцентрична громадськість не втратила запалу й готова горою стояти за власні цінності. Культура в нашій державі продовжує фонтанувати, розвиватися, а головне - чинити опір будь-яким намаганням закручувати гайки, у чиїх би руках не був гайковий ключ.

Цей огляд не претендує на всеохопність, однак для того, аби зробити його дещо менш суб’єктивним, я опитав кількох знайомих авторів і культурних менеджерів, поцікавившись, які події, дискусії та протистояння 2021-го в українській культурі вони вважають найбільш "тригерними" - тобто такими, що збурили громадськість, викликали широке обговорення та вийшли за межі культурної "бульбашки". А потім відібрав ті, що спливали в розмовах найчастіше. В результаті вийшло 5 протистоянь на різних рівнях: від загальнодержавного до локального, - однак кожне з них по-своєму показове, і кожне, по суті, - про цінності.

Українські культурні інституції VS бюрократи: паперові війни проти реформ

Одним із наслідків Революції Гідності для України став помітний розворот до конструктиву в гуманітарній сфері. І йдеться тут навіть не про декомунізацію, мовний закон чи Томос про автокефалію Православної церкви України. Безумовно, все це знакові й важливі події, утім ще більше важило створення міцних гуманітарних інституцій - Українського інституту, Українського культурного фонду, Суспільного мовлення, Українського інституту книги, реформування Національного центру Олександра Довженка, - а їхні помітні успіхи вселяли здоровий оптимізм щодо подальшої інституційної підтримки української культури.

Однак у 2021 році цього оптимізму таки поменшало, і збіглося це з цілою низкою неоднозначних конкурсів на заміщення керівних посад у нещодавно створених культурних інституціях. В культурному середовищі все частіше говорять про затяжну кризу в деяких новітніх установах.

Першим під тиск згори потрапив Центр Довженка. Спершу його настільки вдало реформував попередній директор Іван Козленко, що Центр став мало не взірцем постмайданних перетворень. Нова влада, схоже, домагалася більше поступливості від успішного реформатора, через що в інституції почалися фінансові проблеми. Іван Козленко вирішив не гратись у ці мутні ігри й заявив про складання повноважень.

У конкурсі на звільнену посаду у квітні 2021 перемогла директорка Музею кіно Олена Гончарук, кандидатуру якої висунув колектив Довженко-Центру. Однак профільний міністр Олександр Ткаченко не підписав із нею контракту, посилаючись на таємничу постанову суду. Олена Гончарук і досі перебуває у доволі обмеженому статусі "в.о.", нарікаючи, що "на в.о. автоматично лягає вся повнота відповідальності, вся поточна робота… Але коло твоїх прав не окреслене". Складається враження, що Мінкульт у випадку Довженко-Центру цікавить не так його вибуховий культурний потенціал, як чимала територія, яку займає установа. "Нерозуміння суті нашої інституції керівним органом стає для нас небезпечним", - констатувала у цитованому інтерв’ю Олена Гончарук.

Травматичним цей рік став і для однієї без перебільшення революційної установи - Українського культурного фонду. Тимчасом як в останні роки росла кількість та якість культурних і мистецьких ініціатив, заходів, досліджень із поміткою "за підтримки УКФ", зростав і тиск на цю надто вже самостійну інституцію.
2021 рік став для УКФ періодом пертурбацій і щирої громадської стурбованості: кризові явища у Фонді супроводжувалися неодмінними протестами культурного середовища: заявами, мітингами та акціями протесту.

10 березня 2021 року новостворена Спілка концертних індустрій України звинуватила Фонд у непрозорому використанні коштів. Сталося це якраз у час приймання документів на конкурс виконавчого директора УКФ. Попри те, що у Фонді категорично заперечили зловживання, тодішня очільниця інституції Юлія Федів зняла свою кандидатуру з конкурсу. Його вдалося провести лише з другого разу, причому профільний міністр Олександр Ткаченко настільки затримав підписання контракту з переможцем конкурсу Владиславом Берковським, що грантовий сезон в інституції опинився під загрозою зриву.

Тим часом Наглядова рада УКФ відмовила у фінансуванні цілій низці високо оцінених експертами проєктів, що спровокувало обурення в культурному середовищі, мітинги та публічні заяви із закликом до розпуску ради. Як згодом виявилося, "зекономлені" на дійсно якісних культурних ініціативах кошти УКФ спрямував на 16 проєктів до Дня незалежності, далеко не всі з яких отримали високі оцінки від експертів Фонду.

Наступний вито́к цьогорічної кризи в УКФ - позачергова перевірка Держаудитслужби, за результатами якої виявлено порушень на 57 млн грн, причому відповідальність за це поклали на ексочільницю УКФ: "На думку ДАСУ, винна в усіх цих порушеннях тільки я - адже я підписала договір. Договір, який пройшов кількаетапну перевірку Фонду, отримав схвалення Наглядової ради та погодження Мінкульту", - прокоментувала ситуацію Юлія Федів.

Ця історія ще далека до завершення. Під час пресбрифінгу в УКМЦ з промовистою назвою "Ціннісні професіонали на службі України: як бюрократам не вбити мотивацію" Юлія Федів наголосила: "Я буду боротись за результати своєї роботи на посаді виконавчої директорки УКФ, результати роботи УКФ як інституції й оскаржуватиму обвинувачення, висунуті аудиторами". А ексзаступниця міністра культури Ірина Подоляк схарактеризувала події довкола Фонду як "атаку". За її словами, незалежні культурні інституції, створені після Майдану, наразі перебувають "у стані неймовірної турбуленції" – мова не тільки про УКФ, а й Центр Довженка та низку регіональних проєктів.

Прихильники сучасного мистецтва VS "українські міщани": пригоди львівського Моцарта

Історія зі встановленням і можливим демонтажем пам’ятника композиторові Францу Ксаверу Моцарту - сину Вольфганга Амадея, який чималий шмат життя жив і творив у Галичині - тригерила українців протягом усього 2021-го. Найбільше зачепило львів’ян, оскільки саме в їхньому місті на площі Євгена Маланюка і встановили непересічну скульптуру австрійця Себастьяна Швайкерта.

Скандал назрівав іще на етапі, коли встановлення пам’ятника лише планувалося - наприклад, львівський мистецтвознавець Орест Голубець назвав майбутню подію "культурологічною катастрофою". А вже по встановленню скульптури дискусія розгорілася по-справжньому: до неї під'єдналися користувачі соцмереж - і "понеслося". Які лише епітети не допасовували до творіння Швайкерта… "безсенсова ліпнина-покруч" - іще порівняно лайтовий вислів! Були й ті, хто саму скульптуру не ображав, однак дивувався її встановленню в публічному просторі.

Однак і прихильники сучасного мистецтва не пасли задніх - чимало інтелектуалів, митців і просто скромних лідерів думок закликали осмислювати пам’ятник як цілісний твір, прислухатися до авторського обґрунтування та, зрештою, звернути увагу на туристичну привабливість цього нового об’єкту в публічному просторі Львова.

Критиків, однак, це не заспокоїло - і вони пішли в наступ із петицією про демонтаж пам’ятника Францу Ксаверу, яка вже у жовтні набрала достатню кількість голосів для того, щоб її розглянула львівська міська рада. Реакція на неї не забарилась іще до рішення міськради: альтернативна петиція про збереження скульптури також набрала необхідні 500 голосів у рекордні терміни. Тоді ж авторитетне німецьке видання про класичну музику CRESCENDO стало на захист бронзового композитора. Там пояснили, що "скульптура Швайкерта — це не образа, а пожива для роздумів – про тягар мистецтва, про ознаки надто людського у благородному й прекрасному", та скрушно констатували, що "українське міщанство навіть запустило петицію проти твору мистецтва".

Зрештою, історія завершилася щасливо: міська рада Львова не підтримала петицію про демонтаж. А про те, що доля сина того самого Моцарта тісно пов’язана зі Львовом, через постійні скандали, пов’язані зі скульптурою, дізналося значно більше українців, ніж якби на площі Маланюка встановили звичайний, естетично зрозумілий пам’ятник.

Культурні кластери Подолу VS поліція та ультраправі

Іще одним полем боротьби за власні культурні практики й мистецькі цінності став цьогоріч Київ. Протягом року в серці столичного Подолу тривала більш або менш помітна боротьба між представниками місцевого креативного кластера з одного боку - і поліцією та ультраправими з іншого.

Спершу 15 травня близько 50 озброєних "правоохоронців" вдерлися на територію арткластера на Нижньоюрківській, 31 і зірвали два заходи — у клубах Closer та Mezzanine, причому обидва заходи відбувалися згідно з карантинними нормами в дозволений час. А вже за кілька днів представники подільської поліції, в одному з яких очевидці впізнали колишнього "беркутівця", побили художника й музиканта Дмитра Бугайчука - нібито за опір при обшуку.

У відповідь культурна спільнота Подолу влаштувала велелюдну акцію "Зупинимо сафарі міліції на Подолі" й випустила маніфест, у якому стверджувалося: "Це неприйнятно та небезпечно, коли культурним діячам/-кам, музикантам/-кам, художникам/-цям, робітникам/-цям креативних індустрій постійно погрожують, принижують гідність, роздягають до трусів, вимагають гроші та знущаються. Хто буде творити культуру, якщо всіх перебити та переламати?"

Після нетривалого затишшя протистояння відновилося в листопаді: представники ультраправих організацій кілька разів нападали на культурні осередки Подолу. Найдошкульніший напад відбувся 26 листопада, коли кілька десятків молодиків у масках розтрощили вікна в артзакладі "Хвильовий" і залили його сльозогінним газом. У відповідь представники культурного середовища провели протестну акцію з промовистою назвою "Ми звинувачуємо поліцію", вимагаючи, зокрема, звільнити голову Подільського управління поліції Павла Василенка за бездіяльність.

Зрештою, чиновника таки відсторонили від обов’язків. "…У Подільського управління поліції тепер новий керівник, і він вийшов на комунікацію з нами", - повідомили в "Хвильовому", констатуючи, що протест не був єдиною причиною таких змін у керівному складі подільської поліції. Також там визнали, що нині слідство щодо погрому бару триває й наразі "справи йдуть досить прозоро".

Історичні пам’ятки VS забудовники: кейс "Квітів України"

Тригерну для багатьох міст України тему - збереження вартісної архітектурної спадщини - актуалізувала цьогоріч історія довкола руйнування модерністичного фасаду павільйону "Квіти України", розташованого по вулиці Січових Стрільців у Києві.

Павільйон спроєктував архітектор Микола Левчук у кінці 70-х, а в середині 80-х вона стала будівлею року за рішенням Спілки архітекторів України. Довгий час тут розташовувався найбільший у столиці магазин квітів, оранжерея, виставкова зала, однак у двотисячних будівлю, фактично, перестали експлуатувати за призначенням і зрештою продали приватній компанії.

Нові власники хотіли перетворити споруду на офісний центр з підземним паркінгом, що означало цілковиту зміну фасаду. У "гарячу фазу" історія перейшла наприкінці червня, коли забудовник обрізав тридцятилітній виноград, що вже встиг стати одним із символів будівлі. А вже у липні почався демонтаж фасаду цінної споруди. Однак цьому завадили активісти - вони знесли паркан і перешкодили екскаватору завершити варварський вчинок.

Ситуація стала настільки публічною й викликала таку хвилю обурення у соцмережах та ЗМІ, що влада не мала жодних шансів її проігнорувати. Спершу міністр культури Олександр Ткаченко заявив, що демонтаж необхідно зупинити, а тоді й в Київраді наголосили, що проєкт забудовника не передбачав демонтажу фасаду. Після цього Мінкульт заблокував фактичне руйнування "Квітів України": 6 серпня споруду нарешті було внесено до реєстру державних пам'яток. А далі вже суди заборонили забудовникам змінювати зовнішній вигляд фасаду.
Протягом усього цього часу активісти вартували поблизу будівлі, щоб не допустити її подальшого знищення. Немає жодних сумнівів, що саме активна позиція громадськості перешкодила руйнуванню пам’ятки. Однак не всім спорудам так пощастило: 20 серпня в центрі Києва, попри протести, знесли 120-річну історичну садибу Барбана. Що іще раз засвідчило: питання історичних пам’яток в українських містах потребує системного вирішення, адже навіть цілодобові чатування активістів далеко не завжди призводять до бажаного результату.

"Чванькуваті недоумки" VS "графомани": скандал із Шевченківською премією

Гострі публічні дискусії переслідують Шевченківську премію вже не перший рік, однак наприкінці 2021 року розгорівся справжній скандал, у центрі якого - вічне протистояння "новітнього" й "традиційного".

Після оприлюднення в листопаді шортлиста головної премії країни голова Шевченківського комітету Юрій Макаров, коментуючи процедуру відбору, пояснив, що комітет відсіює "те, що потрапило в список [номінантів] як випадкове". І ці слова ой як не сподобалися "відсіяним".

Серед таких була поетка Наталія Дзюбенко-Мейс, яка написала обурений пост, стверджуючи, що "працювала як могла, зривала серце і душу, а з чиєїсь легкої руки викинута на узбіччя літпроцесу як "випадкова". А членів комітету поетка й взагалі назвала "чванькуватими недоумками", "для яких українська література – лише об’єкт для задоволення власних корисливих інтересів". У подібному дусі висловився і "ветеран НСПУ" Михайло Пасічник, також представник "відсіяних". А керівник Спілки письменників Михайло Сидоржевський, звертаючись до голови Шевченківського комітету, заявив, що "українці цікаві світові насамперед СВОЄЮ національною культурою. Зрештою, як і будь-яка нація. А національна культура – це насамперед Традиція".

Якщо вам здалося, що в подібних висловлюваннях є деяка підміна "естетичних" критеріїв відбору, які й мають бути в основі прийняття рішень комітету, якимись туманними "національними", то вам не здалося. Деякі захисники рішення Шевченківського комітету доволі різко й прямолінійно назвали опонентів "графоманами", акцентуючи саме на естетичній, а не на "політичній" площині питання.

Сам Юрій Макаров, не бувши аж настільки прямолінійним в естетичній оцінці відхилених творів, також вказав на справжню сутність проблеми, яку висвітив "ґвалт загальнонаціонального масштабу": "Йдеться про силу-силенну митців, які не лише користуються естетичним арсеналом часів Гребінки (...), а й демонструють нестримну агресію стосовно всього, що напрацьовано мистецькими практиками останніх ста років. Усе, що робить українську літературу та мистецтво співмірними сучасному світові, є ворожим і антиукраїнським, а давно визнані скрізь новатори-авангардисти, тобто наш справжній золотий фонд, — шарлатани". І з таким переказом логіки "нападників" складно не погодитися.

Як не парадоксально, скандал стосовно Шевченківської премії виявився в результаті насправді корисним: ретроградство "спілчан" заграло новими барвами, викликаючи іспанський сором навіть у людей, непричетних до літератури від слова "взагалі". Натомість Юрію Макарову та його однодумцям дискусія вкотре дозволила наголосити на справжніх цінностях Шевченківської премії, яка ну дуже довгий час мала репутацію консервативної: "Українська культура, від самого Тараса Григоровича починаючи, — модерна, новаторська, проривна, принаймні у своїх вершинних проявах, отже, це́ її сутність, а не старосвітський лемент".