Безлад як успіх, (не) чорна смерть і російська мова-меч – 5 книг про те, чому деякі процвітають всупереч всьому

Мортен Гансен, Джим Коллінз. Величні за власним вибором. Невідомість, безлад та успіх – чому деякі процвітають усупереч усьому

Щодо процвітання наперекір обставинам – це, звісно, не про сьогоднішню Україну, де триває війна, і де одні сидять в окопах, а інші – за столиками в кафе. Але іноді досвід перекладних книжок, як-от, наприклад оця, може допомогти третій силі – трудовому тилу, як казали у минуле лихоліття. Тобто тим, хто допомагає своїм бізнесом (у тому числі утриманню кафе) підтримувати українських бійців на фронті. Хай там як, але "Величні за власним вибором. Невідомість, безлад та успіх – чому деякі процвітають усупереч усьому" Мортена Гансена та Джима Коллінза (К.: Наш Формат) – про те, як американцям, про яких мова, теж було складно за того часу, що розпочався після 11 вересня. "Пригадайте, що було п'ятнадцять років тому, — починає автор розмову, подумайте, що відбулося відтоді всупереч вашим сподіванням: усі ті дестабілізаційні події — у світі, у країні, на ринках, на роботі, в особистому житті. Ми дивуємося, буваємо приголомшеними, враженими, захопленими або наляканими, але рідко нам вдається передбачити ці зміни. Жоден з нас не може безпомилково передбачити всіх вигинів і поворотів долі, бо життя непередбачуване, майбутнє - невідоме. Втім, це ні добре, ні погано. Так склалося, ми ж не сперечаємось із законами гравітації. Наше завдання - керувати своїм життям навіть за таких обставин". Загалом в основі книжки – багаторічне дослідження, що мало на меті сформулювати головні принципи ведення бізнесу в несприятливих умовах. Ґрунтуючись на строгих наукових висновках, автори формують гіпотези, які потім підтверджують або спростовують фактами. Чому в умовах економічної нестабільності одні компанії процвітають, інші ж – занепадають? Які риси відрізняють лідерів, що успішно долають негативні обставини, від тих, хто не може впоратися з ними? У пошуках відповіді на ці запитання автори приходять до несподіваних висновків, завдяки яким можна дізнатися, як перемагати в будь-яких, навіть найбільш екстремальних умовах, як знаходити правильний шлях і будувати величну компанію, що здатна не просто реагувати на події, а створювати їх. Словом, це для всіх, хто прагне стати величними за власним вибором.

Стефанія Демчук. Доба постів і карнавалів

Мова у цій книжці про переінакшення реальності у свідомості обивателя. Адже до того Середньовіччя було "темними часами" - брудними, тяжкими, невеселими, як у не менш "дегенеративному" фільмі "Важко бути богом", а тут воно зовсім не таке. Щонайбільше – сіре, а насправді – таке як було за життя у цей період. І смерть була не чорна, а звична, і злидні були так само цілком стерпні, і голод з хворобами також. Недаремно підзаголовок до книжки Стефанія Демчук "Доба постів і карнавалів" (К.: Віхола) значить: "Як жили, пили та кохалися у середньовіччі". Бенкет під час чуми, скажете? Ні, не чули – буде відповідь вам мешканців європейських міст того часу. Тому що і бенкет, і чума були складниками одного історичного процесу назвою "людське життя". Ідеалізувати його або навпаки погіршувати - означає переписувати історію, а не подавати її такою, як вона була. Темною, ясною, різноколірною, в якій присутні чорна смерть. хрестові походи, бідність, голод, холод. Загалом середньовіччя таке далеке від нас, що, почувши згадку про цей період часу, ми продовжуємо малювати в голові ту картинку, яку побачили колись у кількох поганих фільмах, про один з яких ми згадували вище. Та чи справді середні віки були такими жахливими? Принаймні авторка стверджує, що ні, середньовіччя не було ані темним, ані диким. У своїй книжці вона розповідає, як усе відбувалося насправді: що їли та пили люди, як виховували дітей, чого боялися і як святкували. А також про те, хто ж назвав середньовіччя темними віками. Чи насправді діти пили алкоголь і про що йшлося у тогочасних виховних трактатах. У чому люди зізнавалися на сповіді. Чим лікувалися і як виглядала тодішня епіляція. Усе це, а також дієти, навчальний процес у школах і навіть бійки між студентами й містянами описує авторка у своїй книжці, оживляючи людей середньовіччя і розповідаючи про цей час без міфів і табу.

Джин Ганфф Кореліц. Задум

Якщо вже мова про важкі часи, то не забудемо й про письменство. І якщо раніше українські літератори зі слів одного з авторів Розстріляного Відродження жартома (чи ні) уявляли себе бандитами та отаманами, які ляжуть трупом безславним і загородять двері в Європу, то зараз, признатися, не краще. У будь-якому разі, "Задум" Джин Ганфф Кореліц (К.: Книголав) – це психологічно напружений трилер про історію письменника, письменство, видавництво та шахрайство. У центрі сюжету - колись молодий перспективний письменник, чия перша книжка отримала добрі відгуки. Але нині він викладає літературну творчість у третьосортному коледжі й намагається підтримати залишки самоповаги, бо давно вже не писав – і тим паче не публікував – нічого путнього. Один з його студентів оголошує, що не потребує ніякого наставництва, адже головне в романі – задум, а його задум просто не може не вистрілити. І сюжет, дійсно, був наче бомба. Не дивно, що кілька років по тому, коли студент несподівано помер, вчитель сам сідає сам писати чужий твір, навіть не підозрюючи, до яких наслідків може призвести ця "крадіжка". Протягом дійства ми занурюємося у таємничу історію головного героя та дізнаються про непростий, але заманливий світ письменників, які прагнуть розповісти свою історію світу, шукають натхнення, ідеї для сюжету, долають творчі та кар'єрні кризи, ризикують "запозичити" задум для написання книжки, щоб здобути омріяну популярність. "Може видатися, що "Задум" занадто суворо пройшовся по письменниках, - зазначає авторка книжки, - але нехай це нікого не дивує: ми суворі самі до себе. Як по правді, важко зустріти інших митців, ще більше схильних до самобичування. Проте, в загальному підсумку, ми щасливці. По-перше, через те, що ми працюємо з мовою, а мова - захоплива річ. По-друге, ми любимо історії та граємося ними. Випрохані, позичені, перероблені, прикрашені... можливо, навіть украдені - всі вони частина великої розмови".

Євгенія Кузнєцова. Мова-меч. Як говорила радянська імперія

Ця книжка нагадує про наше минуле, коли не було ані успішних, ані знедолених, а була одна людська маса назвою "радянський народ". Але чому вона розмовляла саме російською? Чому решта мов вважалися "тарабарщиною", і до чого призвела "смичка" міста з селом? Популярне дослідження Євгенії Кузнєцової "Мова-меч. Як говорила радянська імперія" (К.: Твоя підпільна гуманітарна) – спроба відповісти на ці та інші питання. Які саме? Наприклад, чому наші стосунки з мовами залишаються саме такі? Чому і зараз є люди, яким соромно говорити мовою власних батьків чи дідів? Чому нам буває соромно за рідні діалекти? Чому деякі з нас досі вважають, що мова – це нейтральна річ у собі, і не знати мову власної країни – це нормально? Чому на території сучасної Росії просто зараз гине стільки мов? Чому якась мова комусь здається вищою, а якась – нижчою? Тож авторка у ста невеликих розділах своєї книжки описує мовну реальність СРСР. "Якщо у пізні вісімдесят та дев'яності роки двадцятого століття на тлі відкриття архівів був сплеск дискусій про істинне обличчя радянського тоталітаризму, - нагадують нам, - то зараз маятник хитнувся в іншу сторону, і соціалістичне минуле, віддаляючись у часі все частіше вабить гаслами…" Якими саме? Мабуть, не варто нагадувати. Що ж до назви дослідження, то "Мова-меч" – це не заклик озброюватись мовою, як мечем. Ця книжка описує те, як в Радянському Союзі мечем стала російська, а вже рідна мова у боротьбі з імперіями має стати щитом.

Дженніфер Вайнер. Велике літо

Починається ця історія у 1994 році. Варто нагадати, що 90-ті – це революція в мистецтві, музиці, літературі, але було ще звичайне людське життя. Яке лише на перший позір видавалося звичайним, а насправді воно несамохіть відповідало тій бурхливій епосі. Велике "індіанське літо" в Америці, студентська революція у Франції з її гаслом "під бруківкою – пляж" - хіба не передбачали вони не менш бурхливих пристрастей, гарячого кохання, гірких розчарувань? Хоча на початку "Великого літа" Дженніфер Вайнер (Х.: Віват) ніщо не віщувало великих зрушень. "Ти там збожеволієш, - сказав батько, коли Крістіна запитала, чи можна їй зайняти літній котедж, розташований на краю дюни в Труро. - Там надто пустельно. Надто самотньо. Нема з ким побачитись, нема чого робити". Але він. їй не відмовив. Минули перші тижні й місяці навчилася цінувати самотність, і тишу, і ті скошені промені пообіднього сонця, що зігрівало дошки підлоги, на яких спав її рудий кіт". За сюжетом, шість років тому раптова сварка поклала край дружбі Дафни й Дрю. Відтоді подруги припинили спілкуватися. Аж раптом Дрю звертається до Дафни з проханням бути подружкою нареченої на її шикарному весіллі влітку. Дафна вагається: чи варто їй, успішній блогерці, яка веде інстаграм-сторінку для людей з великими розмірами, знову впускати у своє життя улюбленицю долі Дрю. Урешті Дафна виявляється безсилою перед її чарами та їде на весілля, про яке писатимуть усі таблоїди. Загалом це зворушлива й драматична історія про людські стосунки, які не бувають простими, про силу соцмереж та пошук найважливішого в житті. Також це чудова книжка для того, щоб краще зрозуміти себе і світ, у якому так непросто буває розпізнати, що фейк чи маніпуляція, а що справжнє і щире.